УЖ
Українська Čeština
Polska English
LVIV - Open to the World

Український журнал - 4/2009

Україна, екзотична країна

(Скачати весь номер: 4/2009 [PDF, 2.6 Mb])

Текст: Лубош Палата,

редактор газети „Лідове новіни“ 

  

Україна – це, мабуть, жахлива країна, якщо стільки людей з неї втікає у пошуках роботи. Там, напевно, ще набагато гірше ніж в Росії, тому що росіяни до нас в Чехію їздять як туристи, або ж відразу купляють цілі міста, починаючи від Карлових Вар і не закінчуючи Маріанськими Лазнями. Те, що частина „російськомовних“ багачів є українцями (включно з колишнім президентом Леонідом Кучмою), залишається для чехів таємницею. Так само, як знання української мови, яке є майже таким же винятковим явищем, як і володіння суахілі або норвезькою.

Пересічний чех знає багато українців, вже років десять-п’ятнадцять тому вони стали складовою нашого щоденного життя. Але загалом Україну не знає, ніколи там не був і ніколи не збирався туди їхати. Винятком є групи шалених хлопців та дівчат, які влітку мандрують по Закарпатській Україні, розшукуючи там залишки того, що в цьому східному куті Першої республіки залишили чехи сімдесят років тому. З українських політиків всі знають Віктора Ющенка, Юлію Тимошенко, Кучму і дехто іноді згадає ім’я Кравчука. З українських письменників, музикантів або художників ці спеціалісти не знають нікого, за винятком Тараса Шевченка, якого ніколи не читали і читати не збираються. В Україну з Чехії вже багато чого вивозиться, але в Чехію з України ввозиться мало. Вірніше, мало речей, українське походження яких чехам відоме. Сумний баланс. При тому, до кінця Першої світової війни українці (чи принаймні частина їх) були щоденною складовою нашого життя. В розмитих національних кордонах Австро-Угорщини українці були присутніми десь аж біля Кракова, і зважаючи на те, що Галичина з незрозумілих причин була частиною „нашої“ Цислейтанії, польсько-українські суперечки про університети, установи та газети вирішувалися там на такому ж парламентському ґрунті, як і чеські суперечки з німцями. Чеські та українські політики зналися особисто, в Галичині служило багато чеських чиновників, поліцейських, на родючі українські поля прямували цілими колонізаторськими хвилями чеські селяни, у Празі навчались українські студенти. Після Першої світової війни, коли у Львові та околицях „наші“ українці почали воювати з „нашими“ поляками за Західноукраїнську республіку, а пізніше – з більшовиками за життя, чехи якось природно були на боці українців. Республіка Масарика потім стала притулком для українських демократів, які втікали від червоних. А угорська Закарпатська Україна, що вирішила приєднатися до Чехословаччини, в міжвоєнний час стала „українським П’ємонтом“. Історія східної частини Чехословацької республіки, на жаль, мала сумний кінець. Спочатку Мюнхенська угода і Віденський арбітраж (що зменшили також і Закарпатську Україну), потім – зрада словаків, розпад країни і мадярська окупація (лише кілька годин існуючої держави). Чехословацькі вояки, разом з підрозділами січових стрільців могли лише відступати з боями. Однак це все ще не найгірше, що було. Найгіршим було те, що після війни Чехословаччина – всупереч договору, укладеному з Радянським Союзом, – зреклася Закарпатської України і передала її Сталіну. Подібним чином „пощастило“ політикам Закарпатської України часів Першої республіки: вони були передані Москві, більшість була замордована або страчена. Празький Вільний Український університет, професори якого ще на початку дев’яностих років розмовляли зі мною чеською мовою, знайшов притулок у Мюнхені, і лише завдяки цьому вижив. Українських партизанів з УПА, які після даремних боїв з поляками та совєтами продираються на Захід, чехословацькі вояки та поліція гонять так само, як НКВС. Сьогодні Прага спокутує ці свої гріхи та провини перед Україною та українцями (принаймні в політичній площині). Разом із Польщею вона є головним європейським арбітром вступу України до НАТО та Євросоюзу, і невипадково, що травневий саміт щодо Східного партнерства – нової глави відносин між ЄС та пострадянськими країнами – проходитиме саме в Празі. Звичайне людське ставлення чехів до українців виправляється дуже повільно. Відсутність спільних кордонів та нульові знання пересічного чеха створюють подібні міфи, які за часів існування залізної завіси панували серед мешканців Заходу щодо Східного блоку. Але українці (багато хто і з тієї чехословацької України) мало-помалу стають частиною чеського життя, його природним елементом. А невдовзі, може, й настане час, коли чех сприйматиме українця як рівного, як мешканця Європи. А Україну – як державу, куди варто завітати, пізнати її. Поки що це не так, але я належу до генерації 1989-го, тому можу сказати: і такі дива іноді трапляються.
Український журнал