УЖ
Українська Čeština
Polska English
LVIV - Open to the World

Український журнал - 4/2009

Маразм підкарпатського питання

(Скачати весь номер: 4/2009 [PDF, 2.6 Mb])

Текст: Давід Свобода, Прага

 

Останньою краплею стала спроба замаху на життя Євменія Сабова, коли той повертався з зібрання Товариства ім. Духновича в Ужгороді. Стріляв русинський студент Татцинець, наводку він отримав від Євгенії Новаковської з Галичини, а мотив був знову пов’язаний з боротьбою між двома конкурентними мовними програмами. Сабова не було поранено, тим не менше очікувалось, що ця подія стане безперечною віхою у розвитку Підкарпатської Русі. Поліція була завалена взаємними доносами учнів середніх шкіл, а „Český deník“ закликав депортувати усіх підозрілих іноземців. До більш мирного тону вдались „Lidové noviny“, які відмітили насмішки на адресу українців з уст доповідачів на з’їзді: „Замах слід засудити, але образи іншого народу терпіти не можна. Культурний бій не вирішиться за допомогою револьвера“. Афера викрила маразм підкарпатського питання у політиці головних чеських партій. Аграрники опинились у неприємній ситуації, оскільки партія на з’їзді Товаристваім. Духновича на всезагальний подив висловилась за великоруську мову, наперекір своїй тактиці і привітній передвиборчій риториці в українських селах. Русинські депутати від Аграрної партії, з оглядом на походження терориста, розпочали у парламенті атаку на греко-католицькі навчальні заклади, що тамтешні народовці зрозуміли як загрозу для своєї церкви. Релігійну площину проблеми оживили націонал-демократи, коли повторили свої істеричні скарги на „криваве переслідування“ підкарпатського православ’я. Прірва між підкарпатськими конфесіями поглиблювалась і завдяки публіцистиці. Газета „Svoboda“, пов’язана з християнськими народовцями Волошина, вбачала у католицизмі твердиню протикрамаржовців та „людей, найнятих Будапештом“, що прагнули націоналізувати русинів. Націонал-демократи вважали православ’я опорою слов’янських народів, на відміну – як твердили у згоді з чеськими ідеями національного відродження – від антинародного інтернаціонального католицизму. На ужгородську аферу реагували так: „У неділю 1 червня дозріла сівба і принесла свої жахливі плоди! У неділю на декана стріляв не протестант, лютеранин чи православний, а учень греко-католицького учительського семінару, веденого греко-католицьким священиком“.

 

 

Паперовий бій

Націонал-соціалісти обстоювали дотеперішню лінію, згідно з якою народна мова слугувала для навчання у загальних школах, а російська – для навчання у середніх. Чехословацькі легіонери, які у політичній площині мали точки перетину з націонал-соціалістами та соціал-демократами, декларували, дещо невиразно, потребу чуйно діяти в інтересах плюралізму області. „Lidové noviny“ скористалися цим для формулювання своєї позиції: „Цю промову мали би помітити обидві соціалістичні партії, прибічники яких є ядром легіонерської організації у Підкарпатті. Мали би, наприклад, спитатись, яким чином на з’їздах ,Духновича’ та ,Просвіти’ можна побачити багато уборів руських та українських, що проникають сюди з-за кордону, але про “Сокіл” та робітниче спортивне товариство не мають уявлення, хоч жодна з місцевих організацій не займається фізичним вихованням. Можна зрозуміти упередженість націонал-демократії або народної партії та зрозуміти спроби аграрників, що говорять з тією ж упередженістю про Духновича, як учора про ,Просвіту’ або рабина Спіру (Шапіру). Але не можна розібратись у політиці соціалістів... При тому, немає практично у соціал-демократії що робити людині, що є орієнтована великоруськи, а у націонал-соціалістів не раді громадянинові, що захоплюється українською мовою. (...) Соціалістичні блукачі замість того, щоб втручатися у питання виробництва та хліба, забезпечують народ, що духовно та матеріально животіє, арсеналом паперового бою про правопис неграмотних русинів“.

Натяки на сумнівну діяльність еміграції як такої, що нині задавали тон проурядової преси, викликали обурення в лавах еміграції, що діяла у публічних службах на сході республіки, застереження проти можливого перекручування з боку газети „Lidové noviny“ висловив навіть президент ужгородського крайового суду Гаджега. Персонажем з приказки „на злодії шапка горить“ видавалась „Народная газета“, трибуна Руської національної партії – дітище націонал-демократів у східній Сло-ваччині. До урочистостей Духновича вона написала: „Окрім натхненного крику, було на вулицях чути також шипіння українських покидьків та таємну злобу нинішніх володарів Підкарпаття – чехів“. У тій самій статті, відверто античеській, цікавим способом переплелись національні емоції з чеською кінематографією. У Пряшеві відбулась прем’єра фільму Сватоплука Іннеманна „Полковник Швець“, знятого по театральній п’єсі Рудольфа Медека. Навіть симпатичний головний герой Бедржіх Карен не змінив враження редакції в тому, що „більша частина фільму була знята в Карпатах. Фільм є чеський. В якому огидному світлі виставлені в ньому росіяни! Показуються як дурні або негідники та п’яниці. Чехи, однак, є вінцем створіння“. Висновок ,Газета’ зробила такий, що легіонери з Росії, вдосталь представлені на сході, проявили свою зіпсутість „безнадійними умовами сибірської реальності“.

 

Примара кризи

Відповідно до ідеології Руської націо нальної партії – нагадували „Lidové noviny“ – східна Словаччина була частиною Підкарпатської Русі, тобто держави, яка належала до гілки „великого руського народу“. „Аби була доведена правдивість цієї, скажімо, неймовірної гіпотези, робиться все, щоб збільшити усвідомлення такого зв’язку та жадібність до таких снаг. Надійним засобом є прищеплення ненависті до чехів. Для цієї палкої та нездорової ненависті є показовим, що протеже правої партії не зупиняється навіть перед твором Медeка“. Застерігалося перед систематичним відвертанням русинського народу від народу чехословацького, яке позбавляло республіку природної опори на гарячому ґрунті і годилось „на диво мадярській та мадяронській інтелігенції. (...) І інші партії чеські вчинять добре, якщо пряшівський випадок змусить їх зважити деякі свої симпатії“. На повільну перемогу націоналізму над вирішенням реальних проблем похмуро вказувало „Národní osvobození“: русинський інтелігент поглядав за кордони на Велику Україну, наче б звідти мало завтра прийти спасіння та відразу перетворити в рай країну, з якою зазвичай він не знав інших проблем, ніж мовні спори. Молодь – надія та майбутнє держави – усією душею віддалась беззмістовним акціям без серйозної підготовки до справжньої роботи або потрапляла в сіті політичної корисливості. До того ж приєднувалось досі неподолане мадяронство синів та дочок священиків та вчителів, яких переворот застав на самому краю втрати національного усвідомлення. Недовіра чехів до русинської інтелігенції вела до помилкового переконання, що єдине спасіння можна знайти в чехізації, що, втім, викликало природну недовіру з боку русинів. „До цьогоще латентні бої між уніатами та православними, алкоголізм, страх з прогресивних напрямків культурного бою у відсталому середовищі, складність та невизначеність політичних партійних стосунків і органи державного управління, частково під одностороннім політичним впливом, – і маємо образ хаосу, в якому легкополювати різним елементам без зацікавленості в благополуччі країни“. У той час, коли Підкарпатська Русь надихала чеську літературну фантазію на створення шедеврів, над її політичною долею чатувала примара кризи.

 

Український журнал