Український журнал - 4/2009

Притомність дисидентства

(Скачати весь номер: 4/2009 [PDF, 2.6 Mb])

Текст: Юрій Маєрник, Мюнхен – Прага

 

 

Сучасна українська письменниця, літературознавець і філософ Оксана Забужко ввела в дискурс про сучасний стан української духовності поняття „культурної притомності“. Посилаючись на словник Грінченка, вона пояснює подвійне значення слова „притомність“: перебування при пам’яті, отже психічна здатність адекватно реагувати на зовнішній світ та ще й„присутність“ – перебування „при тому“, тобто спроможність рефлектувати над дійсністю, шукати в ній сенс.

 

 

Безумовно, для цього потрібне ще й уміння філософського осмислення навколишнього світу і себе в ньому. В свою чергу, таке заняття передбачає наявність волі, зусилля і внутрішньої дисципліни. Націю, констатує Забужко, можемо вважати „культурно притомною“ тоді, коли її культура, будучи водночас цілісною й динамічною, є щей „при тому“. Іншими словами, коли національна культура є складовою ансамблю культурних процесів у світі. А який це має стосунок, запитає читач, до українського правозахисного (дисидентського) руху 60–80-х років минулого століття? Слово „дисидентство“ означає розбіжність у поглядах, а в церковному значенні – сектантство. Як знаємо, в СРСР будь-які прояви розбіжностей в поглядах з офіційною і панівною ідеологією таврувалися як сектантство, а в 70-ті роки ХХ століття навіть як психічне захворювання, і каралися („лікувалися“) відповідними статтями кримінального кодексу СРСР. Первісним і, мабуть, найпоширенішим терміном для окреслення феномену українського дисидентства залишається поняття „шістдесятництво“. „Шістдесятники“ – від 60-х років минулого століття, коли вони про себе заявили в Україні. Йшлося протворчу молодь у зрілому віці – поетів, письменників, художників, театралів, кіномитців, словом – гуманітаріїв. Після передчасної смерті у віці 29 років символом шістдесятників став поет Василь Симоненко (1935–1963).

 

 

„Язык“ медоточивих вуст

 Явище шістдесятників було реакцією на процес згортання „відлиги“ в культурно-ідеологічній сфері та на посилення процесів русифікації шкільництва, книговидавничої галузі, преси тощо. Політично активна частина шістдесятників опиралася цим процесам своїм етичним кодексом і своїми культурницькими заходами. Художниця Алла Горська, „душа українського шістдесятництва“, як згадує Роман Корогодський, твердо стояла на тому, що „консолідуючим елементом молодої інтелігенції має стати українська мова“. Це й невипадково, адже саме в шістдесяті роки шовіністи під маскою „інтернаціоналістів“ почали з неприхованою агресивністю публічно українську мову в Україні (!) обзивати „бандеровским языком“. Серед шістдесятників не було (принаймні цього не демонструвалося), відвертих противників існуючої системи, вони прагнули використати в своїй діяльності те, що комуністичний режим своїми забреханими „медоточивими вустами“ декларував, – що Україна, як свідчили слова гімну УРСР, „між рівними рівна, між вільними вільна/ Під сонцем свободи, як стяг, розцвіла“, – але своєю цинічною практикою доводив протилежне.

Цькування і репресії з боку радянського режиму спричинили поступову еволюцію частини шістдесятників. Вони стали противники режиму.

Це відбувалося в середині 60-х, відколи можна говорити і про початки організованого руху опору в Україні. У вересні 1965-го в кінотеатрі „Україна“ відбувся прем’єрний показ фільму Сергія Параджанова „Тіні забутих предків“. Іван Дзюба повідомив присутніх,що в різних містах України відбуваються таємні арешти серед молодої інтелігенції, назвав прізвища заарештованих. Дзюбу підтримав В’ячеслав Чорновіл, кинувши в залу: „Хто проти тиранії – встаньте!“. Частина присутніх підвелася з місць. Заклик підтримав також Василь Стус. Дата показу фільму співпала з масовими арештами інтелігенції, що в дослідницькій літературі схарактеризовано як „першій покіс“ шістдесятників. Арешти кількох десятків людей, а відтак і судилища над ними пройшли в Києві, Львові, Івано-Франківську, Тернополі, Луцьку. Репресії сприяли зміцненню правозахисного руху, позбавленню ілюзій у тих, хто сподівалися, що з режимом можна вести діалог. Поштовхом до зміцнення руху опору можна вважати й події серпня 1968-го в Чехословаччині. Проти окупації протестували не лише в Москві, а й у Києві. Тодішній перший секретар ЦК КПУ Шелест у своїх спогадах згодом занотує про виступ перед студентами і професорами Київського університету ім. Т. Шевченка. Наступного дня після цієї зустрічі Шелест отримав листа гнівного змісту за підписом „студенти слухали тебе“, в якому засуджувалося окупацію ЧССР. Сам Шелест дійшов висновку, що „чехи не скоро пробачать і забудутьнам акцію 21 серпня 1968 року“. Свідченням подальшої консолідації руху спротиву, його організованості став 1970 рік – початок появи „Укрїнського Вісника“, редактором якого був В. Чорновіл. Упродовж двох років вийшло п’ять випусків УВ. У численних статтях „Вісника“ аргументовано вказувалося на колоніальний статус України, на масштаби брутальної русифікації і нищення національної культури. Випуски „УВ“ передруковувалися на Заході. Поява „Українського Вісника“ як доказ зміцнення й організованості правозахисного руху надзвичайно розлютила органи репресії, котрі в 1972–73 роках влаштували в Україні черговий „покіс“, відомий в дослідженнях як генеральний погром. Було заарештовано й засуджено понад 80 осіб. Методи ведення слідства багато в чому нагадували найганебніші сторінки історії сталінських часів. Режим не міг приховати ознаки серйозної ідеологічної параної. Приклад цьому – Львів, де в статуї Нептуна на Ринковій площі відламали тризуб, щоб у когось, бува, не виникли небажані асоціації. В Києві 22 травня було небезпечно ходити біля пам’ятника Т. Шевченку. Того, хто поклав квіти до постаменту, фотографували співробітники КДБ. Супроти дисидентів режим почав застосувати каральну психіатрію. До спеціалізованих психіатричних лікарень було запроторено низку осіб – Л. Плюща, М. Плахотнюка, В. Рубана та інших.

 

 

Захист прав у „великій зоні“

Якісно новим етапом руху спротиву було заснування в листопаді 1976-го Української Громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод (Українська Гельсінська група). Її засновниками стали генерал П. Григоренко, І. Кандиба, Л. Лук’яненко, О. Мешко,М. Руденко, О. Тихий та інші. Після видворення з СРСР П. Григоренка та Л. Плюща, на Заході було створено закордонне представництво УГГ, яке розпочало періодичне видання „Вісника репресій в Україні“ українською та англійською мовами. Варто нагадати і про строкатість ідеологічних поглядів учасників українського правозахисного руху. Наприклад, у складі УГГ об’єдналися представники різних ідейних напрямів у русі опору– націоналісти, націонал-демократи, навіть марксисти тощо. Ідейною платформою об’єднання став захист прав людини. Проте їх згуртувала ще одна спільна ідея і мета – захист прав нації, адже тоді всім був зрозумілий стан української мови і культури загалом у „великій зоні“ – СРСР. Прагненням було (починаючи від шістдесятників), аби українська національна культура трактувалася на рівні з культурами інших народів і, врешті-решт, щоб Україна посіла на міжнародному рівні той статус, який вона повинна була мати згідно з радянською конституцією та як одна з держав-співзасновників ООН.

 

 

Покалічені душі

Трагедія України полягала, власне, в тому, що її кращі творчі особистості в 60–80-ті роки ХХ століття змушені були повертатися до вирішення тих самих проблем, які турбували українську інтелігенцію століттям раніше, починаючи від Т. Шевченка, Кирило-Мефодіївського товариства, М. Драгоманова та інтелігенції початку ХХ століття до і після більшовицького перевороту – захист рідної мови, національної культури, знання правдивої української історії,етнографії. Це точно підмітив В. Чорновіл, назвавши у 1987-му репресії проти шістдесятників „великодержавно-шовіністичною реакцією на українське національно-культурне відродження“. Український дисидентський-правозахисний рух – це світла сторінка змагань бути „культурно притомними“ і виборювати цю притомність для всієї української нації. Нещодавно керівництво Служби Безпеки України оголосило про розкриття корпусу архівних документів, що стосуються між іншим і діяльності руху опору в Україні у 60–80-хроках минулого століття та репресій проти його активістів. Напевно, слід сподіватися нових ґрунтовних досліджень, з яких довідаємося про дисидентство набагато більше ніж знаємо сьогодні. Щоправда, у зв’язку з цим виникає запитання, що його засадничо внесла в дискусію О. Забужко – питання культурної (не)притомності сучасної України та, звісно, її державних структур.Через три роки Україна спогадуватиме 20-річчя розвалу радянської імперії зла та проголошення незалежності України. Проте на території, образно кажучи, від Ужгорода до хутора Михайлівського нині височіють понад 2 тисячі пам’ятників Леніну (в самому лише Дніпропетровську їх 25 штук!) та ще й 36 пам’ятників Феліксу Дзержинському, соратнику Леніна і засновнику горезвісних більшовицьких каральних органів ЧК – ГПУ-НКДБ – КДБ, жертвами яких стали мільйони українців. Про що свідчить присутність цих пам’ятників в Україні сьогодні? Про покалічену душу національного організму та, як на мене, про відсутність волі державного керівництва України і її законодавчого органу лікувати цю недугу. Це, власне, також ознака культурної непритомності держави Україна. Щоправда, готується проект закону про ліквідацію символів тоталітаризму і комуністичного режиму в Україні. Про це повідомилина Київських пагорбах ще торік у травні. В цьому контексті прозвучала й обіцянка допомогти звільнити підсвідомість громадян держави від гамівної сорочки – спадщини тоталітаризму чи пак зодягнути Україну „в чисту сорочку“. Кажуть, руки до цього не доходять, бо є нагальніші проблеми – глобальна фінансова (в Україні – перманентна?) криза та ще й президентські вибори перед дверима. Одні одних глушать в цій метушні зливою нерозбірливих слів, а парламент голосує то „за“, то „проти“ навіть кулаками. За Кобзарем: „Великих слів велика сила“... В чому, власне кажучи, проблема? Лаконічно і точно сказав про це, щоправда, доволі давненько, один з інтелектуальних лідерів українського дисидентського руху – Євген Сверстюк: „Відродження починається з гідности, а не зі свідомости“.