Український журнал - 4/2009

„Наша віра – православ’я“

Філософ і колишній дисидент Євген Сверстюк згадує про те,

як створювалася неформальна газета УАПЦ „Наша віра“.

…Ідея відродження української церкви витала в повітрі. Люди тягнулися до цього і якось член Українського Культурологічного Клубу Анатолій Битченко, побачивши в мене Біблію українською мовою, пішов до однієї з церков і запропонував священику читати Євангеліє українською мовою. На жаль, дуже мало було готових до цього людей. Ми ходили по Подолу, дивились на численні церкви й мріяли, щоб якийсь із цих храмів був українським осередком не тільки за мовою, а й центром відродження української культури. На той момент уже припинився тиск на священиків і була велика розгубленість у тих відомствах, які мали спрямовувати тиск на церкву. Одного дня до мене прийшли молоді хлопці Ткачук і Будник, які й запропонували стати редактором православної газети. У мене, як завжди, було дуже багато своїх планів, я сказав, що так раптом не можу. Вони заспокоїли, що це не вимагатиме багато часу, бо самі робитимуть газету, а від мене потрібно тільки ім’я. Назву „Наша віра – православ’я“ придумав я. Не всі спочатку розуміли підтекст – не просто „Наша віра“, але й православ’я.

Оці хлопці – Олександр Ткачук, дуже гарний, діловий (історик, зараз співпрацює з Інститутом національної пам’яті), Микола Будник, який виготовляв бандури, – його називали Божим чоловіком, любили слухати, дуже органічно релігійний чоловік, художник Михайло Орфенюк. На початках часто працювали люди дуже поверхові. Аж поки я не запропонував працювати в нас поетці і публіцистці Раїсі Лиші, й не помилився. Для підготовки першого числа, яке вийшло друком у вересні 89-го, бракувало знань, але це водночас говорить про рівень наших домагань і уявлень. Ми кинулись читати книжки і проповіді митрополита УАПЦ Василя Липківського і нова відроджена церква уявлялась нам як церква народна. Макет набирався і редагувавсяв Києві, а потім Ткачук возив його у Литву і звідти ж привозив наклад у наплечнику. В той час в Україні не було ніякого єпископату УАПЦ. Та й ми і не мали жодного зв’язку із закордоном. Просто вже існувала самодіяльна парафія Української Автокефальної православної церкви, або, може, дві – зокрема, в київській церкві Миколи Притиска. Ось так ми і стали органом „парафій УАПЦ“. Насправді нам не було на кого спертися. Через якийсь час я встановив контакт із Патріархом УАПЦ Мстиславом (Скрипником) і узгодив вихід видання та титул із ним. Після об’єднання церкви з Філаретом я запропонував, щоб він дав розпорядження про незалежність газети від церкви. Патріарх погодився і ми стали газетою незалежною, власне, як і завжди. Церква ніколи не давала нам коштів. Гроші на видання мені у діаспорі завжди давали як особі, під моє прізвище. На жаль, не було в церкві людей, які б розуміли, що це за газета і навіщо їй допомагати. Через кілька номерів назву поміняли – залишили тільки „Наша віра“. Мовляв, хто розуміє – той зрозуміє, яка наша віра. А хто не розуміє, тому цей акцент нічого не дасть. А для газетного логотипу три слова це вже забагато. Редакція спочатку розташовувалася в тому приміщенні, де зараз знаходиться гуртожиток семінаристів УПЦ КП. Після обрання Філарета (Денисенка) Патріархом була спроба запропонувати до друку якісь тексти з фотографіями святих отців, але я ввічливо відгорнув їх. Ми не змінюємо своїй незалежній позиції. Тоді ж меценат-газовик Юрій Колесников (була така фірма „Крим-Континенталь“) давав нам папір, але після його спроб отримати вплив і над змістом газети я відмовився від співпраці. І тепер ми справді незалежні – і від церкви, і від меценатів. Правда, приміщення ми втратили... Поки міністром культури був Іван Дзюба і ще років три опісля ми перебували в музеї Шевченка. І після того, як Патріарх Димитрій попро-сив нас бути поруч із канцелярією церкви ми переїхали в приміщення на Трьохсвятительській, 3 [втрачено в результаті силового захоплення в 2005 році представниками УАПЦ, які орієнтуються на митрополита Мефодія (Кудрякова)]. Спочатку, я думаю, що тираж був близько тисячі примірників. У середині 90-х років зріс до 20-ти чи, навіть, 30-ти тисяч, але не було кому думати про розповсюдження. Кілька чисел було видано, але пропали, так і не дійшли до читача. Кілька років тому наш  передплатний тираж зріс до 53 тисяч примірників. Це збіглось із циклом моїх радіопередач „Рік високого сонця“ – про Тараса Шевченка. Ще варто згадати, що тоді ж іще виходив журнал УАПЦ „Церква і життя“, який робили Лариса Лохвицька та Ольга Гейко-Матусевич. Починалася як самвидавна, але виходить і дотепер газета „Успенська вежа“ – це у Львові. Окремі невеличкі листки випускалися й деякими парафіями. Газету реалізовував за символічну платню Сашко Ткачук. Формально гроші якісь поверталися, але навряд чи саме вони допомагали нам триматись. Долар тоді був дуже дорогий, а папір відносно дешевий. І якихось кількох сотень доларів, отриманих від добрих людей з діаспори, нам вистачало утримувати невеличкий штат редакції і робити свою справу. Репресій – жодних, та й взагалі якихось контактів із владою у справі видання газети не було. Я пригадую лише одну проблему, яку ми створили самі собі. В газеті проскочило, що депутат Верховної Ради Агатангел, митрополит Одеський та Ізмаїльський РПЦ, в час проголошення незалежності буцімто проголосував проти. Ми самі випустили наклад тільки тоді, коли виправили цю неперевірену інформацію. Хлопці мали високі цілі, але їхній запал тривав кілька місяців. Після перших чисел Сашко Ткачук охолов і навіть якось сказав: може, досить видавати? А я в силу обов’язку тягну її вже двадцятий рік.

Спогади записав Вахтанг Кіпіані, Київ