Український журнал - 4/2009
У пошуках самвидаву
(Скачати весь номер: 4/2009 [PDF, 2.6 Mb])Текст: Вахтанг Кіпіані, Київ
Пояснювати, що означає сам термін самиздат-самвидав-samizdat навряд чи варто. Класичний вислів Володимира Буковського – сам пишу, сам поширюю, сам сиджу за це в тюрмі – це лише символ, який мало дає для розуміння явища. Бо, звісно, не за кожен машинописний текст кидали у в’язницю, та й не завжди автори непідцензурних текстів передбачали, якою буде реакція читачів, зокрема й тих, які працювали в так званих „органах“.
Російські дослідники Тетяна Храмова та Олександр Даніель запропонували коректнішу, як на мене, формулу значення самвидаву – як власне суті опозиційної діяльності в СРСР – „Адже до чого зводилася дисидентська активність 1950–1980-х рр.? Відсотківна дев’яносто п’ять – до породження різного роду текстів. Художніх, правозахисних, наукових, публіцистичних, політичних – будь-яких“. Для молодших читачів, які не встигли насолодитися соціалістичною демократією, та людей, які не жили в країнах соціалізму, варто нагадати – елементарні друкарські машинки перебували під контролем КГБ наче вогнепальна зброя, персональних комп’ютеріві копіювальних апаратів ще не було. І будь-яке інтелектуальне життя поза рамками „історичного матеріалізму“ та „політики чергового з’їзду партії“ викликало підозри, що вже казати про створення та розповсюдження текстів і видань, яких не бачили цензори?.. Власне, тільки в умовах тотальної несвободи самвидав і зміг стати самим собою. І формою, і суттю протестної, і не тільки, діяльності. Поширена думка, що в самвидаві і самвидавом ходили здебільшого політичні тексти, не відповідає дійсності. Найбільше було літературних творів і окремих текстів – від геніальних, гідних Нобеля, до абсолютно графоманських. Віруючі переписували під копірку й поширювали Євангеліє, бо купити Святе Письмо в атеїстичній державі було малореально. Медики шукали можливості скопіювати чи передрукувати новітні методики масажу. Спортсмени брали з фотокопій уроки карате, а школярі – перші „уроки еротики“… Все це, і ще багато незгаданого, і складає феномен радянського самвидаву. Тема ця викликає постійне зацікавлення, виходять статті, а часом навіть книжки. Однак історія непідневільних періодичних видань залишається мало дослідженою. Скільки в Україні за часів комуністичної несвободи вийшло „нелітованих“ органами цензури газет, альманахів, журналів, збірників, інформаційних вісників тощо не знає ніхто. Не велося таких підрахунків. Каталоги неформальної преси та самвидаву, які кілька разів виходили, не дають можливості оцінити розмах вільної преси. У кожній з книжечок описується лише мала частина того, що було насправді. Спробуємо дати узагальнену картину.
Історія вітчизняної преси
За моїми підрахунками, з початку 1960-х років і до кінця існування Радянського Союзу в Україні вийшло ніяк не менше 1200 назв періодичного самвидаву. Також, і про це теж варто згадати, зусиллями часто невідомих і дотепер „фіолів“, „федорових“ і „тикторів“ виходили цілі книжкові серії – хоча масштаб неофіційного книгодрукування неспівмірний, на жаль, з польським. Історія періодичного самвидаву в Україні починається у першій половині 1960-х рр. Рукописні та машинописні часописи й вісники були доволі поширеним явищем у студентських аудиторіях та інтелігентських колах під час "відлиги". Але в бібліотеки та музейні фонди ці, часто рукописні, видання практично не потрапляли. Хіба іноді можна виловити в спогадах згадки про те, що в гуртожитках буяло незалежне друкування. Тоді ж виникає політичний самвидав, що став доказом формування ідеології нового покоління борців за самостійну Україну. 1964 року підпільна націоналістична організація „Український Національний Фронт“ видала перше число машинописного журналу „Воля і Батьківщина“ (загалом відомі 16 випусків). Відтак, у січні 1970 р. львівський журналіст В’ячеслав Чорновіл розпочав випуск машинописного журналу „Український вісник“, який став найвідомішим органом незалежного слова в радянській Україні. Після розгрому редакції, група дисидентів (Степан Хмара, Олесь і Віталій Шевченки) зробили спробу відвести підозри від редактора Чорновола, випустивши незалежно від нього 7 і 8 числа „УВ“. Відчайдухи були так само вирахувані КДБ й покарані багаторічними термінами. Водночас інша група підпільників – „Українська загальнонародна організація“, або як її ще називають УНФ-2, під керівництвом Миколи Крайника видає кілька чисел ще одного „Українського вісника“. До речі, маловідомо, що перше періодичне видання рок-самвидаву побачило світ не в Ленінграді, Москві чи Свердловську, визнаних центрах радянської сучасної музики, а в Харкові – „Бит-Эхо“, редактором якого був Сергій Коротков. Натомість, добре описана в літературі історія розгрому львівського мистецького альманаху „Скриня“ (Григорій Чубай, Віктор Морозов, Юрій Винничук, Микола Рябчук та інші). Сімдесяті – це діяльність Української Гельсінкської Групи, чиї інформаційні бюлетені регулярно потрапляли на Захід, але й непомітна, невтомна діяльність десятків незалежних друкарів, які робили церковний самвидав – баптистів, адвентистів сьомого дня, греко-католиків. Це теж історія вітчизняної преси – від "Светильника", "Верного свидетеля" й "Бюллетеня совета родственников евангельских христианбаптистов" і до "Хроніки Католицькоїцеркви в Україні".
Як стугоніло серце Європи
У другій половині 80-х рр. політична ситуація в СРСР змінилася. Перебудова створила умови, в яких запити широкої публіки до нової інформації значно перевищували те, що могла запропонувати офіційна преса. В той же час погрози суворого й невідворотного покарання за інакодумство вже майже не діяли. Як результат цього у кінці 1980-х – на початку 1990-х рр. спостерігався справжній бум неофіційної преси. Найбільшими центрами її виготовлення були Київ (близько 250 назв), Львів (понад 100 назв), Житомир, Луцьк, Дніпропетровськ, Одеса, Харків. Прикметно, що самвидав виходив і в маленьких містечках і навіть селах – Снігурівці на Миколаївщині,Тернах на Сумщині, Великих Бірках на Тернопільщині, Острові на Київщині, Дубовому на Закарпатті, Новокльоновому в Криму… Друк здійснювався в умовах напівпідпілля, здебільшого у столиці Литви – Вільнюсі, а також інших містах Балтії. Юрій Андрухович у романі „Таємниця“ так описав народження першого числа рухівської газети „Галичина“ в Івано-Франківську, до якої був причетний: „У мене єдиного вдома була друкарська машинка. Знаєш, як робилася наша газета? Я відшпарював усі тексти на своїй машинці, на звичайному форматі А-4, передавав їх Миколі Я[ковині], той відтинав від них ножицями береги, робив з цього щось типу газетних колонок і наклеював на великі формати ватману. Тоді це почастинно, тобто пошпальтно знімалося на якомусь не знаному мені ксероксі з відповідним зменшенням. Здається, це робилося вже не в нас і навіть не у Львові, а десь чи то у Литві, чи в Латвії. Тобто туди возилися ті скручені рулонами ватмани, а звідти привозилися цілі наклади наших самопалів. Припускаю, що тодішні кур’єри могли б нині понарозповідати всяких road movies. До першого номера я написав передову статтю – у тому дусі, що Галичина знаходиться в самому серці Європи і вона прокидається. Мовляв, чуєте, як стугонить серце Європи? Наскільки пригадую, це називалося „Піднімаємо прапор“. Сьогодні це смішно, правда? Передова стаття! Я написав передову статтю до газети!“.
Український перебудовний самвидав розсіяний по світу
Перші спроби зібрати зразки нових періодичних видань робилися ще під час перебудови – як представниками державних бібліотек, освітніх установ, так і приватними зусиллями. Також відомо про постійний інтерес до отримання зразків неформальних часописів закордонними установами – серед інших, дослідницьким відділом Радіо „Свобода“ в Мюнхені, Бібліотекою Конгресу США у Вашингтоні, Українською Пресовою Агенцією в Лондоні, архівом Бременського університету, Каліфорнійським університетом у Берклі, Міжнародним інститутом соціальної історії в Амстердамі тощо. На відміну від Росії, де було кілька значних центрів збирання і дослідження цього різновиду преси, в Україні це не робилося. Тому український перебудовний самвидав розсіяний по світу в десятках окремих колекцій. Спроби створити єдиний каталог за зразком московсько-петербурзького „Зведеного каталогу“ навіть не робилися. Найбільші доступні для дослідників збірки самвидаву є в Києві та Львові. В Національній бібліотеці України ім. В. Вернадського зібрано близько півтисячі назв газет і журналів українського неофіційного друку. А в Музеї-архіві українського самвидаву при Міжнародному благодійному фонді „Смолоскип“ зберігається 243 назви видань політичних партій, рухів, самодіяльних громадських об’єднань, товариств, національних меншин та конфесій 1988–1992 рр. Основа цієї колекції зібрана працівниками очолюваного Осипом Зінкевичем Українського видавництва „Смолоскип“ ім. Василя Симоненка (Балтимор, США). Прикметно, що музей-архів видає неперіодичний бюлетень „Український самвидав“. Колекція самвидаву бібліотеки Українського Католицького Університету у Львові сформована на основі приватної збірки Романа Турія, учасника редакційного гурту газети Товариства Лева „Поступ“, активного учасника багатьох молодіжних ініціатив кінця 80-х. Він передав бібліотеці кілька великих коробок з газетами, листівками, фотографіями. Як і в кожній великій колекції там є унікальні видання, які не мають аналогів в інших зібраннях. Це, зокрема, „Голос Маковиці“ (Кошице, Словаччина), „Отчий поріг“ (с. Куровичі, Львівська область), „Сміховинна торба “Поступу” та “Євшан-Зілля”“ (Львів), „Тарасова Україна“ (Пряшів, Словаччина), Українець“ (Більськ, Польща). У каталозі мого приватного архіву українського періодичного самвидаву та неформальної преси 1986–1991 рр. заповнено понад сімсот позицій. Незабаром, за сприяння Леоніда Фінберга та Києво-Могилянської академії, побачить світ каталог, в якому буде вперше систематизовано інформацію про 1200 видань. Таким чином, можна зробити цікавий висновок – під час перебудови та боротьби за свободу, у 1989–1991 рр., незалежні газети виникали практично щодня.