УЖ
Українська Čeština
Polska English
LVIV - Open to the World

Український журнал - 4/2009

Польський „Запис“ – шок, якого чекали

(Скачати весь номер: 4/2009 [PDF, 2.6 Mb])

Текст: Лешек Шаруга, Варшава 

 

Історія першого незалежного літературного часопису, що видавався в ПНР усупереч офіційній цензурі, тривала 21 квартал – саме стільки чисел „Запису“ вийшло впродовж 1977−1981 років.

 

 

Заради історичної правди треба зазначити, що задум такого видання виник значно раніше, але не був реалізований. З ідеєю збирання забракованих цензурою текстів і розповсюдження їх у вигляді машинописних копій, що передавалися б із рук у руки, виступиву першій половині 60-х років професор Станіслав Оссовський. І власне таку форму мав перший номер „Запису“ – був альманахом текстів, відкинутих цензурою. Цей альманах супроводжував коментар Станіслава Бараньчака під назвою „Чому ,Запис‘?“. Очевидно, що існування й розвиток „Запису“ були зумовлені виникненням і зміцненням демократичної опозиції. Йдеться також як про появу сприятливого клімату незалежної суспільної діяльності – в тому числі й мистецької, – так і про можливість використання технічних засобів, необхідних для копіювання журналу. Після років військового стану поява нових незалежних культурних видань стала звичним явищем, принаймні у великих містах. Важко відтворити атмосферу, що супроводжувала вихід першого номеру „Запису“. Для літературного середовища, і не лише для нього – це було великим шоком. І водночас це був свого роду виклик, кинутий цим середовищам. Переглядаючи вже збляклі, вицвілі сторінки невідомо яким дивом свого часу здобутого першого номеру, я згадував, що означало для мене тоді, 1977 року, взяти до рук цей стос розрізнених, навіть не зшитих докупи карток. Я заздрив авторам та редакторам і – що дивно – боявся, бо вже тоді я знав, що стою на початку шляху, який буду торувати з ними, і що цей шлях може бути важким, сповненим репресій. Я відкладав момент приєднання до авторів і видавців незалежних видань, мотивуючи це різними причинами. Однак все зводилося до одного: я побоювався, що публікація в такій періодиці буде означати кінець моїх „офіційних“ можливостей, поставить під сумнів реалізацію вже розпочатих справ, позбавить мене права займатися своєю роботою. Пишу про це тому, що мої тогочасні переживання були, безперечно, типовими, побороти їх означало переступити певний бар’єр – невидимий, але цілком реальний. Не думаю, що я був єдиним, хто тоді боровся з подібними проблемами. Не так просто було „записатися“ в опозицію. „Запис“ – ось ще одна ймовірна інтерпретація назви журналу: хто сюди „записався“, був приречений практично на публічне небуття, на переслідування, навіть на репресії. Трапитися могло будь-що, хоча, на щастя, траплялося не завжди і не з кожним. Пам’ятаю спокійний коментар одного з моїх приятелів, який тоді посідав високе становище в адміністративно-партійних структурах. Коли я дав йому прочитати перший номер журналу, він сказав: „Якщо ВОНИ зараз не візьмуть цього за морду, то через кілька років ЇХ не буде“.

 

 

Справжня публікація поза цензурою

8 лютого 1978 року, на вечорі, організованому в „салоні“ Анни Ердман і Тадеуша Валєндовського („у Валєндовських“, як це називали) й присвяченому першій річниці діяльності „Запису“,  Станіслав Бараньчак відверто сказав, що ніхто з тих, хто готував перший номер журналу, не вірив, що він не виявиться останнім. Попри те, після машинописної версії з’явилася наступна – число було розмножено „масовим“ накладом чи не в 500 примірників. Ця техніка, якщо не помиляюся, називається гектографічною. Кожний примірник був стосом окремих сторінок, не зшитих, не скріплених жодним чином, не склеєних. Уже це викликало щирий подив: це вжене був машинопис, що ходить по руках, а справжня публікація поза цензурою, що величиною накладу переступала „безпечну“ межу 100 екземплярів, які дозволялося (на правах рукопису) розповсюджувати без дозволу цензури. І врешті – трохи згодом – до країни почали потрапляти перші примірники професійно видрукуваного на Заході журналу, виданого лондонським видавництвом „Index on Censorship“. Цей потрійний ритуал народження повинен був стати нормою. Однак тоді ніхто з нас, читачів першого номеру, цього знати не міг. Натомість ми довідалися зі статті Бараньчака, що журнал покликаний презентувати твори, над якими тяжіє цензорський „запис“, сприяти обов’язкові „записування, закріплення в слові“ всього, що має для письменника „цінність правди – правди як у пізнавальному сенсі, такі в психологічному чи мистецькому“, і врешті, що нове видання хоче бути „записом ситуації“.Властиво – якщо не брати до уваги програмну статтю – перший номер „Запису“ був звичною антологією поетичних і прозових текстів, що не пройшли цензуру, і вміщав твори шістнадцяти письменників, які публікувалися „під прізвищем“, не використовуючи

псевдонімів. Так і мусило бути: всі ті тексти вже були затримані цензурою, тож їхні автори були відомі, тому номер, задуманий як антологія (окрім вступного слова), не міг бути укладений з матеріалів, написаних спеціально для „Запису“, як це відбувалося згодом.

 

 

Шанс інтелектуального комфорту

Можна припускати, що повний склад редакції ширшому загалу небув відомий аж до моменту публікації журналу. Цей зошит готували Єжи Анджеєвський, Станіслав Бараньчак, Яцек Бохеньський, Казімєж Брандис, Томаш Бурек, Марек Новаковський, БарбараТоруньчик і Віктор Ворошильський. У другому номері „Запису“ редакція вирішила помістити відгуки читачів про перший номер. 22-річний студент Варшавського університету звертає увагу на цікаві співпадіння опублікованих там творів: „Це не випадково, що в поміщених у першому номері “Запису” текстах йдеться переважно про насильство. І це не лише тому, що сьогодні воно проявляється в найбрутальнішому, оголеному вигляді. Щодо письменників, творців культури, насилля є абсолютним“. І далі, в тому самому листі, читаємо: „Тож чи “Запис” все ще залишається літературою, що намагається з’ясувати правду про свій час, чи вже є суспільним і політичним фактом? Для літературного середовища він напевне є величезним шансом, він створює умови для вільної, не скутої вимогами офіційної “правильності” літератури. Тому, якби “Запис” публікував винятково тексти, відкинуті цензурою, навряд чи це був би найкращий варіант. Творчість, що супроводжується усвідомленням загрози цензури, по своїй суті здатна йти на компроміс і не може досягнути духовної свободи. А “Запис” надає шанс духовного комфорту, який не можна втратити. Звідси виникає потреба в текстах, створених спеціально для нього“.Це висловлювання хоча й посутнє, є в той же час яскравим прикладом своєрідної екзальтації не так від сміливості редакторів і авторів „Запису“, як від тієї ситуації, в якій розгорталася започаткована ними ініціатива. Якщо такий молодий автор пише, що насилля – в тому числі в літературі – проявляється в „найбрутальнішій“ формі, це свідчить не так про брак уяви, як про незнання новітньої історії, в якій насилля було присутнє і в значно концентрованіших проявах. Це стосується також історії ПНР, де насилля, що було „за Гєрека“, переважно мало характер лагідної репресії, в порівнянні бодай же з тим, що відбувалося у 50-х. Хоча, звісно, і тоді вчинялися злочини (наприклад, вбивство Станіслава Пияса).

 

 

Часопис, що виправдав очікування

В тій атмосфері, яка панувала в творчих колах у другій половині 70-хроків, поява „Запису“, попри те, що шокувала багатьох, була в той же час явищем природним, мовби очікуваним. Ставлення влади до культури ставало щодалі нахабнішим. Тому не дивно, що в гуманістичному середовищі наростало очікування „якоїсь“ зміни цієї ситуації, на подолання щоразу гостріше відчутної кризи. „Запис“ виправдовував ці очікування – тому його переважно приймали з ентузіазмом. І, зрозуміло, всі чекали реакції влади. Репресій, треба визнати, не було. Автори, що публікувалися в „Записі“, відбулися взяттям на замітку цензорів, що для більшості з них не було новиною, та більш чи менш дошкульними переслідуваннями (перевірки, відмова у видачі закордонних паспортів, непродовження дії особистих посвідчень для подорожей країнами „соціалістичного табору“ і т.п.). Перший номер „Запису“ був датований січнем 1977 року. Натомість уже в п’ятому та восьмому числах провладної варшавської  "Культури" (лютий, 1977) з’явилися дві статті, метою яких був не так заклик до втихомирення непокірних, як спроба ізолювати їх від решти середовища, вказуючи на „авантюрність“ і шкідливість для інших характеру їхніх починань. Основним завданням цих матеріалів було пояснення, що інтелектуальні середовища повинні триматися осторонь від політики, принципів якої не розуміють, а на додаток, піддаючись фальшивим уявленням і міфам про неї та свої обов’язки, ускладнюють справу. В другому числі „Запису“ з цими текстами полемізували Станіслав Бараньчак і Яцек Бохеньський.

 

Прагнення об’єднати здобутки національної культури

Спроба вільно публікуватися й видаватися відображала прагнення авторів „Запису“ об’єднати розділені після війни здобутки національної культури. Особливо дошкуляв літературному життю країни поділ на культуру вітчизняну та еміграційну, що загострювався впродовж 70-х років. Першим еміграційним письменником (чи краще сказати, письменником, що проживав поза межами країни, оскільки в цьому випадку не йшлося про політичну еміграцію), твори якого були опубліковані „Записом“, став на той час уже покійний Генрик Ясічек,який проживав у Чехословаччині і після 1968 року був не лише відрізаний від контактів з Польщею, але й мав заборону публікуватися. В 1976 році влада не дозволила надрукувати про нього навіть некролог. „Запис“ зробив це роком пізніше, презентуючи вірші автора (№4). Шкода лише, що редакція принагідно не подбала про окреслення трагічної ситуації, в якій опинилися після 1968 року польські кола в Чехословаччині, зокрема про гоніння, яких зазнавали польські письменники, що жили там, і про щомісячник „Zwrot“, щовидавався у Чеському Тєшині. Презентації польських авторів, що залишалися на Заході (таких, як Чеслав Мілош, Густав Герунг-Грудзінський, Лєшек Колаковський, Вітольд Вірша, Влодзімєж Одоєвський, Лео Ліпський або ж Ян Котт), не супроводжувалися, на жаль, літературною критикою. За винятком рецензій на окремі книжки, в „Записі“ бракує систематичної презентації і пропагування доробку еміграційної культури. Мабуть не це було найважливішим завданням видання, але оцінюючи його доробок загалом дуже високо, вважаю, цю проблему не варто замовчувати. Від початку участі в незалежному літературному і видавничому русі я дуже сильно відчував несумісність практики з задекларованими гаслами, відчував також появу нового, надзвичайно небезпечного поділу культури. Я висловив це в нарисі „Еміграція чи ізоляція“ (опублікованому в дев’ятому номері „Запису“), вказуючи, що в незалежному процесі починає домінувати „позиція захисників обложеної фортеці“, які передовсім зосереджуються на власних справах, уникаючи внутрішньої полеміки, але й не помічаючи важливих явищ у житті культури, що відбуваються поза межами їхнього кола. Це однаковою мірою стосується творів, що офіційно публікувалися і в Польщі, і в еміграції. В цьому нарисі я писав про існування явища „морального шантажу“, яким – свідомо чи несвідомо – послуговується опозиційне середовище щодо своїх не до кінця переконаних прихильників. В результаті редакційної наради я погодився змінити „шантаж“ на „тиск“. По суті, позиція ця вела (що стало особливо відчутно перед подіями серпня 1980 року) до поглиблення самоізоляції журналу, до його (подібно як і інших позацензурних видань) поступового відмежування від літератури, що офіційно друкувалася в країні. Гасло про єдність національної культури, хоча й неодноразово декларувалося, не наповнювалося змістом. Але присутність незалежного журналу в мистецькому житті, майже повністю контрольованому системою, вже само по собі було важливим імпульсом звільнення культури з-під накинутих їй обмежень – ніщо не в змозі применшити цієї заслуги „Запису“.

 

Український журнал