Український журнал - 4/2009
Євген Головаха: „Природна недовіра до влади стримує реалізацію авторитарних тенденцій“
(Скачати весь номер: 4/2009 [PDF, 2.6 Mb])Спілкувався: Петро Андрусечко, Київ
Розмова з Євгеном Головахою про зміни в українському суспільстві, можливість масових заворушень, засоби вирішення соціальних проблем та ідеологізацію українських політиків.
Пане Євгене, як би ви охарактеризували основні тенденції змін, що відбулись в українському суспільстві після 1991 року, особливо після Майдану як своєрідного рубіжного етапу?
Почнемо з політики. Найважливіше, як на мене, це те, що вісімнадцять роківпройшли не марно для України. І треба зазначити, що за ці роки, хоча й дуже непоступово і непослідовно, але процес громадянської ідентифікації українців здійснюється. Вже значно менше тих, хто себе якось ідентифікує з минулим, з радянським часом. Ми фіксуємо це по багатьох питаннях. Наприклад, „Чи пишаєтесь ви тим, що ви є громадянином України?“, „З якою групою ви насамперед ідентифікуєте себе, з громадянами України чи з громадянами колишнього СРСР?“. Питома вага тих, хто ідентифікує себе з новою Україною, зростає. Але, оскільки описаний процес йде суперечливо, то є певні негативні зміни у масовій політичній свідомості. Це зростання авторитарних настроїв, це ставлення до інституту багатопартійності, це велика недовіра до визначальних політичних інститутів. І до демократії як гасла, як принципу. Однак це не означає, що люди здатні відмовитися. На жаль, я думаю, з подіями кризи зростатиме питома вага тих, хто вважає, що безлад може бути вирішений залізною рукою. І все ж можна визначити базову особистість і свідомість як амбівалентну, яка хоче і сильної руки, але хоче водночас і свободи слова, демократії. Щоб ця сильна рука не обмежувала свободи, але наводила лад. Така амбівалентність досі є масовою. Переходячи до економічної сфери, ми зробили крок у зворотному напрямку. Розумієте, що наша влада робить погано, особливо після Майдану? Почалась риторика реприватизації. Було багато популістських гасел віддати народу. Взагалі, у такому дивовижному вигляді повернулась більшовицька риторика. Оце дуже посприяло тому, що у людей з’явились певні підозри. Люди ж бачили, що взагалі життя покращилось. Але коли їм нагадали, як це було зроблене, що це була грабіжницька, нечесна приватизація, воно позначилось на соціально-економічних орієнтаціях.
Я, приїжджаючи в Україну, спостерігаю зміни, певний прорив, тенденції, про які ви говорите. Крім того, багато моїх знайомих відзначають, що їм так добре ще ніколи не жилось.
Ми фіксуємо це за шкалою соціального самопочуття. Найгіршим був 1998 рік. Якби не криза, то вже у 2008 році ми би вийшли на нульовий рівень. Був би баланс в уявленнях людей, чи вистачає їм соціальних благ. Якщо 7–8 років тому переважній більшості нічого не вистачало, то тепер могло би бути зростання. Криза вдарила саме в той момент в Україні, коли ми виходили на позитив. Ми найменше задоволені життям з 25 країн Європи, тільки болгари гірше нас почуваються. Ми ж почуваємося навіть гірше ніж румуни. Навіть росіяни у кращій ситуації.
Це відповідає реальній економічній ситуації?
Так, відповідає, але українці мають велику перевагу перед багатьма іншими європейцями. Вони дуже налаштовані на мирні засоби вирішення соціальних проблем. І власних, і політичних. Майдан показав це.
Так, достатньо подивитись на реакцію людей у Прибалтиці, Угорщині.
А у нас навіть терплять голову Центрального банку, не те що в Ісландії. Українці мають навіть свої ноу-хау. Наметові містечка, наприклад. Це цікаве ноу-хау не тільки з точки зору народу, але й влади, яка терпить їх. У нас взагалі-то дуже погано до влади ставляться. Але якщо виникає велика довіра до влади, це закінчується авторитаризмом. Ми це бачимо по сусідах. У нас же природна недовіра до влади стримує реалізацію авторитарних тенденцій. Але подовжена криза і велика кількість людей, які доведені до відчаю, можуть спровокувати до вибухів.
З приводу соціальних вибухів думки експертів поділились. Дехто вважає,що народ уже готовий вийти на вулиці.
Ні. Я би сказав, що є окремі умови для заворушень. Україна зробила кілька кроків, які заклали основи соціальної витриманості. Чи мене насторожує сучасна влада? Я не бачу тенденції піти; бачачи, що ти вже неспроможний, іди і дай можливість тим, хто спроможний. І у мене є великі сумніви щодо нинішньої влади, чи готові вони поступитись владою. Я розумію, що це ідеалістичні проекти. Але політики мають бути відповідальними. Всі розуміють, що йде нова президентська кампанія. І доки президент не визначиться, ми будемо зволікати, ніяких рішень не буде. Ми покладатимемось на стихію, але стихія може призвести до будь-чого. Неважливо хто, нехай будь-хто висувається! Владна еліта України в одному консолідована: вона не хоче зараз заворушень (досі принаймні). Вона все ж так чи так підтримує європейську інтеграцію і вона не хоче, щоб Україна розмежувалась. У цьому вони солідарні. Що їх роз’єднує? Власні амбіції.
Як можна пояснити поведінку українських лідерів?
У нас є три лідери, які мають певні підстави знову очолити країну. [Віктор] Ющенко – месія. Проект „месія“ не вийшов. Проект „популізм“, який очолює Юлія Володимирівна Тимошенко, – перерозподілити, перепродати. А де ж програма? Це метушня, окремі дії. Щось робиться, але ніхто не знає, що саме. Яка стратегія, який план? І третій – це [Віктор] Янукович. Думали, він взагалі уособлення кримінального зла, але зрозуміли, що він прагматик. Але непослідовний, нерішучий, який, маючи таку величезну опозиційну силу, програв. Це не означає, що вони не можуть знову балотуватись. Треба їм вирішити, хто буде президентом і вирішувати проблеми країни, а не власного працевлаштування. Але ж ми можемо не дочекатись наступного року! Чесно скажу, я оптиміст. Під час шокового етапу кризи у жовтні минулого року я сказав, що, по-перше, вона не є кризою всіх системних інституцій, як це було у 1991 році. Тому вона за визначенням не повинна набути таких рис. І не може суспільство потрапити у прірву початку 90-х років. По-друге, все ж є досвід подолання криз. Ту подолали і цю подолаємо. І по-третє, все ж є певні ресурси, з якими можна протриматись кілька місяців. Але головне, за якою умовою це спрацює? Якщо буде реальна програма! До людей доведуть, які етапи будуть, що конкретно буде здійснюватись. Це ж завдання влади! Люди можуть терпіти скруту, якщо вони впевнені, що є перспектива. А якщо її немає? Отже, умови виходу на вулицю – це значна кількість безробітних, дуже велика, доведена до відчаю. (Якщо впродовж року з’явиться кілька мільйонів, це потенціал). І харизматичний лідер. Це також немало. І я скажу, може трапитися, що він випливе невідомо звідки, якого ніхто не планував і не підтримував.
Мені часто доводиться чути, що люди звикли до кризи. Ніби влада і люди– абсолютно окремі речі. З владою чи без неї – виживати все одно доведеться.
У нас спочатку на першу особу всі надії, а потім всі розчарування. Чому я й кажу, що вибори – не така погана справа. Суспільство і влада повинні розуміти: тих, хто у відчаї, має бути якомога менше. А відчай – це не просто розчарування і недовіра, емоційний стрес. Відчай – це коли людина не бачить іншого виходу, як піти і розгромити крамниці. Або штурмувати адміністрації. Це потрібно відслідковувати. В українців є одна риса: вони можуть поторгуватись. Євреї з Богом торгувались в анекдоті, а українці можуть з владою торгуватись. Ви смієтесь, але не треба недооцінювати певні позитивні риси нашої еліти, мовляв, усі вони корупціонери і непрофесіонали. Але влада гнучка.
Я хотів би запитати про потенційних нових лідерів. Наприклад, є Арсеній Яценюк, молодий і ліберальний. Є Анатолій Гриценко, який більше схиляється до сильної влади. Однак більшу підтримку все ж має Яценюк…
Ну зрозуміло, Яценюк гнучкіший! Я б сказав, що Ющенко та Тимошенко – виключення з правил. Українці схильні підтримувати більш гнучких політиків. Вони виключення, бо вони яскраві зовнішньо. А ось Яценюк, [Володимир] Литвин з цього ж ряду, був такий [Анатолій] Кінах. Я думаю, було б непогано, якби лідер був не дуже яскравий, впевнений у своїх можливостях швидко навести лад. Він має бути достатньо професійний, з досвідом, спокійний.
А такий, як Яценюк, має шанс взяти владу?
Він мав би шанс, якби його підтримали впливові економічні сили. Потрібна команда. А так, чому б і ні, це нове покоління. Той же Гриценко, до речі. Як на мене, це один з варіантів, який може конкурувати. Він має досвід, впевнений у собі, здається адекватною людиною.
Вам не здається, що з появою нових лідерів потрібні нові об’єднавчі цінності для України? Усі політики, починаючи від 2004 року, йдуть на протистояння, постійно йдеться про мову, НАТО. Люди не втомлені від такої риторики?
Я вам відверто скажу, що, на жаль, трапилося після Майдану. Чітко поділились ідеологічні границі. Це навіть психологічне несприйняття одних людей іншими. Ідеологія стала визначальною. За Кучми визначальною була економіка: задоволена чи незадоволена людина – у 90-ті рр. залежало від рівня матеріальної забезпеченості. Після Майдану більш важливим фактором стало те, яка сила при владі. Майдан надто, як на мене, ідеологізував особистості. Треба це подолати. Треба повернути країну до стану, щоб задоволеність від життя визначалась матеріальним рівнем. Адже американець не стане плакати від того, хто прийшов до влади. Це не визначатиме його задоволеність життям.
Отже, цілком можливо, в цьому сенсі криза принесе позитив?
Ви правильно міркуєте. Я на це дуже сподіваюсь, що люди не будуть так серйозно сприймати політиків, а серйозно сприймати власне життя.
