Український журнал - 7/2007
Юрій Винничук: “Сміх над власними вадами – це найголовніша ознака здорової нації”
(Скачати весь номер: 7/2007 [PDF, 3.7 Mb])Розмовляла Богдана Матіяш, Львів – Київ
Коли говорять про Юрія Винничука, говорять про різне і говорять по-різному. Літературознавці бавляться в формулювання запитань, запитуючи, мовляв, як це бути письменником-іроніком, або письменником-що-вирішив-бавитися-в-дон-жуана; або чи можна назвати Винничукові книжки, що виходять одна за одною, літературою масовою, а чи варто зарахувати їх таки до “високого” письменства і чи є в цьому поділі сенс; або ще чому для Винничука література стає тлом і простором містифікацій, провокацій, ба більше – скандалів. Звичайні собі читачі, яким нецікаві чи недоступні ці теоретичні мудрування, реагують на написане зазвичай емоційно: захватом, прийняттям, відторгненням, роздратуванням чи в якісь моменти навіть огидою. Винничук знає про всі ці реакції. Він їх передбачає. Він їх вичікує. Він їх, зрештою, провокує. І його тексти – це лакмус, який говорить щось не тільки про їх автора, але й про того, хто став їх свідком.
Навіть якщо не коментувати тут Винничукової бібліографії, можна сказати, що кількість його книжок швидко наблизиться (а чи й вже наближається?) до двох десятків – і це якщо не рахувати антологійних видань, які вийшли за упорядкуванням Винничука. Найчитанішими серед читацького загалу, як виглядає, стали “Діви ночі”, “Мальва Ланда”, “Житіє гаремноє” та нефікційні “Кнайпи Львова” чи “Таємниці львівської кави”. А от кількості написаних статей, памфлетів, фейлетонів – зокрема вміщених у львівській газеті “Post-Поступ”, а згодом у “Поступі” під маскою (а для когось – машкарою) Юзя Обсерватора і без неї – не злічить, напевно, й сам Винничук. Він, щоправда, міг би розповісти силу-силенну інших речей: скажімо, про досвід створення славного у свій час естрадного театру “Не журись!”, чи про діяльність львівського видавництва “Піраміда”, головним редактором якого він став 2000 року, чи про судові процеси, що їх пережив “Поступ” саме завдяки Винничукові. Може, він ще би розповів про кулінарію. І може, про жінок. Але не про це мені хотілося говорити. Хотілося, щоби це був інший сюжет про/для Винничука. Добра розмова. Десь так вона сталася.
Пане Юрію, якщо добре пам’ятаю нашу найпершу зустріч, ми поміж інших тем коротко говорили про Грабала, бо якийсь час перед тим саме вийшла українською книжка його малої прози у Вашому перекладі. Тепер мені дивно, що та розмова була аж така серйозна і що Грабал, який асоціюється мені зі сміхом, іронією та фіксуванням розмаїтих варятств, тоді майже повністю опинився поза сміховим контекстом. Може, тому цього разу почну саме зі сміху, хоч і не з Грабалового – з Вашого. Із чого насправді Ви смієтеся? Що для Вас означає сміх у письмі і який він: той, що руйнує, чи той, що створює?
Сміх і стьоб супроводжують світову літературу від самих її початків. Оскільки я сам не можу писати надто серйозно, то відповідно і мої улюблені письменники саме ті, що вміли стібатися, – Лукіан, Сервантес, Беккет, Ландольфі, Борхес, Грабал, Міллер, Буковскі. У своїх творах я не раз кепкував над тим, що інші возводили до рівня святині, але не думаю, що цим щось руйнував, хоча обурені були. Я думаю, що сміх над власними вадами – це найголовніша ознака здорової нації. Але наша нація все ще хвора і боїться сміятися, їй усе ще ввижаються чиясь підступна провокація та злий намір. Наприклад, Роман Іваничук написав у „Кур’єрі Кривбасу”, що тільки божевільний міг написати такий твір, як „Ги-ги-и”. Я радий, що товариство божевільних росте, бо „Ги-ги-и” переклали вже на одинадцять мов, і це абсолютно стьобне оповідання. Тільки божевільний міг цього не помітити.
Чи відчуваєте відповідальність за власне письмо? Наскільки вона (не) має бути загалом властива літературі й що, зрештою, передбачає це поняття (якщо, звісно, вважаєте його актуальним)?
Якщо я відчуваю якусь відповідальність за своє писання, то тільки мовну. Я знаю, що мушу писати філігранно, вишукано, демонструючи багатий словниковий запас. Але літературної відповідальності письменник відчувати не зобов’язаний. Література може виховувати, може повчати, напучувати, окрилювати чи пригнічувати, але загалом це не її покликання. Жодних спеціальних завдань я не ставлю перед собою, коли пишу, бо ніколи не знаю наперед, чим усе скінчиться. Письменники, які вважали, що повинні відчувати відповідальність, безнадійно хляпнули в Лету. Якось не хочеться повторити їхню долю.
Здається, жодне інтерв’ю з Вами не обходиться без коментування еротичних нюансів Вашої прози. Мене не йдеться про те, щоби повторювати запитання журналістів, а натомість цікавою видається природа Ваших відповідей. Чому, відповідаючи на ці запитання, Ви фактично щоразу покликаєтеся до традиції світової літератури й конче насичуєте свій коментар іменами класиків? Якщо нападають на Ваші “Весняні ігри в осінніх садах”, чому є потреба майже “захиститися” тим, що десь у цьому руслі писали і Міллер, і Буковскі, і Лоуренс, і ще інші? Майже “виправдати” себе їхнім письменницьким досвідом – так це деколи звучить. Це справді захист? А якщо ні, то звідки ці захисні нотки?
Це не захист, а звичайне просвітництво, оскільки мої інтерв’юерки здебільшого мало що тямлять у літературі. Імена, які ви назвали, дехто з них почув уперше і перепитував, щоб правильно написати. Я просто намагався якось дохідливо пояснити, що еротичні сцени – річ така ж звичайна, як і пейзажний опис. Але моя еротика інакша, вона позбавлена серйозності, вона стьобна, пародійна, фантазійна і нереальна. Сексуальні стосунки у мене відбуваються не тільки в дійсності, але і в уяві головних героїв, причому я ніколи не уточнюю, що тут дійсне, а що уявне. Тому, коли мене ще й запитують, чи справді я збивав масло, кохаючись із панночкою, то мені хочеться вити на зорі. Але з вродженої ввічливості на дурне запитання даю дурну відповідь.
Ваше письмо здатне провокувати низку емоцій. Вочевидь, не здивую Вас, сказавши, що воно здатне й ранити. Вас це ніколи не бентежить?
Бентежить. Але, думаю, що, пишучи, я переживаю ті самі емоції, які потім відчуває читач. Тому, буває, що я й сам себе напоюю солодкою тугою, а інколи й раню. Я живу твором, поки його пишу, але не керую ним, бо можу прозирати сюжет лише на кілька сторінок уперед. Усе, що має бути далі, знаходиться в тумані. А відтак несподіванка може чигати у будь-якому місці, вона може бути приємна, а може бути прикра. Зрештою, я перший випробовую її на собі і вважаю, що зайва рана від читання ніколи не завадить. Рана спонукає до самозаглиблення і саморозколупування. Це боляче, але корисно.
Що в письмі може поранити Вас? І, власне, чи так стається?..
Я достатньо твердошкірий, щоб реагувати на будь-який текст, навіть якщо він стосується мене особисто. Маю на увазі яку-небудь критику. Я звик писати без жодної надії на публікацію, звик читати те, що інші не читають, – старі книги, часописи й альманахи, – і варитися у самому собі, як добрий борщ. Що мене може поранити? Я вийшов цілим у боротьбі за виживання. З мого покоління в літературу пробилася лише жменька письменників. Частина з них уже померла, частина безнадійно спивається, решта – це літературні тунеядці, після яких залишиться не більше як один-два томи. Щоправда, літературне лінивство й епікурейство характерне і для пізніших поколінь української літератури. Таке враження, що ці люди терплять страшні муки під час писання і тому якомога уникають його, але вони не тільки не хочуть писати, але й не хочуть робити щось рівно ж корисне. Ми єдина країна, яка не має літературно опрацьованого корпусу українських казок. У нас досі видаються для дітей казки із фразами „поськай мене, доню”. Але в такому випадку добросовісні видавці мали би пояснювати, що йдеться про виловлювання вошей. А хто ж, як не письменники зобов’язані зайнятися тими казками?
Ви є автором, який комфортно почувається в дуже багатьох жанрах. Чи цікавий Вам жанр щоденника? Чи потребуєте в такому форматі фіксувати свою приватність і повсякденність?
Щоденник потребує організованості, а я цією рисою похвалитися не можу. Часами я записую якісь події чи думки, але роблю це дуже рідко і похапцем. Ну, а те, що окремі наші письменники публікують у вигляді «денників», – це просто пародія і остання стадія самозакоханості. Людина демонструє готовність відгукнутися на кожну значущу подію, висловити свою думку про чергову прочитану книжку, навіть не допускаючи, що вся ця маячня насправді цікавить хіба тих, кого згадано у тексті. Я маю що запропонувати читачеві і без щоденників і при цьому не маю жодної потреби виставляти на показ свою приватність.
Якщо вже говоримо про жанри, чому Вам так імпонує жанр фейлетону? І чому Вас, як виглядає, вельми тішить читацька на них реакція?
Ну, такий вже я є – вічний пересмішник. Як не є, а я твердо знаю одну річ: жодна серйозна стаття не зможе позмагатися з фейлетоном за кількістю читачів і за їхньою реакцією. Літературні фейлетони я почав друкувати ще на початку 80-х років по всіх тодішніх часописах, стібаючись із графоманів. Їх читав кожен, хто брав ті журнали до рук, на відміну від занудних захвальних рецензій. Тобто тут знову сміх робить свою справу – приманює читача.
Де Вам як авторові цікавіше – в журналістиці чи в літературі? Що є в оновленому “Пост-Поступі”, чого Вам бракує в просторі художнього письма?
Від заняття журналістикою є дві користі: вона приносить добрий зарібок і сприяє популярності серед читачів. Якось на зустріч із Юзьом Обсерватором у Шевченківський гай у Львові прийшло півтори тисячі осіб. На зустріч з Винничуком приходять утричі менше. Є, правда, і свої мінуси: Обсерватор наживає ворогів, а я розплачуюсь. Понад двадцять судових процесів говорять самі за себе. А редагуючи «Пост-Поступ», я ще й отримую задоволення. Мені цікаво робити газету, яка не схожа на інші. Я люблю укладати антології, а газета теж є своєрідною антологією, і процес укладання для мене є не менш захоплюючим ніж писання. Просто для писання потрібен відповідний настрій чи то пак натхнення, а для журналістики, упорядкування антологій, перекладів нічого цього не потрібно. І ось у дні, коли моє натхнення пурхає в емпіреях, я здуваю порохи зі старих газет і клацаю цифровим фотоапаратом, перезнімаючи забуті Богом і невдячними людьми тексти. Вдома цей скарб заганяю до комп’ютера і займаюся розпізнаванням. Між іншим антології дуже добре продаються, і я не розумію, чому більше ніхто цим не займається.
Не знаю, чи комфортно Вам коментувати (не)численні події українського – назвімо це умовно – літературного життя. А однак запитаю таке. Нещодавно в Києві відбувався доволі чудний за логікою проведення поетичний начебто міжнародний фестиваль “Київські лаври”. Що Ви думаєте про акції такого штибу? Справді подія? Кіч? Ґламурна забава з російською режисурою?
Як на мене, то й кіч має право на життя. Фестивалів може бути безліч і нехай собі будуть. Молодняк мусить мати можливість повимахуватися. Я в їхньому віці такої можливості не мав. До різних міжнародних фестивалів я ставлюся так само, як до групового сексу, – звідти можна легше сачканути. Принаймні я завше сачкую, коли потрапляю на такі акції. Одного разу – не буду казати, де це було, – учасники такого міжнародного фестивалю мали прочитати по одному віршикові на порозі садиби тамтешнього національного пророка. Лунала високопарна патріотично стурбована лірика – тупа і безпросвітня. Я прочитав абсолютний стьоб, інтонаційно наслідуючи загальноприйнятий пафос. „Про що цей вірш?” – спитали мене. „Про Україну”, – відказав я, хоча він був про одне чудове місце, яке мають жінки. Маю на увазі дупу. Але хіба сучасна Україна це не повна дупа? Стався, правда, маленький конфуз: щойно наприкінці свого виступу я помітив, що мене знімала телевізія.
Цей фестиваль провокує ще одне запитання. У ньому брали участь, зокрема, й сучасні російськомовні письменники, що живуть в Україні. Якій, на Вашу думку, культурі та літературі вони належать? Чи, зрештою, існують у якомусь проміжному просторі між культурами, засвідчуючи доволі слабку причетність до кожної з них?
Російськомовні часто волають про те, що мають якусь свою культуру, відмінну від україномовної. Однак нікого, хто дорівнював би своїм талантом провідним українським письменникам, назвати не можуть. А відтак цієї культури і літератури не існує. Ті кілька авторів фантастики і детективів, розкручені в Росії, та кілька поетів погоди не роблять. І коли в Європі цікавляться новою українською літературою, то мають на увазі саме україномовну. А щодо того, кому хто належить, то слід прислухатися до їхніх особистих заяв. Якщо Курков каже, що він саме український письменник, то так воно і є. Я до своїх антологій української готичної прози вводив багатьох російськомовних авторів, які були українцями і писали про Україну. Про рабі Нахмана з Брацлава я в антології „Чорт зна що” написав так: „Видатний український письменник, який писав на ідиші”. Бо це справді письменник український – жив і помер в Україні, на його могилу в Умані щороку з’їжджаються паломники з цілого світу.
Яким речам у Вашому приватному просторі найбільше радієте?
Сімейному затишкові і книгам. Я живу за містом у триповерховій кам’яниці. Весь третій поверх в книгах і саме тільки споглядання на них і відчуття присутності безлічі цікавих авторів справляє на мене дивовижне враження. Інколи я навіть з ними випиваю.
Із фільму “Мій Нікіфор” мені – поміж інших – запам’яталась одна дуже сильна фраза. Нікіфор говорить її художникові, котрий ним опікується: “Добираєш погані кольори. Ти маєш просити про колір”. Чи є в письмі речі, про які Ви могли би сказати, що про них теж є сенс просити?
У світлі сказаного Никифором, письменник мав би «просити про слово». Мені часами бракує слів – одні вислизають із пам’яті, інші існують десь поза мною і їх ще треба відкрити, але це захоплююче заняття – їхні пошуки. Натомість мушу сказати, що у нас чимало письменників, які володіють головним своїм інструментом – мовою – на дуже примітивному рівні. У них немає потреби про щось просити.
Що для Вас значить бути собою?
Це значить оберігати і захищати свою невеличку фортецю. Досі мені це вдавалося. Я не опублікував жодного рядка, за який би мені могло бути соромно і який би зробив вилом у моїй фортеці. Хоча спокуси були, особливо у совєтський час.
