Український журнал - 4/2009

Альтернативне шістдесятництво Степана Гостиняка

Текст: Марко Роберт Стех, Торонто

   Якби в реальній ситуації Чехословаччини 1969-го Степан Гостиняк (нар. 1941) мав можливість прямим текстом висловити настрої тієї переважної частини населення, яка придушення радянськими танками „Празької весни“ сприйняла за акт ворожої окупації, його оповідання „На відвідинах за муром“ було б, напевне, ще різкішим і недвозначним. Він, либонь, прямо чи бодай чітким натяком назвав би державу „за муром“ та її поневолений, деморалізований народ.

   Урешті-решт практично вся – здебільшого поетична – творчість цього уродженця села Збудський Рокитів в етнічно українському регіоні Словаччини має декларативно заангажований характер, причому відвертість і прямолінійність висловленої думки настільки важлива для нього, що заради неї він пожертвував деякими кардинальними для багатьох поетів прикметами поезії як такої – римою, ритмом, музичністю фрази й мелодійністю мови, герметичністю символів та недомовленням як засобами передачі емоційно-інтуїтивних (метафізичних?) змістів.

   В програмному вірші збірки „Пропоную вам свою дорогу“ (1965) він – у традиції як східно, так і західноєвропейського „шістдесятництва“, – декларує свій підхід до поезії на основі примату суспільно-орієнтованої „правди“: „мій шлях не лівий і не правий. Не йду, куди повіє вітер. Мені не гроші пахнуть, пахне правда“. Відповідно, більшість його критично-сатиричних віршів присвячена злободенним проблемамжиття в країні, що стала на шлях побудови соціалістичного суспільства, яке ніяк не віддзеркалює оспіваних пропагандистами ідеалів.

   У цьому сенсі його вірші дещо співзвучні з творами „шістдесятників“ Радянської України, зокрема з поезією, умовно кажучи, „Симоненківської течії“, що для неї викриття суспільної „неправди“ та пов’язане з ним моральне очищення людини й суспільства були надзавданням поезії. Втім, Гостинякове „альтернативне шістдесятництво“ суттєво відрізняється від напівофіційного ідеалізму радянських сучасників.

    Воно відмінне бодай же апріорною відмовою від світу традиційних (фольклорних, національних, релігійних) цінностей як від реального джерела „правди“. Ліричне „я“ Гостинякових поезій „вибирає для себе“ (чи воно мимоволі приречене на такий вибір?) дорогу радикального (деміургічного?) індивідуалізму й бунту („насамперед не поклонюся богу / а то ніякій із його подоб... […] і лиш тому, кому я сам захочу, /і лиш тоді, коли я сам захочу... я поклонюсь“). Це знаменує конфронтацію – в дусі європейського екзистенціалізму – із соціумом (і буттям?) як таким, у наслідок якої „за муром“ опиняється мало не все суспільство, що за визначенням неспроможне збагнути неповторності індивіда. То чи історія цього оповідання – не один із парадоксальних випадків, коли заборона цензури висловити „правду“ прямим текстом та назвати країну „за муром“, спричинилася до розкриття глибшої „правди“ про автора і сенс його літературного твору?