УЖ
Українська Čeština
Polska English
LVIV - Open to the World

Український журнал - 4/2009

Степан Гостиняк: НА ВІДВІДИНАХ ЗА МУРОМ

(Скачати весь номер: 4/2009 [PDF, 2.6 Mb])

   Нарешті, замість цегли й каміння пальці знеможеного Хоми намацали залізо. Скинувши напругу тіла, обіперся об те залізо спиною. Воно приємно холодило. Обмацав ширину його – подумав про двері. Заходився шукати клямку і не знайшов. Тричі вдарив кулаком. Удари вийшли зовсім глухі. Ця глухість запалила в ньому несподівану непевність, ба – страх, страх перед невідомим, бо хоч він вивчав умови життя за муром, все ж книга – не життя. Без потреби провів правою п’ятірнею по волоссю. Хмари украли всі зорі неба. Вибирати зі спеціальної кишені сонячний промінь для освітлення ситуації було неможливо. Тутешня варта могла слідкувати за кожним його кроком, та, борони боже, довідатися, що він має бодай найменше відношення до сонячних променів. Від довгої дороги пересохло в горлі. Вийняв загорнутий у папір лимон. Перш ніж встиг видавити кілька крапель, лимон вислизнув з пальців і впав на землю. Шукав. Натрапив на каменюку. Не задумуючись, зі злістю грюкнув нею об залізо. Дзвінкий відгомін стрельнув у черево тиші. Хома аж злякався. Завмер у німому вичікуванні.

      – Хто? – почулося виразно, але невідомо звідки.

   – Хома.

   – Хома? Який Хома? – перепитували, наче не довіряючи. Однак без того, щоб дочекатися відповіді, миттю піднявся вгору залізний чотирикутник і відкрив перед ним освітлений простір.

   З радістю й побоюванням Хома ступив у нього. На перших кроках це був звичайний коридор, але далі стеля нижчала настільки, що міг пройти хіба невеликий собака. На протилежному кінці щось з’я вилося. Плазуючи, швидко наближалось до нього. Коли стало на коліна, Хома зрозумів, що то – людська подоба. З підвищенням стелі подоба звелася зовсім на ноги і Хоми торкнулися зацікавлені жі ночі очі.

   – Ідіть за мною, – сказала жінка.

   Вона зігнулась і квапливо повела його углиб. Через хвилину стеля коридору понижчала настільки, що необхідно було посуватись на колінах, а далі – плазувати. Халат жінки задирався, відкриваючи її міцні ноги.

   – Зачекайте, – схаменувся захеканий Хома, що не звик плазувати, – вхід же зостався відкритий.

   – Лише йдіть. Він сам.

   – Як-то?

   Жінка замість відповіді хіхікнула. В кінці коридору відхилила оксамитову завісу. Отвором у формі обруча протяглась у кімнату. Перед входом Хома запримітив табличку, на якій стояло: №39.

   В кімнаті зустрів його вереск. На канапі сиділо троє малят, і кожне з них старалося скубонути дідуся за поріділу борідку.

   – Пустили їх на місяць з учнівського табору, та й ні і ні награтися з дідусем, – виправдовувала їх жінка.

   Прихід незнайомого дітвору втихомирив.

   У кутку на телевізорі спала чорна кішка.

   – Миколко, біжи-но за Атлантою. Скажи, хай, нарешті, перестане грати в карти! Хай не мучить бабусю. Треба ж їсти подати пришельцю.

   Хомі стало ніяково, що завдає зайвий клопіт. Він же має цілком інше завдання, аніж наповнювати шлунок.

   – А ви не турбуйтеся, пані господине, – попросив.   – Жодні ми вам не господарі, ми – мешканці. 

  Скрипучий голос належав чоловікові cepедніх років, який сидячи за столом, писав і досі не звертав на Хому жодної уваги. Не відриваючись від писання, він тільки тепер попросив пришельця вибачити його. Вони, мовляв, побалакають, коли він допише останні два звіти. Мовляв, не писав їх уже три дні, то ж далі не можна зволікати з такою важливою справою.

   Їсти подали незабаром. Дочка Атланта носила тарілки легким кроком, а як подавала Хомі, то безцеремонно розглядала його. Від котлет, третьої страви, почав відмовлятися:

   – Даруйте, не звик я до таких порцій. Надто великі вони у вас.

   – Великі, дякувати централі, – при цих словах жінка посерйознішала найвищою мірою. – Не заперечую, кожен з нас мусить працювати, як найпотужніша машина, – продовжувала, – зате ми знаємо, що таке бути задоволеним. Уявіть собі: хімія у нас випускає вдвічі більше продуктів, аніж потрібно для нашого харчування.

   До Хоминих вух котрий уже раз донісся тонкий писк. Спочатку був гадав, що то йому вчувається. Нарешті, поліз очима по кімнаті. Зиркнув на кішку – вона спала на телевізорі, як і раніше. Випитувати було незручно. Діти уважно спостерігали за пришельцем. Хома підійшов до того, котрого жін ка назвала Миколкою, погладив поголові і запитав:

   – Так ти Миколка?

   Хлопець, не підводячи голови, кивнув.

   – А ким будеш, коли виростеш, га?

   – Я буду татом.

   Жінка з дочкою пирснули сміхом.

   – Не татом, а конструктором, скажи, – пояснила вона Миколці.

   – О, тоді ти, напевно, сконструюєш якусь незвичайну машину?

   – Скажи, Миколко, що наш тато не конструктор машин, а конструктор речень, – знову помогла жінка.

   – Речень?

   – Саме так. Мій чоловік конструює речення, що їх опісля вживає ціла держава нашого будинку.

   – Невже цей будинок такий великий, що в ньому вміщується держава? Я гадав, що ваша держава – принаймні комплекс об’єднаних будинків.

   Тоненький писк повторився. Конструктор ре чень дописав звіти, поважно зняв окуляри в позолоченій оправі і поклав їх на мисник. Очі в нього виявилися вицвілими. Біля вішалки зупинився. Шість однакових убрань, які на ній висіли, почали ворушитися. Конструктор дорікав їм: „Хоч би хвилинку гідно поводилися – так ні!“ Жах розширив Хомині очі настільки, що жінка, глянувши на нього, поспішила пояснити:

   – Наші душі. Перша зліва – Атлантина. Ми одягаємо їх в однакову форму і вішаємо на вішак. Висушені вони, та, як бачите, дуже живучі. О, їм добре, ще й поправились останнім часом – кожна важить щонайменше два кілограми.

   – Я вас не розумію. 

  – Може, вам не зрозумілі конструкції із вжитих мною слів?

   – Ні, не те. 

  – Тоді я не розумію, що тут можна не poзуміти.

   – Говоріть далі... 

  – Ну, ми коптимо їх, а на великі річниці ними пишається святковий стіл. Дідусеву та мою ми вже з’їли. Повірте, нема кращої закуски. Крім того, без ходити легше.   Душі при згадці про них заворушилися ще дужче. Конструктор від докорів перейшов на погрози. Одну лякав дальшим копченням.

   – Ох, і ненавиджу я оцю непокірну банду. Не було б прогресивних методів їх чисельного зменшення – полиновими були б дні наші.

   Хома мовчав лише в словесній області. Жінка, використавши нагоду мовчанки, пішла разом з Атлантою вкладати малюків у ліжка. Ті пхенькали. Просили бодай на годину пустити до них їхні душі. Микола говорив, що коли з ним спить душа, то йому навіть казки сняться. В кімнаті було парко. Хома розстебнув верхній ґудзик сорочки. Забувся і попросив відчинити вікно. Чоловік встругнув міну непорозуміння. Хома опам’ятався, подивився на одну стіну, другу, третю, четверту. Справді, жодного вікна... Тут і не знають, що це таке. Та й дверей у звичайному значенні слова нема. Чотирикутний масив знадвору під строгим доглядом варти, а отвір у кімнату, прикритий оксамитовою завісою, дверима вважати не можна. Хома спочатку стримувався. Врешті, не витримав і висловив сумнів щодо доцільності побудови такого будинку. І тут конструктор речень дав волю своїм оригінальним витворам. Він докладно оповів Хомі, на скільки районів розподілена їхня держава в будинку, які величезні в них площі для відзначення державних свят. Ніяких вам вига даних у світі, за муром, вітрів, ніяких бур, ніяких дощів, ніяких зір (чи як це там зовуть). Небувалими в історії темпами побудовано коридори для плазування. Їх виховне значення в іншому світі поки що недооцінено. А втім, узяти хоч би й такий-то факт: відсоток зухвалих протитечійників серед тутешнього населення настільки незначний, що й згадувати про нього безпредметно. А от дальші факти розквіту держави: за найновішими статистичними даними минулого року на кожні два сімейні осередки припадало три високо кваліфіковані контролери і два-три пропагандисти.

   Хома поцікавився, чому його впустили без особливого контролю.

   – Нашу варту помітили? Ні. Але вона там є. І, повірте, розпорядження централі виконує точно. Голодних осіб з-за муру впускає, здавалось би, безконтрольно. Здавалось би. Насправді ж спеціальні прилади безпомилково встановлюють наміри кожного. Ми, значить, впускаємо, і коли у мешканців крайніх кімнат час відпочинку, як тепер у нас, їхнім обов’язком є нагодувати нещасливців. Безпардонно, правда, чинимо із забродами з каламутними намірами.

   – Кого ж до цих осіб зараховуєте?

   – А хоч би й так званих „носіїв сонячних променів“. 

  – На якій, вибачайте, підставі зараховуєте їх до заброд та ще й наміри їхні скаламучуєте?

   – Бо жодних сонячних променів не було, нема і не буде. Наша централя для експертизи посилала вже п’ять компетентних комісій. Всі ці вигадки спрямовані, лише і лише проти наших норм, на воскресіння протитечійників. От.

   Очі конструктора наллялись кров’ю і літали з боку в бік. Хома не виявився дерев’яним:

    – Вже, хто-хто, а я знаю, чи є чи нема сонячних променів, – твердо сказав він.

   – І я хочу, щоб знали про це й ви, ваша жінка, Атланта, діти, всі. Так, я один з носіїв сонячних променів, навіть згадку про яких ви ненавидите. І я вам не тільки покажу сонячні промені, а й кілька з них й віддам.   – Ах... тобто ми... даруйте... І жінка хотітиме бачити. Зачекайте трошки. Атланта радітиме.

    Конструктор поспішно вийшов у спальню. Незабаром проходом зі спальні пропхалась Атланта. Чомусь ридала. Посеред кімнати стан у неї підрізався і вона впала додолу. На допомогу поспішала мати. Приголомшений Хома блискавично підбіг до дівчини і, стоячи на колінах, термосив її.

   – О-о-о-о-й... – видавив Хома, безвільно впавши.

   – От тобі „ой“, от тобі „носій“. Вже, Атланто. Вставай, – звернувся до дочки конструктор, витираючи від крові довгий ніж.

   Атланта кинула очима на мертве Хомине тіло та й розреготалася:

   – І дурненький же він. І легко ж ми його... ха-ха-ха-ха-ха...

   – Піду подзвоню контролі, – здогадався конструктор, – а ви ліпше вдягніться.    Контролери з’явилися незабаром.

   – Чому? – поцікавився кремезний.

   – Бо він з тих... – пояснив конструктор.

   – Ага... Що ж, тоді поздоровляємо з уловом. Душа, звичайно, припаде вам. Ви, шановний конструкторе, підете з нами. Напишемо протокол, а разом з цим візьмете додому душу.

   Мертвого Хому відволокли з собою, Жінка піднесла до калюжі чорну кішку. Та лизати не хотіла. Тому жінка мусила витирати підлогу губкою. Конструктор чомусь барився. Вона лягла у ліжко і довго ще балакала з дочкою про недавній огляд форм, призначених для парадів у дні свят.

Український журнал