Український журнал - 1/2009

Ішов тим лісом Дід Мороз…

Текст: Олександр Бойченко, Чернівці

   Діти, як відомо, вміють плакати з різних причин – треба й не треба. Зокрема, моя дочка, як була маленькою, двічі плакала через Діда Мороза. Або навіть тричі. Вперше – коли щедро загримований актор самодіяльного театру з’явився у нас вдома і натренованим басом пообіцяв мішечок цукерків за віршик на дзиґлику. Дід Мороз пішов собі, а я ще хвилин сорок не міг вмовити перелякану дитину вилізти з-під канапи. Друга істерика спіткала нас у цирку. Діда Мороза там, щоправда, не було, але був дуже подібний до нього клоун з такими ж ненатуральними носом і сміхом. Видно, у малої спрацювало асоціативне мислення. Нарешті третій плач моєї дочки був, можна сказати, філософським. Оскільки їйна той момент вже виповнилося сім років, я вирішив поговорити з нею як з дорослою.

   „Розумієш, – сказав я, – Діда Мороза вигадав у 1935 році падлюка Постишев. Незадовго до цього він саме прозвітував Сталіну, що операція з винищення українського селянства успішно завершена, і трохи занудьгував. Ну і щоб якось розвіяти нудьгу, Постишев запропонував замість забороненої різдвяної ялинки встановити новорічну. А до неї вже замість Миколая і Дід Мороз підтягнувся: „Він зайчика-стрибайчика у торбі нам приніс“. Тобто твої, доню, асоціативні ряди глибинно дуже правильні: Дід Мороз – це і є совєтський клоун, тільки – на відміну від справжнього клоуна – його взагалі немає. З іншого боку, той язичницький Мороз, якого слов’яни знали ще у дохристиянські часи, був страшною і небезпечною потворою, жодних подарунків він не розносив, а навпаки – сам збирав данину. Розумієш?“ – „Розумію, – схлипувала дочка, – але все одно шкода. Чого було відразу не сказати?“

   А власне: чому я сім років підтримував цю типово українську шизофренічну гру, в якій одночасно фігурували і Святий Миколай, і совєтський Дід Мороз? Бо вона типова? Навряд чи. Адже одним з моїх улюблених занять віддавна є стібання саме з типової „паралельності світів“, які загадковим чином співіснують у головах моїх дезорієнтованих співвітчизників. Бо моїм співвітчизникам якось не заважає, що білборди з Шухевичем можуть стояти, скажімо, на вулиці Червоноармійській, що пам’ятник Леніну може вказувати рукою на комерційний банк, що День Збройних Сил України і День Захисника Вітчизни – це два різних дні, зрештою, що Христос у нас народжується щойно через тиждень після того, як ми вже відсвяткували у піст початок такого-то року від Дня Його Народження… То чому ж мені до певного часу не спадало на думку навести лад з Миколаєм і Дідом Морозом?

   Мабуть, ось чому. У моєму власному дитинстві відносно мирно – як Брежнєв з Ніксоном – уживалися партійний дідусь і віруюча бабуся: він не забороняв їй молитися, вона не перешкоджала йому слухати пленуми ЦК КПРС. Я любив їх обох, відповідно, діставав подарунки і від Миколая, і від Діда Мороза. Не маючи наміру влаштовувати тут актів автопсихоаналізу, скажу лише, що, ставши батьком, я, здається, за інерцією підсвідомо вирішив: дві приємності – краще, ніж одна, хай дитина тішиться. З приємностями взагалі боротися значно важче, ніж з неприємностями.

    Усе б воно нічого, якби роки за два після викриття Діда Мороза дочка не підійшла до мене з новим запитанням: „А що у такому разі з Миколаєм?“ – „З Миколаєм зовсім інша історія, – відповів я, – ось дивися: Миколай Мирлікійський, народився наприкінці ІІІ століття у Патарі, отримав великий спадок від батьків і таємно роздарував його бідним, вважається покровителем…“ – „Я питаю про інше, – перебила дочка, – хто особисто мені подарунки під подушку кладе?“– „З подарунками не все так однозначно. У певному, так би мовити, духовному сенсі…“ – „Ясно. Коли в мене будуть діти, я їм відразу скажу всю правду“.

   Цікаво, як її переконати не робити цього? Тобто не руйнувати передчасно ілюзій, які життя і так згодом зруйнує, бо власне в такому руйнуванні і полягає його сутність. Але саме тому, вступаючи в нього, ми мусимо мати цих ілюзій якнайбільше – щоб життю на довше вистачило роботи. Якби йшлося лише про Святого Миколая, я б, можливо, пояснив дочці, що міф і брехня – це далеко не одне й те саме, і що існує велика різниця між правдою фактичною і правдою міфологічною, і що міфологічна правда набагато надійніша, бо факти змінюються щодня, а міфи складаються на віки… Але, на Бога, що я їй скажу, якщо вона злопам’ятно запитає про червонолицього (і то зовсім не від холоду) московського агента „Діда Мороза“? Єдина моя надія – що дочка не буде надто поспішати з обіцяними дітьми і дасть мені ще трохи часу обдумати все як слід.