Український журнал - 6/2009

Абсолютна відносність українського буття

Текст: Олександр Бойченко, Чернівці

   Хай там як, а в одному президент Ющенко має рацію: Україна – країна унікальна. І унікальність ця полягає в абсолютній неможливості сформулювати, якою насправді країною вона є.

   Ось давайте просто зараз візьмемо і проведемо експеримент. Я буду називати  ознаки, а ви – відгадувати, про кого йдеться. Наприклад: країна точних годинників, смачних сирів і надійних банків. Або: країна туманів, лівостороннього руху і контужених на всю голову футбольних фанатів. Або: країна, найбільша з погляду території і найпаскудніша з усіх інших поглядів. Або: країна, неперевершена у виготовленні парфумів, поїданні жаб’ячих лапок і цілуванні в анальний отвір країни, найбільшої з погляду території. Або: країна, яка ощасливила Європу класичною філософією і вже задовбала її своєю геополітичною дружбою з двома попередніми країнами. Повідгадували? Отож бо.

   Натомість усі мої спроби охопити однією короткою дефініцією Україну зазнали поразки. Бо про Україну хоч що скажи – усе звучить і правдиво, і брехливо водночас. Сказати, що ми живемо в демократичній країні – Європа з Америкою розрегочуться. Сказати, що в недемократичній – білоруси з туркменами заплачуть. Якщо ми – досі російська колонія, то звідки у нас власна валюта? А якщо ми – не-залежна держава, то чому перший ліпший полковник ФСБ має більший вплив на нашу політику, ніж усі гілки української влади разом? О, здається, я все-таки знаю, яке визначення би нам підійшло: Україна – це країна, усі висловлювання про яку в підсумку виявляються перебільшеннями. Наукова теорія відносності перетворилась у нас на щоденну практику життя.

   Можна сказати й інакше: Україна – це країна катастрофічної прірви між

„де-юре“ і „де-факто“. „Де юре“ ми маємо вільну пресу, незалежні суди, безкоштовну освіту, відокремлений від влади бізнес і відокремлену від держави церкву. „Де-факто“ наша вільна преса нафарширована замовними матеріалами, наші суди якщо від чогось і не залежать, то від нашого ж законодавства, наша освіта, як шльондра з об’їзної дороги, має тверді розцінки на заліки й іспити, курсові й дипломні, кандидатській докторські дисертації, наш бізнес поділений на зони партійно-кланового прикриття, а наш президент роздає батюшкам на Великдень священний вогонь з Єрусалиму. Так, Україна – це країна, де всі поняття є відносними. І лише корупція у нас – абсолютна.

   Як слід усвідомивши цей загальний закон українського буття, можна розслабитися і не проводити подальших окремих досліджень. Який сенс детально вивчати проблеми в кожній конкретній галузі, якщо причина цих проблем щоразу одна й та сама? Усі наші інституції не є ні залежними, ні незалежними: вони є корумпованими. Тому з однаковою часткою правдивості або брехливості можна стверджувати, що вони існують або не існують. Тому, слухаючи висновки експертівпро „загрозливі масштаби корупції в Україні“, я вже тільки посміхаюся. Шановні, у нас немає ніяких масштабів корупції, бо у нас, крім корупції, взагалі нічого по-справжньому немає. Від записування дитини в садочок до підписування міжнародних газових угод – скрізь діє принцип: „Не підмастиш – не поїдеш“.

   І про найсумніше. Як кожному українцеві, що має друзів у нормальних країнах, мені не раз і не десять разів доводилося відповідати на запитання: „То чому ж винічого з цим не робите?“ Щоб остаточно не занудьгувати, я щоразу намагаюся придумати іншу відповідь. Наприклад: така наша доля. Або: така наша ментальність. Або: така наша географія. Або: така наша історія. Одне слово, якось не хочеться засмучувати правдою симпатичних людей, які щиро вболівають за нас. Бо правда є більш-менш такою: з одного боку, через корупцію всі українські інституції працюють дуже погано. Але з іншого боку – саме завдяки корупції вони взагалі працюють. У ситуації, коли прожити на офіційну зарплату шансів нема, більшість чиновників і міліціонерів, викладачів і лікарів просто втратила б мотивацію виходити на роботу – якби не ліві заробітки і можливість нав’язування цінних знайомств.

   Лежачи на канапі, можна мріяти про винищення української корупції. Треба лише не забувати, що здійснення цих мрій означало б сьогодні повний колапс економічного та суспільно-політичного життя України (чи заслуговує це животіння, щоб його називати життям – то вже інше питання). Відтак вірте чому завгодно, тільки не вірте українській владі, коли вона говорить про свої плани щодо подолання корупції. Українська влада, скільки я її пам’ятаю, завжди була і залишається ідіотичною. Але одну таємну істину вона знає напевно: подолати корупцію в Україні можна лише разом із самою Україною.