Український журнал - 6/2009

Правосуддя поукраїнськи

(Скачати весь номер: 6/2009 [PDF, 1.8 Mb])

Текст: Тетяна Монтян, Київ

 

   Українські суди насправді взагалі не є судами в звичному значенні цього слова, оскільки не є ані безсторонніми, ані незалежними.

 

 

   Формальна правота/неправота, відсутність/наявність складу злочину стоять для українських суддів при винесенні рішення або вироку чи не на останньому місці. Значно більше значення для них має суспільне та фінансове становище сторони по цивільній справі чи обвинуваченого/потерпілого – по кримінальній; зв’язки, можливості надати справі розголосу та тому подібні чинники, що не стосуються суті справи. Судді намагаються „правильно розрахувати“, приймаючи до уваги всі ці чинники, аби „неправильне“ рішення не вплинуло негативно на їхню кар’єру через погіршення стосунків з начальством та „сильними світу цього“. Судді поводяться саме так, оскільки в Україні набагато легше наразитись на неприємності за „політично неправильне“ (хоча й законне) рішення, ніж за відверто незаконне, але „політично вірне“.  

 

Ринок замовних судових рішень

Важко переоцінити ступінь негативного впливу такого правосуддя на суспільство. Тож не дивно, що за опитуваннями громадської думки рівень довіри українців до судів майже нульовий. Українці слушно вважають рідне правосуддя не державним сервісом з розв’язання суперечок між особами чи ефективним механізмом справедливого покарання злочинців, а просто бізнесом, звичайним ринком – ринком замовних судових рішень. Останні історії з викриттям окремих корумпованих суддів на кшталт „колядника та засівателя“ Ігора Зварича анітрохи не посприяли підвищенню авторитету правосуддя, оскільки українці подумали собі: „Це – не боротьба з суддівською корупцією, це – зведення рахунків. Тому що інші судді анітрохи не кращі за цього Зварича, просто поки що під роздачу не потрапили“.

   Безумовно, ринок замовних судових рішень існує в будь-якій країні, але зазвичай обмежується колом так званих „неочевидних“ рішень, коли незрозуміло, хто насправді правий, а обставини справи дозволяють суб’єктивно вирішити справу на користь будь-якої з сторін. В Україні ж отримати рішення на кшталт „іменем України 2 х 2 = 5“ – питання лише кількості інвестованих в таке рішення грошей та/або зв’язків. Українські судді не несуть практично жодної відповідальності за незадовільну якість своєї роботи чи навіть за відверто незаконні рішення. Єдиний виняток, якщо суддя в поганих стосунках з головою суду чи іншими вищими судовими ієрархами.

   Основних причин такого стану справ (крім тотальної неврегульованості питань власності в країні, що і є першопричиною ВСІХ українських проблем, звісно) дві: кадрове та управлінське питання. Причому вирішення обох цих питань не потребує значних грошових витрат, а отже, проблема лише у відсутності політичної волі.

 

 

Суддівський ресурс

Кадрова політика стосовно суддівського корпусу перебуває в ще гіршому стані, ніж кадрова політика в інших галузях, внаслідок закритості „корпорації“ суддів, бо ж позбавити суддю посади значно важче, ніж будь-якого іншого чиновника. Суспільство не має можливості не те що контролювати кадровий добір суддів чи бодай якось впливати на нього – воно позбавлене мінімальної інформації про те, хто саме йде в судді, і за якими критеріями надається перевага тому чи іншому кандидату.

    Про необхідність введення публічного незалежного формалізованого іспиту, не лише для суддів, але й для всіх юристів країни (випускників юридичних вузів)говориться вже дуже давно. Для того, аби отримати водійські права, українцю треба вивчити 700 питань та скласти теоретичний та практичний іспит. Школяру, аби продовжити освіту, потрібно здати тести. А для того, аби стати українським суддею, достатньо домовитися та надати реферат, скачаний з інтернету! Відомо, що кандидати на посади суддів в розвинутих країнах здають надзвичайно складні іспити, на яких перевіряються не тільки і не стільки знання самі по собі, як здатність засвоїти величезну кількість інформації та здатність продемонструвати свої знання в надзвичайно стресовій ситуації. Таким способом суспільство захищає себе від проникнення в практичну юриспруденцію некомпетентних, непрацездатних, стресонестійких людей.

   Жодних практичних кроків в напрямку запровадження справжніх іспитів для суддів в Україні не робиться, бо український політикум зовсім не прагне справедливого відбору кандидатів в судді. Бо для українського політика судді – це перш за все ресурс. Суддів купують, продають та здають в оренду по конкретних справах– як за гроші, так і за політичний вплив. Політики натхненно й запекло борються за „суддівської ресурс“, наповнюючи суди своїми людьми. В той час як суддя апріорі не може бути чиїмось – інакше це й не суддя зовсім, а – слуга і „шістка“. Ані український політикум, ані суспільство не дозріли ще до того, аби „грати за правилами“. Тобто підкорятися формальним писаним нормам і не намагатися апелювати до „абстрактної справедливості“ і до того, що „всі навколо мухлюють, чого це я повинен бути чесним?!“

   Не дивно, що головною і суворо обов’язковою чеснотою сучасного українського судді є вірність „господарю“ – тому політику або чиновнику, який і зробив його суддею. Всі інші професійні та особистісні якості не мають жодного значення.   Якщо боротьба за суддів як політичний ресурс точиться першочергово за суддівські посади в „центрових“ судах, що вирішують політично значущі справи, топосади районних суддів у „глибинці“ банально продаються за відкупною системою: спершу майбутній суддя „інвестує“ в отримання своєї посади, а потім „відбиває“ ці гроші з лихвою шляхом „доїння“ населення на підконтрольній йому території. 

 

 

Багато повноважень і величезні можливості

Що стосується управлінського питання, то по вертикалі українська судова система жорстко контролюється через голів судів, які мають гіпертрофовано багато повноважень і величезні можливості для тиску на простих суддів шляхом розподілу справ, квартир, нарахування премій, права ініціювати дисциплінарні стягнення тощо. Суть такої системи зрозуміла: значно легше контролювати кілька десятків/сотень голів та заступників голів судів, аніж багатотисячний суддівський корпус.

   Всі спроби обмежити повноваження суддів, які обіймають адміністративні посади, та запровадити їхню виборність, наштовхуються на різку обструкцію політикуму та вищих судових ієрархів. Нещодавно було подано законопроект про рендомний розподіл справ між суддями, але шанси на те, що він стане законом, мізерні.   Нещодавно було здійснено спробу зробити українську судову систему прозорішою – в обмеженому режимі запрацював Реєстр судових рішень. Невідомо на яких підставах в судових документах, які публікуються в Реєстрі, прибираються прізвища осіб, які приймали участь в справах, що є повністю абсурдним, бо всі рішення та вироки, навіть по справах, які слухалися в закритому режимі, проголошуються публічно. Зате цілком очевидно, з яких спонукань це було  зроблено: аби виключити можливість аналітики, тобто пошуку справ, рішення у яких ухвалював конкретний суддя, чи тим більше тих, у яких фігурували ті самі сторони, обвинувачені чи потерпілі. Тим часом, можливість проведення аналітичних досліджень рішень та вироків українських судів дала б змогу робити аргументовані висновки щодо якості роботи конкретних суддів, аналізувати типові помилки та відстежувати корупційні зв’язки. Зрозуміло, що саме цього і бояться вищі судові ієрархи, через що й наклали штучні обмеження на критерії пошуку в Реєстрі.

   Отже, без вирішення питань справедливості та прозорості кадрового добору та обмеження повноважень суддів, що обіймають адміністративні посади, решту проблем можна навіть не чіпати, бо будь-які фінансові вливання в існуючу українську судову систему йтимуть „у пісок“, тобто в кишені вищих судових ієрархів та політиків, анітрохи не поліпшивши загального стану справ з українським правосуддям.

   Але ж цих реформ ніхто, крім політиків, провести не може. Між тим, попри величезний незадоволений попит у суспільстві на справедливу судову систему, суспільство наразі нездатне змусити політиків провести відповідні реформи. А отже, Україна поки що приречена бути розсадником корупції та країною „третього світу“.