УЖ
Українська Čeština
Polska English
LVIV - Open to the World

Український журнал - 6/2009

Злодії справедливості

(Скачати весь номер: 6/2009 [PDF, 1.8 Mb])

Текст: Мартін Ганус,

заступник шеф-редактора журналу „.týždeň“, Братислава

 

   Словацьке судочинство переживає важкий період. Ним керує людина, для якої не характерні почуття права та справедливості, зате їй притаманні три риси: нахабність, мстивість та невгасима жага зберегти свій вплив. Прошу знайомитися з міністром юстиції Словацької Республіки Штефаном Гарабіном.

 

 

   Почнемо з його нахабності. У вересні 2008 року словацький парламент за пропозицією опозиційних депутатів розглядав питання пройого відставку. Опозиційний фронт очолював колишній міністр юстиції, випускник аспірантури в Гарварді Даніель Ліпшиц. Молодий екс-міністр під час обговорення зачитав фрагмент із аудіозапису розмови, яка свідчила про те, що Гарабін, перебуваючи на посаді судді Верховного суду, підтримував дуже дружні cтосунки з людиною зі злочинного світу. Міністр, втративши витримку, пригрозив Ліпшицу: „Підеш в тюрягу, сволото“. На додаток, ще й натякнувна його єврейське походження.   Тепер мстивість. Ліпшиц є для Гарабіна скалкою в оці. Нічого дивного. Екс-міністр та його реформи скеровані саме проти того, чого Гарабін зі своєю ватагою, впродовж 20 років після падіння соціалізму, домагаються: зберегти братерські товариства на рівні районних та обласних судів, де суди передовсім служать не забезпеченню законності, а лобіюванню великодержавних або економічних інтересів. Достатньо згадати, проти чого Гарабін найбільше боровсяв минулому. За часів Ліпшица виникли спеціальний суд та спеціальна прокуратура, метою яких було переведення судових справ крупних мафіозі на центральний рівень. Тобто, якомога далі від маленьких районних або обласних містечок, де міцні регіональні взаємозв’язки, і де корупція – традиційний союзник зловмисників. Гарабіну з 2006 року, коли він став міністром від партії „Рух за Демократичну Словаччину“ Владіміра Мечіара, йдеться лише про те, щоб ліквідувати ці інституції. Чи, скажімо, питання електронних реєстратур: щена посаді голови Верховного суду Гарабін всіма силами домагався того, щоб судові справи не доручалися випадково. Чому? Бо система, яка розриває особисті стосунки, що на них стоять братства Гарабіна, є ворогом їхнього розуміння права.

 

Пам’ять Штефана Гарабіна

   Гарабін добре запам’ятав суддів, які під час урядування Дзурінди (Мікулаш Дзурінда – прем’єр-міністр Словаччини в 1998–2006 рр.– прим. перекл.) стояли на чолі реформаторських рухів або займали провідні службові посади. Результатом чудової пам’яті Гарабіна стали абсурдні дисциплінарні покарання окремих суддів, чого новітня історія Словаччини досі не знала. Приклади: головний юрист не лише звільнив з посади Дарину Кухтову, колишню голову обласного суду в Братиславі – він запропонував дисциплінарно покарати її за те, що на суді вона під присягою давала показання проти одного з членів суддівського братства Гарабіна. Кухтову вже засудив сенат першої інстанції, що викликало протестні реакції інших суддів, які до того часу лише пасивно придивлялися до вибриків Гарабіна. Тож якщо Кухтовій тепер загрожує покарання лише у вигляді зниження зарплати, то, скажімо, суддя Станіслав Сойка побоюється, що його звільнять з посади. Чим провинився він? Сойка в минулому визнав своїм рішенням провину контрабандистів сигаретами (що діють на українсько-словацькому кордоні), адвокат яких є у той же час адвокатом голови районного суду в Михайлівцях Йосифа Сорочину. (Між іншим, згаданий адвокат не так давно був директором митного офісу у Вишньому Німецькому…). Для Сорочину, доброго приятеля Гарабіна, якого сам Гарабін називає взірцем для всіх суддів, не важко було придумати привід проти Сойки. Як тільки так сталося, Гарабін запропонував звільнити Сойку.

 

Незалежність? Не жартуйте…

   Це лише окремі випадки. Однак за ними стоїть ціла система. Причому формально все мало би бути гаразд. Після 1998 року ввійшли в практику судові реформи, які підсилили незалежність судочинства за зразком Заходу: врешті-решт, на більшій незалежності словацьких судів наполягав і Євросоюз, до якого ми після закінчення ери Мечіара нестримно прямували. Але йшлося не лише про тиск ззовні. Незалежності судочинства добивалася прореформна та дуже активна група суддів в Об’єднанні суддів Словаччини (ОСС). Наміру них був добрий: вони прагнули судочинства, на яке не зможуть надмірно тиснути ні міністри, ні політики, бажали судочинства, яке саме буде керувати важливими справами. Суди незалежні від політичної сили – справді благородна ідея. На її основі й виникла на початку тисячоліття Судова рада (СР) – орган, який за Конституцією гарантує цю незалежність. Її функція – вирішувати питання про переведення суддів, розглядати пропозиції кандидатів на посаду судді або голови Верховного суду. Звісно, дев’ять з 18 членів ради, тобто рівно половину, надалі номінують політики (президент, уряд, парламент). Однак другу половину обирають судді, яких в Словаччині близько 1400.

   Ще раз: формально, на папері, виглядає все чудово. Проте дійсність негарна, дуже негарна. Судіть самі. Основним захопленням Судової ради є оприлюднення поглядів про підтримку Штефана Гарабіна. Особливо, якщо вони прикрашені атакою проти Даніеля Ліпшиця. Коли Ліпшиц критикував Гарабіна за приятельські стосунки з мафіозі, Судову раду зовсім не цікавили докази. Спільною маніфестаційною резолюцією вона засудила „атаки“ Ліпшица, „мета яких – зневажити особу міністра юстиції Словацької Республіки та викликати напруження й розкол в юстиції“. За цю резолюцію проголосувало 15 членів СР. Ніхто не був проти, ніхто не утримався від голосування. Просто кажучи, за винятком одного двох членів, всі решта голосують так, ніби працюють не в конституційному органі, а в прес-секретаріаті міністра юстиції. Судова рада є беззастережно на боці міністра. Якщо він сьогодні внесе пропозицію тимчасово призупинити функцію когось із суддів, він може бути майже впевненим, що завтра СР цю пропозицію затвердить без глибшого аналізу і зволікань. Справа в тому, що Гарабінові ставленники повністю заволоділи Судовою радою. Крім очевидних приятелів міністра, половина ради – службовці судів. Більшість з них призначив на посаду сам Гарабін, і кожен з них таким чином залежний від нього. Але як так виходить, що всі чоловіки та жінки Гарабіна в СР набираються не лише з політичних номінантів, але й з половини, обраної суддями? Відповідь проста: міністр і К° вибори в СР цілком вміло зорганізували. Як це сталося, добре ілюструє анонімний лист від одного розгніваного судді, що надійшов на адресу редакції. Коротка цитата: „На жаль, ми їх обирали. Я так само. Соромно мені за це. Нам просто дали картки з іменами, і ми, як сліпі та дурні вівці, обрали їх“. На основі цієї „карткової системи“, очевидно, пройшли вибори не в одному суді. Хоч „Гарабінові судді“ в меншості, однак з історії знаємо, що сильна та дієздатна меншість зможе прихилити на свій бік і велику частину, так би мовити, байдужих. Саме тому Гарабінові поки що вдається керувати судами.

   Добираємося до суті справи.Поважні судді, які вирішують більш-менш справедливо та непідкупно, складають у Словаччині, напевно,все ще значну більшість. Проте не вони визначають обличчя нашогосудочинства. Обличчям та мозком є службові кадри Гарабіна на окремих рівнях, кадри, які забезпечують „правильний“ хід діяльності. Неймовірним рішенням суду ми вже й не дивуємося, вважаючи їх буденною складовою суддівського колориту. Хоч часто суди нападають і на незалежність преси.

   Приклад з останніх тижнів: економічний журнал „Trend“ мусить на основі рішення суду першої інстанції заплатити прем’єр-міністру Роберту Фіцо штраф 8000 євро за те, що на обкладинці його метафорично назвали „крадієм майбутніх пенсій“ (як реакція на пропозиції Фіцо внести зміни в пенсійну систему). Журнал, за вироком суду, повинен також вибачитися перед Фіцо на титульній сторінці…

 

Як забарикадуватися?

За останній час все ж таки щось змінилося. Після того, як наш журнал („.týždeň“ – прим. переклад.) закликав всіх суддів до публічної дискусії,в редакцію надійшло кілька полемічних та критичних статей. Навіть від суддів, які до того часу не надто хотіли висловлювати свою думку – чи то через побоювання, чи то через професійну лояльність. Однак божевільні дисциплінарні переслідування, які Гарабін у співпраці з Судовою радою практикує проти деяких суддів, переконали цих суддів у тому, що справа зайшла надто далеко. Такого морального релятивізму не було в юстиції навіть за урядування В. Мечіара (коли Словацька інформаційна служба організувала викрадення сина Міхала Ковача, тодішнього президента Словаччини, який був суперником Мечіара).

   Однак проти системи Гарабіна виступають тільки окремі особи. Колись активне Об’єднання суддів Словаччини перетворилося напасивну організацію, що замість професійної честі суддів пильнує якісь профспілкові вигоди. І зовсім не здається, що з приходом нових кадрів ситуація суттєво покращиться. Радше навпаки, бо те, що сьогодні майже неможливо стати суддею інакше, ніж через протекцію, вже не є таємницею полішинеля.

    Конкурси на нові місця, так само як Судова рада, є тільки на папері. Звісно, це не означає, що між новими молодими суддями не знайдете порядних юристів. Але сам процес затвердження суддів прозоро натякає, яке значення буде мати для суддів-початківців слово „справедливість“. Молоді циніки в мантіях справді не особливо обнадіюють.

   Але існують і добрі звістки. Правдоподібно, Гарабін через рік уже небуде міністром юстиції. Хоча, по суті, ця інформація є найгіршою. На днях словацький парламент розглядає отримані з Мінюсту доповнення до Закону, що повинні виразно посилити юрисдикцію СР. Вже не міністр, а Судова рада буде призначати та знімати голів і заступників голів судів. На позір усе досконало: перед світом Словаччина виглядатиме як країна, де політики систематично обмежують контроль над судами на користь самоврядних суддівських органів. Може, навіть буде похвала з Брюсселю. А сувора словацька дійсність виглядає так: головою Судової ради є голова Верховного суду. В Словаччині ця посада від минулої осені вакантна. Вгадайте чому. Тільки одна відповідь правильна: на функцію зазіхає міністр Гарабін. Саме тому Судова рада вже кілька місяців відмовляється запропонувати свого кандидата – чекає на Гарабіна. В другій половині травня один районний суд нарешті запропонував Гарабіна кандидатом. Цілком можливо, що й ця акція зійде Гарабінові з рук. Неодин словацький суддя молився, щоб у квітневих президентських виборах переміг опозиційний кандидат – Івета Радічова. Радічова могла зупинити амбіції Гарабіна. Врешті-решт, завдяки підтримці прем’єр-міністра Фіцо переміг Іван Ґашпаровіч. Тому не лише судді плекають нині надію на те, що Ґашпаровіч, який ненавидить Мечіара (а Гарабін є людиною Мечіара) зуміє змінити ситуацію. Тим, хто прагне нормальних судів, сьогодні залишається сподіватися лише осьтаких відчайдушних козирів.  

 

Український журнал