Український журнал - 6/2009
Політгастарбайтери „за викликом“
(Скачати весь номер: 6/2009 [PDF, 1.8 Mb])Текст: Богдан Буткевич, кореспондент журналу "Український Тиждень", Київ
Через кілька місяців Україну очікує чергове стихійне лихо під назвою „вибори президента України“. Цілком можливо, що вони будуть поєднуватися й з достроковими виборами до Верховної Ради. Для звичайних людей передвиборчі перегони асоціюються з набридливою до нудоти політичною рекламою та черговим стрибком цін через вливання передвиборчих мільйонів в економіку. Та для трохи спритніших наших співгромадян – це шанс значно покращити свій матеріальний стан.
Які асоціації викликають у вас слова „громадський рух“? Мабуть – організований натовп із полум’яними очима, що палко протестує проти чергової несправедливості, готовий до останньої краплі крові захищати свої переконання та права. На жаль, до українських громадських рухів сказане не має жодного стосунку. Я вирішив на власному досвіді відчути, що таке бути членом громадської ініціативи. Першою на очі потрапила стіна найближчого будинку з інтригуючим слоганом „Дістали“. Гаразд – цим і займемося.
Кілька хвилин пошуків в інтернеті і знаходжу однойменний сайт. Одразу в очі кидається пафосний напис російською: „Мы хотим все изменить“. Після короткого вивчення контенту виявилося, що мене закликають до „повного перезавантаження всієї політичної системи“ та єднання. При цьому декларуючи повну ж незалежність від будь-яких політичних сил. Трохи здивувало, що все на ресурсі російською мовою. В розділі „Цікаві статті“ – декілька матеріалів з донецьких інформаційних джерел в стилі „анти-оранж“. Судячи з дописів на сайті, найбільшу активність об’єднання розвинуло в лютому–березні. За останні ж півтора місяця новин майже немає. Окрім реєстрації громадського руху „Дістали“ в Міністерстві юстиції від 10 квітня поточного року.
Заходжу в розділ „Контакти“, але там лише адреса електронної пошти. Відсилаю на неї листа, в якому з усім доступним мені красномовством пропоную послуги активіста. Якого всі й усе настільки дістали, що він готовий хоч зараз йти на барикади. Але пройшов майже тиждень, а відповіді так і не надійшло. Другий лист також не дав жодного результату. Отже, довелося шукати виходи на „тих, кого все дістало“ через особисті контакти.
Стали в пригоді також знайомі експерти, які дещо чули про цю організацію. „Дістали?“, – перепитує Віталій Кулик, директор Центру досліджень проблем громадянського суспільства. – „Так, я чув про таку ініціативу. Класичний приклад супровідної громадської організації, що працює на політичну партію (докладніше про це в наступному розділі). В даному конкретному випадку, на Партію регіонів. Очільником кампанії є представник молодіжної організації Партії регіонів „Молодьрегіонів“ такий собі Руденко. Хоча намагається дистанціюватися від цього й позиціонувати себе винятково в якості незалежної структури громадської активності“.
І ось, через майже два тижні пошуків, мені вдалося зустрітися з одним із координаторів цього руху. До мого столику в популярному київському кафе підсідає інтелігентного вигляду молодий хлопець з типовою для менеджера середньої ланки зовнішністю. Сергій (ім’я змінене) обережно ставить чималий шкіряний кейс на стільчик та замовляє каву з коньяком. Вирішую одразу „брати бугая за роги“ й кажу, що я журналіст, якого замучило сумління і який бажає виконати свій громадський обов’язок. Причому саме в лавах їхньої ініціативи. Пан координатор, що помітно посерйознішав при слові „журналіст“, сказав таке: „Ну, ви ж розумієте, не все так просто, нам не вистачає активістів. А завдань так багато“. Наступні хвилин 10 я вислухав лекцію на тему: „Сучасні завдання та проблеми громадського руху в Україні в умовах фінансово-економічної кризи“. Різко перебиваю оратора і кидаю йому в очі: „Слухайте, ми ж серйозні люди. Ви розкручуєте новий проект, все ОК. Я пропоную вам свої послуги. Якщо це вас цікавить, то розкажіть всі розклади“. По очах Сергія бачу, що потрапив „в яблучко“ – заговорив з ним саме тією мовою, яку він і розуміє. Нарешті лід тріснув. „То де ви працюєте? – перепитує Сергій. – Гаразд, нормально, я чув. Ну, добре, нам потрібні люди. Дивіться, зараз в нас невеличка “пробуксовка”. Ми нормально розкрутилися на лютневих акціях “Гудок”, ну, ви пам’ятаєте. Зараз просто чекаємо, коли буде зрозуміла точна дата виборів. Грошей малувато – шефи більше не дають. Але люди готові, все нормально. Ви нас цікавите в якості дописувача для головного ресурсу, бо мало своїх матеріалів. Ось телефон нашого офісу“.
Питаю з приводу оплати. „Платити будемо за кожний матеріал, – вже зовсім по-діловому відповідає Сергій. – Плюс премія за нових активістів“. В самому кінці розмови, ніби ненавмисно, з легкою посмішкою запитую: „А як там Руденко поживає? Він що, там в “регіонах” не може трохи “бабла” відбити під проект?“ Очі Сергія одразу перетворюються на два колючих кавалки льоду. „Вибачте, не знаю ніякого Руденка, ми самі по собі працюємо. Всі питання – особисто через мене“. Ще раз підозріло дивиться на мене та залишає кав’ярню.
Наступного дня дзвоню в „тіньовий“ штаб – але вже офіційно, як журналіст. Відповідає чоловічий голос. Щоправда, своє прізвище чолов’яга називати відмовився – сказав, що воно нам не потрібне, він, мовляв, рядовий член, звати його Віктор. А світитися особливо йому немає сенсу. „Нас дістала нинішня влада, – емоційно доповідає активіст. – Чи маємо ми стосунок до Союзу молоді регіонів України? Звичайно, ні. Іноді співпрацюємо, але насправді ми є абсолютно незалежними. Чи знаю Руденка? Ні, не знаю. Хоча знаю – це один з наших основних активістів. Я незнаю, чи він належить до молодих “регіоналів”, але впевнений, що ні. В нас діють тільки чесні люди. Наша мета – щоб ті, хто довів цю країну до кризи, пішли. Бо вони дістали! А на їх місце хай прийдуть справжні професіонали, які знають, як треба управляти країною і вже робили це не раз“.
Анатомія політескорту
„95 % усіх українських громадських організацій створюється апріорі через бажання їхніх засновників заробити грошей, – стверджує політтехнолог Володимир Петров, за сумісництвом лідер громадського руху “Журналісти проти депутатів”. – Особливо після Помаранчевої революції. 2004 рік став переломним у свідомості і активістів громадських рухів, і пересічних громадян. Кожен зрозумів, що має право та можливість заробляти на політичному процесі. Ну, а членство в будь-якій громадській організації робить участь громадянина в політичному процесі юридично підтвердженою“.
„Політгастарбайтерство – це неминуче породження успіху акцій мирної непокори на Майдані 2004 року, – погоджується з ним Андрій Г., також політтехнолог, один з авторів досить успішної регіональної громадської ініціативи „ГАВ–ФАС“ (Громадський актив Вінниччини). – Політики побачили, що це працює, а значить можна пускати у справу. З іншого боку, з’явився цілий прошарок професіональних активістів громадських організацій, які завжди готові за помірну або не дуже плату імітувати чи “народне обурення”, чи “народну підтримку”. Інша справа, що дух корупції досить швидко вбив в українцях те прекрасне, що було на Майдані – дух солідарності, почуття громадянської гідності, бажання щось змінити в своїй країні. Тому навіть платні мітинги стали втрачати свою ефективність“.
За словами Андрія, першою ластівкою серед серйозних громадських брендів, які потім почали заробляти гроші, стала „ПОРА“. Причому, як „жовта“, так і „чорна“. Маючи дуже серйозний авторитет після подій 2004 року, вона втратила його буквально за півроку, виступаючи підрядником, досить незугарним, до того ж, в історіях з рейдерськими захопленнями та зведенням порахунків між конкретними політиками.
„Мій “ГАВ–ФАС” діяв напередодні виборів до Верховної Ради в 2006 році, – пригадує Андрій. – Потім цей бренд разом з активістським складом в нас перекупила “Наша Україна”. Хоча спочатку в нас була цілком дієва реальна громадська ініціатива. Але потім на нас вийшли, як я вже казав, місцеві “нашоукраїнці”, вони якраз тоді “мочили комуняку” Калетника. Ну, ми взяли замовлення, і пішло-поїхало“.
„Якщо раніше громадські рухи зазвичай виконували функцію звичайних “грантожерів”, то зараз в українському суспільстві спостерігається новий тренд, – зазначає політолог Віктор Небоженко. – Громадські організації використовуються в якості “ескорт-послуг” для політичних партій“.
За словами В. Петрова, схема створення класичної громадської організації на замовлення така: „Беремо ту ж Партію регіонів, яка виділяє на якусь область 2 мільйони доларів. З них 100 тисяч кидається на певні громадські організації та соціальні інститути, які педалюють потрібні теми. Бо ж зрозуміло, якщо якийсь Вася Пупкін назве кого потрібно сволотою, це одне, коли те ж саме заявить громадська організація “Ми за мир”, то це одразу викликає хоч якусь, але цікавість. Ефективність такої організації та акції не дуже велика, але якісь проценти все-таки наявні“.
„В нас сформувалося вже достатньо багато організацій, що спеціалізуються на створенні супровідних громадських ініціатив, – продовжує думку В. Кулик. – Тобто призначених виступати „за” або „проти” когось.
Якщо політична партія не хоче, або не може сама щось проголосити, то вона використовує такий ось симулякр. Цей симулякр може діяти цілком автономно, або бути в тісному зв’язку з партією – причому, як фінансово, так і організаційно. Все ж, у більшості випадків вони діють як автономні організаційні проекти. Такі проекти, як правило, не потребують реєстрації в органах юстиції“.
Пан Кулик також наголошує на громадських кампаніях, що потім переростають в політичні об’єднання. Наприклад, „Третя республіка“, яка виросла з одноразової політичної акції „Гудки протесту“ в грудні 2008 року. Можна також згадати „Геть усіх“, яка насправді створена політичним структурами – „Братством“ та „Новою силою“. Хоча знов-таки позиціонує себе як громадська кампанія, що не потребує ніякої реєстрації.
„Є й інший шлях, коли структуру спеціально створюють та розкручують для того, аби потім продати конкретній політичній силі, – додає В. Кулик. – Наприклад, був колись такий рух “Україна без Ющенка”. Він мав чітку орієнтацію на Партію регіонів, хоча був сформований не нею. Також спочатку створювався та розкручувався як незалежна громадська ініціатива без підтримки політичних партій. Але потім ця структура плавно перейшла в якості сателітної під крило Партії регіонів. Можна також згадати декілька спілок обманутих вкладників та антиколекторських спілок, які зараз намагаються купити і Партія регіонів, і БЮТ“.
На думку експерта, існує й третій варіант громадських організацій на замовлення – організації- „скунси“, як їх називають політтехнологи. Тобто, в такому випадку громадська ініціатива створюється з чисто кілерськими завданнями „мочити“ політичну чи економічну структуру. В якості прикладу таких „скунсів“ можна привести ініціативи Вадима Гладчука, керівника ГО „Молодь – надія України“.
Ціна питання
„Саме створення громадської організації нічого не коштує, – стверджує В. Петров. – Потрібно просто мати голову на плечах та відповідний талант громадського організатора. Якщо замовник хоче замовити з нуля створення ефективної громадської структури як інструменту соціально-політичного впливу в серйозного політичного консультанта, то порядок цифр починається з 300 тисяч доларів. Це означає, що підписується серйозний контракт, за яким гарантовано за рік роботи збирається щонайменше 100 тисяч людей, діяльність організації постійно висвітлюється в медіа, є постійні інформаційні приводи тощо. Зрозуміло, що така робота з нуля нереальна для людини без досвіду – тут мусить працювати команда, для якої така діяльність є фаховою. Якщо ж вам потрібна якась разова акція, під яку створюється організація-одноденка, то це може коштувати 2–5 тисяч доларів. Або навіть менше – залежить від вашого вміння шукати потрібних людей“.
„Все залежить від того, наскільки капіталізований бренд, – розмірковує В. Кулик. – Тобто, наскільки ім’я структури є на слуху, наскільки відоме пресі, наскільки велик
