Український журнал - 6/2009

Конституційні ігри української політики

   Текст: Віталій Кулик,

   директор Центру досліджень проблем

   громадянського суспільства, Київ

   Що може принести нова Конституція? Україну без президента? Україну зі слабким президентом і сильним прем’єром? Чи сильного президента і двопалатний парламент?

Коротка історія конституційної творчості

   Історія переписування Конституції України редакції 1996 року почалася відразу, як тільки було пораховано голоси народних депутатів у Верховній Раді за сам Основний Закон. В 1999 році, вже через півтора місяця після перемоги на виборах, у президента України Леоніда Кучми народилася ідея проведення всеукраїнського референдуму і винесення на нього ряду питань, що змінюють державний устрій України. Після збору підписів Кучма видав указ про проведення 16 квітня 2000 року всеукраїнського референдуму за народною ініціативою про внесення змін до Конституції України, які включали в себе таке: надання президенту права розпускати парламент, якщо той упродовж 30 днів не сформує коаліцію чи впродовж трьох місяців не затвердить державний бюджет; формування двопалатного парламенту; скорочення загальної кількості народних депутатів з 450 до 300 осіб; вилучення ч.3 ст.80 Конституції України, згідно з якою без згоди Верховної Ради народних обранців не можна притягати до кримінальної відповідальності.

   Не дивлячись на те, що в референдумі взяли участь понад 80 % громадян, більшість з яких схвалила винесені на обговорення питання, Верховна Рада провалила ці ініціативи. Парламент схвалив лише один пункт: президент отримав право розпускати Верховну Раду.

   Проте розуміючи, що після президентських виборів 2004 року потрібно змінювати систему влади, Леонід Кучма не припинив спроб реформувати Основний Закон. У 2002 році було створено комісію для організації роботи з підготовки законопроектів про внесення змін до Конституції України та виборчих законів, яка повинна була „провадити свою роботу з дотриманням принципів прозорості, відкритості та гласності, широкого врахування громадської думки“. Роком пізніше, в 2003-му президент своїм Указом „Про винесення на всенародне обговорення проекту Закону України “Про внесення змін до Конституції України” для визначення позиції громадян України стосовно питань перерозподілу конституційних повноважень між президентом України, Верховною Радою України і Кабінетом Міністрів України, переходу від президентсько-парламентської до парламентсько-президентської форми правління та інших основних положень проекту“ виніс свій законопроект на обговорення широкого загалу.

   На підтримку цієї ініціативи було проведено широку кампанію в ЗМІ та скликано Всеукраїнський Громадянський Форум, який підтримав президента. Більшість експертного співтовариства схвально відгукнулися щодо нового алгоритму розподілу влади, посилення ролі парламенту, формування більшістю ВР Уряду, збереження за президентом повноважень у сфері національної безпеки та зовнішньої політики держави.

   Це заклало підвалини формування нинішньої архітектури влади в Україні, яка була закріплена в грудні 2004 року, коли протистояння в суспільстві досягло критичної межі. Політичний консенсус призвівдо появи Закону України № 2222–IV „Про внесення змін до Конституції України“ від 8 грудня 2004 року.

   В основу даного Закону було покладено законопроект № 4180 про внесення змін до Конституції України в остаточній редакції Тимчасової спеціальної комісії Верховної Ради України по опрацюванню проектів законів України щодо внесення змін до Конституції України від 21 червня 2004 року.

   Конституційна реформа 2004 року створила неефективну владну вертикаль в державі. Як зазначають правозахисники Всеволод Речицький та Євген Захаров, системним недоліком конституційної реформи є віднесення окремих міністрів до Кабінету Міністрів України (в сенсі їх призначення та фактичного підпорядкування) і до президента України, а решти – до Верховної Ради та прем’єр-міністра України. Внаслідок нового порядку призначень і підпорядкувань зовнішня та внутрішня політика України опиняються в різних руках. Автори конституційної реформи шукали стратегічного компромісу, але знайдений ними вихід виявився компромісом кон’юнктурних тактик. Така версія політичної реформи робить Україну не так парламентською республікою, як незручним правовим конгломератом, непослідовним у конституційному сенсі європейським політичним новоутворенням. Тому вже в 2005 році у більшості політиків виникла ідея ще раз переписати Конституцію. Цього разу кожен переписував під себе.

   В першій половині 2007 року у Верховній Раді було зареєстровано два законопроекти: „Про внесення змін до Конституції України“ (автор – лідер СПУ Олександр Мороз, №3725 від 26 червня 2007 року) та проект Конституції від лідера КПУ Петра Симоненка. Помаранчевий табір у своїх стратегічних побудовах тоді виходив зіштучно створеної „парламентської кризи“. Бурхлива радість перемоги з приводу призначення дострокових виборів кореспондувалася з важкою багатомісячною юридичною працею групи визначних докторів та кандидатів юридичних наук на чолі з професорами права В. Шаповалом (поточний Голова Центральної Виборчої комісії) та М. Козюброю (завідувач кафедри Києво-Могилянської академії) з підготовки проекту конституційних змін у потрібному для президента напрямі. Вперше окрелювати риси свого конституційного законопроекту президент Ющенко почав у своєму виступі 27 червня 2007 року з нагоди Дня Конституції.

   Свій проект почала розробляти і Юлія Тимошенко. В ньому президент втрачає багато істотних повноважень. Серед новацій для парла менту БЮТ передбачив жорсткий імперативний мандат, виняткове право опозиції на обрання спікера, а також обрання прем’єра більшістю без затвердження президентом. І, природно, істотно розширені можливості для самого прем’єр-міністра. Зокрема, одноосібне право на подання всіх міністрів, призначення губернаторів та голів держадміністрацій (президент виключений з цього процесу). До того ж саме прем’єр здійснює керівництво зовнішньополітичною діяльністю з правом укладати міжнародні договори.

   Конституційну активність почали проявляти й окремі політики. Наприклад, власні проекти Конституції запропонували партія „Свобода“ (Олега Тягнибока), народний депутат Анатолій Гриценко та ін.

   Проте на сьогоднішній день найреальнішими проектами, що вже пройшли певну експертну „чистку“ та є позиційними для основних політичних гравців, є проекти Компартії (як крайній варіант парламентської республіки), так званий „проект Конституції під спільним авторством Андрія Портнова (БЮТ) і віце-спікера ВР Олександра Лавриновича (Партія регіонів)“, а також нещодавно озвучений проект конституційних змін від президента Віктора Ющенка.

   Спробуємо стисло проаналізувати всі та прослідкувати їхні перспективи у випадку втілення у життя.

Україна без Президента

   Комуністична партія України у своєму проекті запропонувала парламентську республіканську модель з відсутністю посади президента України як такої. Лідер партії Петро Симоненко навів такі аргументи на користь конституційного проекту КПУ та його головної ідеї – скасування посади президента України („Голос України“, 27.06.07): „За 16 років після проголошення незалежності в Україні випробувано різні моделі організації державної влади – парламентська, президентська, президентсько-парламентська, парламентсько-президентська. Цей досвід засвідчив, що при будь-якій моделі існування інститут президентства не сприяв забезпеченню стабільності в суспільстві, не забезпечував ефективне управління державою“. Також він додає: „Президентська модель не притаманна українському суспільству, тим паче, коли вона сформована за протиприродним принципом: президент формально, за Конституцією, виконавчу гілку влади не очолює, але намагається підім’яти під себе уряд, всі органи виконавчої влади, силові структури, судову систему, диктувати свою волю парламенту, ні за що не відповідаючи. Непотрібність інституту президентства стає все більш очевидною. Тому наш проект виходить з необхідності зробити черговий крок у державному будівництві – перейти від парламентсько-президентської республіки до парламентської, в якій відсутня посада президента. Найвищим органом державної влади буде єдиний законодавчий орган – Верховна Рада, уряд – Рада Міністрів – стане вищим колективним органом у системі виконавчої влади. Буде відновлено повновладдя рад усіх рівнів – справжніх органів самоврядування. Скасовується система державних адміністрацій, а виконавчу владу в регіонах здійснюватимуть виконавчі комітети відповідних рад“.

   Цьому варіанту конституційних змін можна багато чого закинути в багатьох аспектах, але ж тільки не в одному – КПУ не дорікнеш за непослідовність. Вже багато років вони виношують цей намір, він був зафіксований в багатьох документах партійного характеру. І тільки різноманітні парламентські союзи та коаліції позбавляли комуністів можливості близько підійти до реалізації своїх програмних намірів.

   Парламентська республіка встановлюється Статтею 86 конституційного проекту КПУ:

   „Найвищим органом державної влади і єдиним законодавчим органом в Україні є парламент – Верховна Рада України. Верховна Рада України, маючи всю повноту влади і виступаючи від імені всього народу України, формує найвищі державні органи держави, визначає порядок організації та діяльності інших центральних і місцевих органів державної влади, а також правові засади утворення й діяльності об’єднань громадян в Україні, здійснює законодавчі, засновницькі та контрольні функції. Передача законодавчих повноважень Верховної Ради України іншим державним органам або службовим особам забороняється“.

   В той же час з юридичної точки зору тут принципово зауважити, що дана стаття вступає в часткове протиріччя зі Статтею 6 проекту КПУ, де вказується, що "державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову“. Фіксація єдиного державного органу в якості найвищого органу державної влади та вказівка на те, що цей орган має всю повноту влади, заперечує принцип Статті 6 про розподіл влади на законодавчу, виконавчу та судову. Тут йдеться не просто про функціональний розподіл обов’язків між різними органами влади, але й про концепцію розподілу влади та відсутність через цей розподіл будь-якої „вищості“. Тобто, це так звана „система стримань та противаг“ – вона фіксує рівність всіх вищих органів, дозволяє їм контролювати один одного та певним чином впливати один на одного. Гадаю, найближчим часом аналітики КПУ повинні визначитися, який саме принцип вони збираються стратегічно відстоювати – принцип розподілу влад (Локк, Монтеск’є тощо) чи принцип неподільності суверенітету нації (Руссо та ін.), позаяк одночасно застосувати ці принципи неможливо через їхню прямо протилежну базову концепцію.

   Стаття 87 конституційного проекту КПУ збільшує строк повноважень Верховної Ради України до п’яти років. Стаття 97 вказує також на новацію, яка, до речі, збігається з пропозицією проекту Мороза щодо наділення Верховної Ради правом на автентичне тлумачення власних законів та постанов. Та ж Стаття 97 вводить в конституційно-правовий обіг новий державний орган: Комітет народного контролю України, який формується безпосередньо Верховною Радою України.   Ще одна принципова новація проекту КПУ пов’язана з формуванням надзвичайно впливового органу, який повинен здійснювати керівні функції в перерві між сесіями Верховної Ради – Президії Верховної ради України.

   Стаття 101 конституційного проекту КПУ встановлює: „Для організації роботи Верховної Ради України та здійснення інших передбачених Конституцією і законами функцій утворюється Президія Верховної Ради України на чолі з Головою Верховної Ради України.

    До складу Президії Верховної Ради України також входять: заступники Голови Верховної Ради України, керівники депутатських фракцій, голови комітетів Верховної Ради України, народний депутат України від Автономної Республіки Крим, рекомендований до складу Президії Верховної Ради України Верховною Радою Автономної Республіки Крим“. Тут слід зазначити, що Рада Національної Безпеки та Оборони, на відміну від проекту Мороза, не скасовується, а переходить у підпорядкування Президії Верховної Ради України.

   Оскільки посада президента України в даному проекті скасована, то логічними виглядають зміни до порядку формування складу Конституційного Суду. Стаття 149 встановлює, що „Конституційний Суд України складається з вісімнадцяти суддів Конституційного Суду України. Верховна Рада України та з’їзд суддів України призначають по дев’ять суддів Конституційного Суду України“.

   Зрозуміло, що в такому рафінованому варіанті проект КПУ приречений на поразку, проте комуністи першими виступили з цією пропозицією, і деякі їхні ідеї будуть враховані в майбутньому.

Політичний компроміс в стилі ПРіБЮТ

   У листопаді 2008 року тодішній міністр закордонних справ України Володимир Огризко звернувся до експертів Венеційської комісії (євро пейської комісії за демократію через право) з проханням провести правовий аналіз змін до Основного Закону України, запропонованих віце-спікером ВР Олександром Лавриновичем, лідером Партії регіонів Віктором Януковичем та іншими депутатами. І хоча в лютому нинішнього року, після того, як венеційські експерти побували в Україні, в них склалося враження, що даний проект „стосується трохи іншої політичної ситуації“, і зараз вже нікого не цікавить, сам по собі він є знаковим, оскільки відображає базу, на якій ПР та БЮТ намагалися досягнути компромісу.   Як наприкінці 2008 року заявив БЮТівець Андрій Портнов, „варіант Конституції від Партії регіонів має серйозну логіку і серйозний продуманий фундамент. Тому, можна було б йти на компроміси і брати за основу тези, які пропонувала Партія регіонів“.

    Власне про те, що переговори між БЮТ та ПР стосовно вироблення спільного конституційного проекту велися впродовж останніх півроку, не приховує жодна зі сторін. Ба більше: з обережних заяв парламентарів відомо, що проект повністю готовий. Навіть у двох варіантах: з обранням президента в парламенті та з усенародним голосуванням за голову держави.

   Сам проект Портнова-Лавриновича (як його охрестили експерти) не опублікований, і як стверджують представники Партії регіонів та БЮТ, його не можна вважати офіційним документом. Проте основні положення проекту (в його подвійному варіанті) відомі через чисельні витоки інформації, аналіз яких дозволяє

сформулювати загальну картину.

   За основу цієї конституційної пропозиції було взято два тексти – проект Лавриновича-Януковича та проект Тимошенко. Окрім того, в спільний текст внесено ряд положень законопроекту Лавриновича-Портнова щодо виборів  народних депутатів України.

   Навіть побіжний огляд проекту конституційних змін ПР-БЮТ вказує на його відверте бажання наблизити Конституцію України до моделі парламентської республіки з надзвичайно слабким президентом та з надзвичайно міцним урядом при забезпеченні прав опозиції. Хоча формально проект передбачає збереження парламентсько-президентської моделі, та в нинішній ситуації її без усіляких перешкод з боку президентської вертикалі можна остаточно трансформувати в бік парламентської республіки. Вся гострота цього проекту пов’язується з обмеженням повноважень глави держави.

   Варіант 1. Обрання президента в парламенті. Цей варіант має два підваріанти. Згідно з одним президент обирається конституційною більшістю (300), за іншою – парламентською більшістю плюс один голос (226+1).

   Як вважає політолог Володимир Фесенко, у БЮТ і ПР справді є бажання відійти від прямих президентських виборів, але ідея прямих президентських виборів популярна, відмовитися просто так від неї неможливо. Особливо ця проблема є актуальною для БЮТ. Можливо, компромісним буде варіант, за якого вибори президента в парламенті будуть тимчасовим варіантом, а згодом знову повернуться пряміпрезидентські вибори.

   Регіонали згодні на вибори президента в парламенті, але хочуть розширених повноважень президента, на що не може погодитися БЮТ. І от поки що маємо таке зачароване коло.

   Серед регіоналів побутує думка, що проводити Всенародний референдум з цього питання не варто. Хоча, як зазначає політолог Денис Денисенко, згідно з Конституцією, питання про вибори президента в парламенті необхідно виносити на затвердження всеукраїнського референдуму, оскільки мова йде про зміну самого принципу виборів.

   Зі стану регіоналів постійно чути нарікання на те, що з Тимошенко вкрай складно домовлятися. Як висловився Олександр Лавринович: „Через бажання прем’єра зберегти назавжди посаду голови уряду і оволодіти за допомогою конституційних змін всією повнотою влади в державі“.

    Варіант 2. Обрання президента всенародно. Такий варіант є найбільш прийнятним для БЮТ. В обмін на це соратники Тимошенко готові суттєво розширити повноваження Верховної ради та Уряду. Стаття 90 проекту Конституції пропонується в такому варіанті: „Повноваження Верховної Ради України відповідного скликання можуть бути достроково припинені президентом України або за рішенням Верховної Ради України, прийнятим не менш, як двома третинами від її конституційного складу.

   Президент України має право достроково припинити повноваження Верховної Ради України, якщо:

   1) впродовж одного місяця у Верховній Раді України не сформовано коаліцію депутатських фракцій, відповідно до статті 83 цієї Конституції;

   2) протягом шістдесяти днів після відставки Кабінету Міністрів України не сформовано персональний склад Кабінету Міністрів України.

   Рішення про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України приймається президентом України після консультацій з головою Верховної Ради України, його заступниками та головами депутатсь ких фракцій у Верховній Раді України за умови отримання висновку Конституційного Суду України“.

   Очевидно, що в умовах, коли для розпуску парламенту президентові необхідно мати на руках висновок Конституційного суду та попередні, бажано позитивні, результати консультацій з Головою Верховної Ради і всім реальним її керівництвом, будь-який варіант розпуску парламенту з боку президента стає абсолютно примарним та нереалістичним. За цим проектом Верховна Рада може значно впевненіше себе почувати, бо навіть коли б дійшло до її майже нереального розпуску, повноваження її автоматично продовжуються до дня відкриття першого засідання новообраної Верховної Ради України.

   Надзвичайно принциповими для БЮТ були питання ліквідації президентської вертикалі, яка складається з голів обласних та районних державних адміністрацій, що призначаються особисто указам президента України. Ця ситуація, дійсно, значно ускладнювала й ускладнює розподіл реальних повноважень між органами місцевого самоврядування (радами і їх виконкомами) та главами держадміністрацій, у багатьох випадках призводить до дублювання функцій та непомірного росту чиновницького апарату на місцях. Тут БЮТ поступається принципами.Адміністрації залишаються, тільки перепідпорядковуються Кабінету міністрів.

   Проте основний компроміс між ПР та БЮТ прослідковується в законодавчих ініціативах щодо зміни виборчого законодавства. Мається на увазі законопроект „Про вибори народних депутатів“ Портнова-Лавриновича. Вибори в Раду повинні проходити в два тури. Дві партії, які набирають в першому турі більше за інших, у другому турі сходяться „сам на сам“, щоб у результаті отримати можливість одноосібно стати більшістю, сформувати уряд. Передбачено й інший варіант: в першому турі одна з партій може набрати кількість голосів, достатню для отримання 226 мандатів. У такому разі вона одержує звання більшості. І в першому, і в другому випадку всі інші партії, що потрапили до парламенту, розподіляють решту мандатів між собою на пропорційній основі.

   Парламент при такій згуртованій більшості зможе працювати ефективно. І уряд буде однорідним, що дозволить уникнути проблем, які виникали, наприклад, у міністрівза квотою БЮТ з міністрами від „НУ–НС“. З програмою уряду теж не буде проблем – нею автоматично може стати програма партії-переможниці.

   Проте законопроект передбачає ряд суперечливих пунктів. По-перше,  пропонується скорочення терміну кампанії до 35 днів. Раніше на позачергових виборах до ВР цей термін становив 60 днів. Є також інші норми, неупорядковані відповідно до нових термінів. За словами політолога Ілони Білан, за цим законопроектом висування кандидатів починається на наступний день після опублікування Указу Президента про дострокове припинення повноважень ВР і закінчується за 30 днів до дня виборів. Таким чином, на висування кандидатів, проведення з’їздів, оформлення списків у ЦВК залишається лише 5 днів. Можливо у ПР та БЮТ вже готові ці списки, залишилося лише провести з’їзд? Проте, інші сили, особливо ті, що нині перебувають поза парламентом, не будуть задоволені такими термінами. А подання документів до ЦВК з метою реєстрації кандидатів закінчується за 27 днів. Тобто фактично партії мають тиждень для оформлення документів. Такі строки, м’яко кажучи, недостатні.

    Таким чином, проект ПР-БЮТ має чітку законопроектну основу. Є сам проект нової редакції Конституції України та ряд законопроектів, які його доповнюють і розвивають. Немає лише політичної волі втілити його в життя. Самі ж автори конституційних змін стверджують, що прийняти зміни чи нову редакцію Основного Закону до президентських виборів нереально.

Сильний Президент від Ющенка

   Двопалатний парламент. Головною новацією президентського проекту Конституції, як і очікувалось, стала пропозиція двопалатного парламенту. Йдеться про Національні Збори України, які складатимуться з Палати депутатів і Сенату. Основними законодавчими повноваженнями наділяється нижня палата – Палата депутатів, яка складається з 300 народних обранців, що обираються терміном на чотири роки. При цьому, в проекті Ющенка не конкретизується, якою саме буде

виборча система.

   До Сенату обиратимуть по три сенатори терміном на шість років від кожної області, АРК, Києва та низки інших міст, прирівняних за статусом до області. Ющенко пропонує надати пожиттєве право перебування в складі Сенату всім колишнім президентам України (за їхньою згодою), крім тих, яких було усунуто з поста в порядку імпічменту. Для сенаторів передбачено віковий ценз в 35 років (членами Палати депутатів можуть бути громадяни, що набули право голосу, тобто досягли 18-ліття). До основних завдань сенаторів належить затвердження законів, ухвалених нижньою палатою, впродовж 15 днів. Якщо Сенат ухвалює постанову про відхилення закону, Палата депутатів може подолати вето верхньої палати, повторно прийнявши документ більшістю від загального складу.

   В проекті Ющенка не згадується імперативний мандат, за яким народний депутат, обраний від політичної партії або блоку партій, повинен входити до складу депутатської фракції цієї політичної партії (блоку). Конституція від Ющенка не постулює обов’язковість надання згоди парламентом на притягнення депутата до кримінальної відповідальності, але містить пункт про згоду на затримання або арешт депутата чи сенатора від нижньої та верхньої палати відповідно. Такими ж гарантіями наділені й судді. В той же час президент України є недоторканним на термін перебування на посаді без усіляких застережень.

   Згідно з Конституцією Ющенка представники політичної сили, яка за підсумками виборів набрала найбільшу кількість місць у парламенті, отримують право пропонувати кандидатуру прем’єр-міністра, що повинен у двадцятиденний термін сформувати уряд та внести на розгляд Палати депутатів пропозиції щодо персонального складу свого кабінету разом із програмою його діяльності. У випадку, якщо у встановлені строки депутати цього не зроблять, право формування уряду переходить до наступної політичної партії, яка отримала другу за чисельністю кількість депутатських мандатів. Якщо й цього разу консенсусу не буде досягнуто, право визначити кандидатуру прем’єра переходить до президента. В разі, якщо парламент не підтримає висуванця глави держави, йому надається право розпуску Палати депутатів і призначення позачергових виборів до нижньої палати.

   Проте, затвердження Палатою депутатів програми дій уряду, згідно з президентським проектом, не дає Кабміну річного імунітету від відставки, як за нинішньої редакції Конституції. На думку інтернет-видання „Главред“, цей чинник не лише нівелює значення програми уряду, перетворюючи її підготовку на сущу формальність, але й ще більше „підвішує“ Кабмін, роблячи його залежним не тільки від побажань президента, але й від волі слабко структурованої нижньої палати парламенту.

   Посилення президента. Президент отримує право розпуску парламенту на власний розсуд з єдиним застереженням – обов’язкове проведення консультацій з головами обох палат, прем’єром та головами фракцій нижньої палати. Варто зауважити, що, на відміну від чинної Конституції, відповідно з якою президент України має право припинити повноваження ВР за умови, якщо в обумовлені строки не розпочатопленарні засідання, не сформовано коаліцію чи персональний склад уряду, – в запропонованому главою держави законопроекті зазначене право не залежить від будь-яких правових підстав. В проекті Ющенка відсутня сама згадка про інституткоаліції, створення якої, згідно з нинішньою редакцією Конституції, маєпередувати формуванню Кабміну.

    Цей достатньо жорсткий варіант щодо представницької законодавчої влади, звісно, спрямований на подальше посилення президентської влади за рахунок різкого зменшення повноважень парламенту та уряду.

   Президентський проект Конституції остаточно вирішує головну ваду нинішньої владної архітектури в Україні. Президент позбавляється права подавати до ВерховноїРади пропозиції на призначення міністрів іноземних справ і оборони та прем’єр-міністра України, запропонованого парламентською більшістю.

   Проте, згідно з проектом Конституції, глава держави продовжує „здійснювати керівництво в сферах зовнішньополітичної діяльності, оборони та безпеки держави“. Що, звичайно, відрізняється від завдань того ж Кабміну, покликаного „забезпечувати і відповідати за здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави на виконання Конституції, законів і указів президента“. Таким чином, не призначаючи главу МЗС президент отримує право в ручному режимі, через укази, керувати зовнішньо-політичною сферою.

   Друга важлива новація від Ющенка – це те, що глава держави отримає можливість скасовувати акти Кабміну в сфері зовнішньої політики, оборони та національної безпеки після консультацій із прем’єром. При цьому Уряд може бути й проти такого рішення президента, але від нього вже нічого не залежатиме. Згідно із Законом України „Про основи національної безпеки і оборони“ під поняття „загроза національній безпеці“ можна підвести все, починаючи від каналізації та ЖКГ і спецекспортом закінчуючи.

    Крім того, згідно з проектом нової Конституції, президент України набуває право призначати Генерального прокурора, голів СБУ, Національного бюро розслідувань, Служби зовнішньої розвідки та керівників інших державних органів, які здійснюють досудове слідство, за згодою Національних Зборів (тоді як звільняти їх він може самостійно, що створює підстави для контролю за силовими відомствами).

   Нормами законопроекту запроваджується посилення механізму впливу президента на уряд через Раду національної безпеки та оборони, позаяк він отримує право на власний розсуд призначати в РНБО не лише керівників органів виконавчої влади, а й „інших посадових осіб, визначених президентом“.

   Місцеве самоврядування. Проектом Ющенка передбачено створення виконавчих комітетів при районних та обласних радах, які наділяються основними повноваженнями місцевих держадміністрацій. В тексті законопроекту відсутній перелік областей (що відкриває шлях до їх укрупнення), місто Севастополь позбавлено спеціального статусу, а також запроваджено термін „містечко“, яке є складовою системи адміністративно-територіального устрою України. Крім того, певні міста з визначеною кількістю жителів, перелік яких необхідно буде затвердити, можуть прирівнюватися за статусом до області або району.

   Презентуючи свій проект Конституції Віктор Ющенко заявив, що „Конституцію України треба міняти до президентських виборів. Зміни мають бути прийняті Верховною Радою України і затверджені всеукраїнським референдумом“. Але цеє нереальним завданням. За словами політолога О. Гараня, „в парламенті в гаранта відсутня підтримка. А провести зміни в обхід Верховної Ради, через референдум, також не вийде. Подібну спробу визнає незаконною Конституційний Суд“. Тут політолог має рацію, оскільки зараз КС є заручником політичної кон’юнктури.

Замість висновків

   Всі розглянуті проекти конституційних змін мають свої вади. Вразливість їх зростає в контрасті з суспільними настроями. Полярні проекти президента і КПУ, за своєю суттю, переслідують чітку кінцеву мету – посилення власних повноважень. Решта всіх „надбудов“ є лише необхідною „димовою завісою“, роль якої – приховати основну складову передбачуваних змін. Неузгодженість пропозицій із суспільними настроями – як з боку президентського табору, так і з боку БЮТ, ПР та КПУ – дозволяє охарактеризувати ці проекти ідіомою „все для себе“. Намагаючись перехитрити один одного, гравці високої політики в результаті зможуть перехитрити лише самих себе.