Український журнал - 6/2009
Василь Дацей: ВОДЯНИСТІ ОЧІ
(Скачати весь номер: 6/2009 [PDF, 1.8 Mb])Погляд водянистих сірих очей вразив мене. Минув день, другий, третій… Погляд тієї жінки не зникає з моєї пам’яті.
Протягом довгих тижнів він замість того, щоб забутися, поволі огортає все моє єство і не випускає з свого полону. Він окулярами насідає на мої очі і десятками діоптрій фільтрує моє сприймання навколишнього світу, підсилюване її просьбою: …і повідомте мене про це.
Кімната з жінкою, чоловіком і всім, що там було, коробкою застряла в голові і не хоче зрушити з місця, своєю вагою давить на мозкову кору і дразнить всі нерви.
Дощ набридав до омерзіння. Вітер і листом не зрушить, жодна блискавка не викрешеться на нудносірій стелі неба. Якоюсь олов’яною стала атмосфера. А дощ лиш одноманітно стікає додолу шибами. Вже з самого верху створюються струмочки і повзуть униз. З рами вода відкапує на бляху на підвіконні, але вже просочується і на внутрішньому боці вікна і підфарбовує до коричнева лутку.
Та жінка, незрозуміло чому, не може натішитися дощеві:
„Ой як файно, же паде… як файно“.
Мені стає нестерпно неприємно. Після певного часу не витримую її погляду і майже кричу:
„Бабо, та чому добре, що йде той дощ, такий огидний дощ!“
„Сину мій любенький, дуже файно, же паде“, – і знову дивиться в мої очі.
Я не можу примусити себе не відводити очей від її погляду. Бездумно знову задивляюся в листки бегонії на вікні. Тільки вона здається мені живою в цілому приміщенні, але може викликати тільки почуття осиротілості на фоні непогоди і в тіні поморщеного листя старезної груші під вікном. Хочу зрозуміти, що доброго є в тому дощі. А він, як і перед тим, ліниво спускається вниз, квасить землю; в моїй уяві виникає картина, як можна загрузати в розмоклому, важкому ґрунті, як смердить жовтокаламутна вода в потічках після такого дощу. І струмочки на шибах ліниво звиваються, безшумно відкапують на бляху і фарбують раму.
„По такім дощі я тиждень маю спокій, – пояснює. – Інакше, хто б наносив мені стільки води. А так маю хоч би посуд в чому помити. Зі стріхи настікає мені повні ночви. В тій воді потім цілий тиждень можна мити посуд. Стільки води ніхто б мені не наносив. І так багато помагають мені. Сусіда посилає хлопців наносити мені води. Лиш за “дякую”, бо що я їм можу дати? Дуже файні хлопці, і не хотять од мене нічого. Я сама не можу аж так ходити… Ви, як бачу, не любите дощ… І я не люблю його. Гостець мене ламле, як має падати. Так ламле, що аж зуби затинаю. І його болить, – бородою вказує в темний куток приміщення. – Я знаю, що болить його, бо дивиться в той бік. То все так, коли має болі, дивиться в той бік“.
В кутку був її чоловік. Кімнатка вузька, але зате довга. Зразу за дверима, які мали високий поріг, в дерев’яній ладі накидане лахміття. На самому верху стирчать ганчірки з домотканих міхів. На всьому тому сидить її чоловік. Руки схрещені на гострих похуділих колінах. Грудей не видно, бо сива голова діда цілком зігнута. Здавалось, що голова звисає на білій шиї із згорблених плечей. Дід не видавав жодного звуку, не зробив за весь час і найменшого руху. При погляді на клубок на ладі трудно повірити, щоб в лахмітті було щось живе.
„Він і їсти не може сам, але я легко нагодую його. А надвір виводять хлопці. Кожного вечора прийдуть, принесуть води, і його виведуть. Бо я б не дала собі ради з ним. Я вже дуже слаба. Подивіться на мої руки… Taкi слабі, що й варішку мушу брати до обох“, – і ніби на доказ своїх слів, спробувала вийняти варішку з невеличкого залізняка, що варився в ньому якийсь суп, якась рідина невиразного кольору. Жінка мусила докласти багато сил, щоб варішка не висковзнула з її немічних рук.
Я зацікавився, чи дід справді живе і чому жодного разу хоч по-старечому не крякне. Але він мовчав і не ворушився. Я придивився ближче і побачив, що дід уткнунся носом до лавки і куняє. І аж тепер усвідомив собі, що та лавка була єдиною з меблів. Крім величезної глиняної печі, ніщо не порушувало чотирикутник кімнати. Все було попід стінами. Властиво, там майже нічого не було. Якесь лахміття, яким, мабуть, взимку затуляють шпари на вікні і дверях; кілька горшків, були й дві тарілки, куплені обов’язково від онучкаря за іржаву вищерблену сокиру чи за зайве лахміття. Поруч діда кинуто кілька черевиків. Все лежало, як і дідо, нерухомо, без жодної ознаки життя. Тільки бабка, чoвгаючи чоловічими черевиками по долівці, полохала в’їдливих мух із розкиданої попід стіну і на печі посудини та зі старого.
„Йому ще добре, бо має мене. Але як би й я так одпала, то, може, й не було б кому обійти нас. Він чує біль та виносить якось його. Не може поскаржитися мені, чисильно болить його, бо нічого не говорить. Хоч би розумів мене, та головою притакнув, але й того не може. І в лікарні стільки належався, а не помогло. Кажуть,нерви… А мені допомогли. Була я й на курорті. То тоді, коли я зовсім знемогла. Там допомогли мені. І тепер, чую, треба б піти, бо ноги вже слабнуть. Та не приходять папери. Був тут один з міста, говорив, що запитає там, як справа з моїм лікуванням. Але ще нічого не відказав. Може, забув. То й хто б тепер про все пам’ятав – у нього, може, інші справи… Або й місць, може, немає в курортах. Багато хворіють на ревматизм. Війна наробила всякого чуда і здоров’я людей позбула“.
Я як увійшов з першого розгону на середину кімнати, так і завмер. Жінка тепер підійшла до мене зовсім близько – роздивлялася по мені довго, дивилася прямо в очі. Мені неприємно. Не можу перенести її погляду й відвертаюся. Перед пічкою виходжена яма, біля діда теж. Двері задимлені, почорнілі від пари віконні рами. На дверях ще помітні світліші сліди по засуві – видно, тільки недавно замінили його залізним замком. Стеля з дощок, серединою тягнеться грубезна маштерниця з вирізьбленими на середині в ній хрестом, роком побудування й ініціалами імені та прізвища господаря. Збоку в гряді увігнано кілька ковальських цвяхів. На них на ніч вішали одяг. На гряді залишилася ще й дошка, де ховався від дітей вівсяний хліб. Все це тепер зайве, бо ні дід, ні баба до гряди не досягнуть. Спам’ятався я, аж коли жінка запропонувала мені молока.
„Я б дала вам напитися…“
„Не буду, не буду“, – перелякано заперечую.
„Лиш випийте. В місті, кажуть, розріджуване молоко продають, а я дам вам такого густого. Наше молоко жовте, солодке. Тепер якраз корови доять найсмачніше молоко… Ви не ганьбіться, будьте як удома. Я наллю вам, сину мій. Вип’єте, вип’єте…“ Мені ледве вдалось відбитися від молока, але жінка знову напосіла намене:
„Коли вже не молоко, то дам вам хліба з маслом. Добрий хліб. Хлопці мені вранці принесли. Вони і в крамниці все купують для мене. Масло таке файне тепер – тверде, бо похолоділо“. Баба підійшла зовсім впритул до мене. Мусила намагатися, щоб знизу заглянути мені в обличчя. Очі її були водянисті, сірі, мутні, дебільні. Але з них випромінювала неймовірна доброта і щирість, здається мені. Груди опалі, згорблена;руки зайвими кийками схиляли її додолу. Довга сукня закривала ноги майже по саму землю. Було видно тільки розчепірені чоловічі черевики, що кожної миті були готові почовгати до печі або господаря в кутку. Я задивився на її немічні, ревматизмом здеформонані руки: від плечей тонкі, тільки зап’ястки ненормально згрубли, а долоні по-дитячому затиснуті. Пальці в шаленому ритмі твісту сукалися пучками в такт.
Я уявив собі ту жінку на лікуванні, як ходить поміж молодих майже зовсім оголених дівчат. Вона, яка соромиться за обнажені голінки, і, тут мені майже вихопилося з язика дуже вульгарне слово, але я моментально почервонів від сорому перед тією жінкою…
І тепер думаю, коли б я був з’їв од неї кусник хліба з маслом, то вона була б надовго щаслива. Чи, може, й не помітила того, що я бридився од неї їcти? Напевно так. Бо вона навpяд чи може догадатися, щоб хтось був інакшим, як вона. Вона мусила повірити, що я недавно тільки добре наївся.
Для мене кожна мить після того стала довгою годиною переконування жінки про те, що я ситий. Вона давно вже дала мені спокій з хлібом і маслом, але я все ще продовжував відмовлятися. Дощ монотонно спускався на землю, створюючи олив’яну атмосферу. Безшумно в’юнився струмочками долі вікном, зовсім намочив підвіконницю і стікав долі стіною. Дід теж одноманітно мовчав.
„Вже перестає, – порушила мовчанку жінка. – Але й так добре нападало. Думаю, що ночви будуть повні води. На цілий тиждень вистачить води…“
