Український журнал - 6/2009

Ситий воїн – сильний воїн

„Як вариться історія“ /

„Ako sa varia dejiny“

реж. Петро Керекеш

Словаччина, Чехія, Австрія, 2009, 88 хв.

   Кіно про війну сьогодні знімають всі. І аніматори (Арі Фольман, „Вальс з Баширом“, 2008), і документалісти, і режисери ігрових фільмів наново відкривають архіви, шукають живих учасників боїв, або ж по-своєму, хоч і зі щирими намірами, підміняють історичні факти. Як ось, наприклад, Квентін Тарантіно, який привіз цього року в Канни своїх „Безславних виродків“ („The Inglourious Basterds“, 2009). Що ж до документальної достовірності, то режисери часто навіть не намагаються приховати симпатії до жертв, ворогів змальовуючи стереотипно: що більше їхніх звірств покажеш, то кращий в тебе вийде фільм.

   Словацький документаліст Петро Керекеш (більше про творчість режисера – в УЖ 3/2008) зняв кіно не про один, а шість воєнних конфліктів. Знімав він не про воїнів чи політиків, а про кухарів, робота яких, зрештою, з воїнами та політиками була пов’язана. Провідна ідея фільму – не пошуки винних чи смакування помсти, а питання, чи мали змогу воєнні кухарі рецептурою їжі змінити настрій та бойові якості солдат, а через це – змінити й історію людства.

Так чи ні?

   Керекеш героям ставить прямі запитання і деколи йому щастить отримати пряму відповідь, хоча кухарі зазвичай стримуються від однозначних тверджень. Можливо й тому, що ніколи не задумувалися – чи варили вони тільки „за наказом“, чи за власними рецептами, і чи своїми смачними стравами допомогли країні виграти війну…

   Документальний фільм „Як вариться історія“ побудований на контрастах та аналогіях процесу готування страв і підготовки до бою. Коли, наприклад, росіянин Василій згадує про свої наївні сподівання, що кухня врятує його від крові та боїв, його закадровий голос монтується з кадрами, на яких військові кухарі ріжуть корову. За процесом слідкує з десяток молодих (іноді наляканих, іноді пригнічених) солдат, і з їхніх облич та з натуралістичних звуків різанини можна зрозуміти, що й для роботи на кухні треба бути сильним…

   Далі паралельно монтуються епізоди, де німець Франц твердить, що німецький хліб найкращий у світі, а росіянка Клавдія каже, що „хліб як хліб, він усюди однаковий“. Або двоє французів ніяк не дійдуть згоди в поглядах на французько-алжирський конфлікт. Іронічним вийшло й поєднання розповіді пані Людмили (готувала російським окупантам у Чехословаччині) про те, як у вільний час дивилися сучасні російські фільми, з архівними кадрами совєтських танків у Празі та російських солдатів з чеськими дівчатами на шашликах…

„Наші“ vs „ваші“

   Саме монтаж сповідей та образів надає фільму драматичного драйву. В одній із найколоритніших сцен стрічки француз Жак після того, як власноруч ловить півня й розповідає про його символічне значення для Франції, без єдиного слова ріже його й готує з нього обід. В цей час закадровий голос іншого француза, Рене, нам розповідає, як алжирці в 50-х роках різали французів.

   Кожна розповідь завершується оригінальним, хоч навряд чи їстівним рецептом. Наприклад, „отруєний хліб для 1000 есесівців в полоні“, „угорська ковбаса для 120000 совєтських окупантів“, „остання вечеря для маршала Тито“, „відбивна для 19 потоплених товаришів“, „теляче м’ясо для 80000 хорватських воїнів“ і т.п.     

   Спільної зустрічі кухарів у фільмі немає – конфронтація спогадів відбувається перш за все за допомогою монтажу. Лише одного разу режисер запитав двох сербок та хорвата, чи змогли б вони разом зварити обід. Жінки відповіли, що без проблем, а хорват – ні за що, бо, за його словами, „серби вже досить мені наварили“.

   Воєнних ігрових та документальних фільмів безліч. Натомість один з героїв нового словацького фільму має рацію, коли каже: „Якщо двоє роблять те саме, це не те саме“. Керекеш є промовистим доказом цього.

Івана Ґрешлик, Прага