Український журнал - 1/2009
Потопання в невіданні, чи боротьба за приватні інтереси?
(Скачати весь номер: 1/2009 [PDF, 2.3 Mb])Текст: Міхал Бицько, Міжлабірці
Я там був. Разом із іншими (Ладиславом Ґубою, Іваном Бицьком, Мірком Калиняком, Петером Фецурою, Ладиславом Рогачем), кого час та „new power“ залишили згодом „поза грою“. Ми були безпосередньо в курсі справ і спостерігали, як дехто вдає, буцімто воює за свободу. І я це тоді сприймав як дар свободи, як результат безсилля старого партійного апарату і, передусім, результат „перестройки“ Горбачова, якої, напевно, найбільше боялися товариші з-поза „бальшова Саветскава Саюза“.
Самі проти себе
Наївне дзеленькання ключами та артистичні манери „княжківців“ (М. Княжко – словацький актор, який в листопаді 1989-го увійшов у політику. Співорганізатор та модератор мітингів під час Оксамитової революції. Радник В. Гавела, депутат парламенту у тодішній ЧСФР – прим. перекл.) мені нагадували війну з рогатками. Ні, нема героя „Оксамитової“, бо ніхто цю демократію не завойовував. Ми її „отримали“ завдяки рішенню „вищої політично-агентської міжнародної сили“. От тому ми цю „демократію“ так і цінуємо. Ніяк! Як річ, за яку ми не мусили заплатити, лише трошки „попритупцювали“ на листопадовому морозі. Нічого більше. А все інше – це лише казка „Листопадових ночей“, якій вже мало хто вірить і яка мало кого цікавить.
Русини? Збаламучена та зарюмсана громада, яка сприймала листопад 1989-го так невпевнено та нечітко, що від лідерів „ренесансу“ і не можна було очікувати нічого іншого, крім бажання власної вигоди. Комедія, свідком якої був і я. І до сьогодні шкодую, що я у тій листопадовій завірюсі не відкрив ширше очі. Незважаючи на те, що все було, як „буря, хмари, вітер виє, сипле сніг, як з рукава!“. Радісне запаморочення від перевороту, марево золотого майбутнього, презентованого ззовні, та кування планів в кулуарах – це і є справжній образ листопада 1989.
Хто втік, хто залишився...
КСУТ (Культурний Союз українських трудящих) у Пряшеві? Це люди з легіонерським підходом до переконання, що вони українці, і які накивали п’ятами швидше, аніж справи рушилися з місця. Честь тим, хто залишився, або перечекав „за деревом“. Хоча, що ще вони могли зробити, окрім як залишитися? Ну, а ті, у кого вже і цієї можливості не було, загадковим чином перетворилися на русинів і під проводом дивного нібито-русина – певного доктора Маґочія, в діях якого складно розібратися – почали інвазію проти самих себе.
Я був за те, щоб зробити зміни у викладанні української мови, уникати слів-новотворів, які мали бути замінені місцевими архаїзмами, але нічого не вийшло. Я пропонував, щоб предмет „українська мова“ через антипатію старшого покоління, яку спричинив сталінський синдром 50-х років, перейменувати на „материнське слово“, щоб зберегти азбуку, східний обряд і щоб історики, які почивали на лаврах, пояснили місце русина в історії від часів Київської Русі, але все даремно. Тут йшлося лише про те, хто, що, де і коли. Бізнес та власні амбіції...
Колишні русофіли раптом стали знав цями русиніфікації, кодифікації нової мови для русинів та противниками українізації, причому чимало з них у той час були заодно з тодішньою владою. Ніхто не був зацікавлений вирішувати проблему на засадах згоди, порозуміння і т.п. Одна й друга сторони думали лише про себе. Квазі-теорії „фахівців“ про те, ніби ми нащадки етрусків (кажуть, від слова „етрус“ – „ето рус“!!!), через ідеї про самостійний народ і державу, яка під тиском імперій відокремилася, до стану ніби за Ворголом – „Я походжу нізвідки“.
Раптом виявилося, що ми навіть втратили державу – Підкарпатську Русь (тільки не пригадую, коли вона тією державою була), ніби це не була Чехословаччина. Одним словом – хаос, маячня, дурниці, а передусім – амбіції. „Спаситель“ русинів д-р Магочі, що побудував собі кар’єру і на самостійності русинів, мені своєю діяльністю (крім іншого!) нагадував Карла Мая, бо вважаю, що Магочі – такий самий русин, як Май – індіанець. Це так само „людина нізвідки“, але відома... Будуючи свою кар’єрув українських академічних колах за океаном, пишучи про нас так, як К. Май писав про індіанців. Це добре читається, імагінарна романтика літератури фактів, які вивертають інші історики. А пересічний русин? У того є інші проблеми, ніж слідкувати за політичними примхами ужгородського „батюшки“, який, найправдоподібніше, підбадьорений силою міцних мурів далекої Росії, вже видає громадянство держави Підкарпатська Русь. А хто ж став її першим громадянином? Авжеж, Енді Воргол. „Батюшці“ не перешкоджає, що він ось уже 20 років як мертвий. Для Енді видали паспорт з порядковим №1. Лише коли (і як?!) йому той пан „батюшка“ паспорт передасть?
„Лем бісіда нам остала!“
Що вдієш? „Звонодроздово“ на кшталт „пошехоння“, або навпаки? Хотіли ми зберегти кирилицю, обряд, культуру... Все те, що ми здобули і що творило нашу автентичність. Компенсують нам це кодифікацією мови, культури та віросповідання. Керує нами єзуїт, в храмах щезає діалект і стара церковна мова, і хто лише трохи вголос „позазіхає“, той вже ворог. Молодь (за винятком декількох амбіційних майбутніх квазі-русинських науковців) добровільно глобалізується, служить капіталу за мінімальну платню десь в Англійському королівстві, доглядаючи за безвладними дідусями й бабцями. Рідна мова – діалект поступається словацькій мішанині з вулиці. Сьогодні тридцятирічні майже взагалі не володіють кирилицею, мовою світу для них є англійська, яку вони вивчають як слуги в англійських сім’ях, але порівняти їхню англійську з „королівською англійською“ – це небо і земля.
Ми піддалися моральній проституції та втрачаємо обличчя. Колапс „перестройки“ русинів у Словаччині – це вже лише питання часу. Мені це нагадує повний пасажирів автобус, де за кермом може сидіти будь-хто, лише не водій. Гадаю, терплять і наші покійні єпископи – мученики за віру, яких ніяка брутальна сила не змогла перетворити у атеїстичних гібридів, керованих із-за стін великої червоної імперії.
В одному листі Юлія, мати Воргола, пише до своєї сестри Еви Безекової віршик: „Пам’ятайте шитки, од веліких по мала, шитко сме стратили, лем бісіда нам остала!“. Насправді я не впевнений, що русинам Словаччини в майбутньому лишиться хоча би це. Що ж...
