УЖ
Українська Čeština
Polska English
LVIV - Open to the World

Український журнал - 10/2007

Про нашу ерудицію. Просто так — між іншим.

(Скачати весь номер: 10/2007 [PDF, 3 Mb])

Текст: Лубош Палата, Прага 

Чесно зізнаюся, своїм університетським дипломом я завжди пишався. Заснований цісарем Карлом IV ще в XIV ст., Карлів університет є найстаровиннішим на північ від Альп. Німці, яких на наших теренах ще шістдесят років тому було досить багато, кажуть, ніби це найдавніший «німецький університет». Але це так — між іншим.

Факт, що університетські інсиґнії — які належали університетові цілих шість з половиною століть — наприкінці Другої світової війни зникли, не шкодить його унікальності. Вищі навчальні заклади під час нацистської окупації були для чехів закритими, і Карлів університет на кілька років знову став суто німецьким, хоча впродовж століття чехи з німцями, так би мовити, ділили його. Ну, а коли на горизонті показалися совєтські танки, німецькі професори забрали інсиґнії і виїхали. Кудись до Баварії. І там зникли. Але це так — між іншим.

Тоді ж від совєтських танків утік із Праги й Український Вільний університет, знайшовши притулок у Мюнхені. На початку дев’яностих мені ще траплялася там українська професура, що володіла чеською. Це було зворушливим моментом. Більше, ніж зворушливим. Я отримав індекс, але диплому УВУ в мене нема. Хоча це вже й справді просто так — між іншим.

Натомість у мене є диплом Карлового університету. І донедавна я був упевнений, що маю ЩОСЬ. Адже цей диплом визнається всюди. Принаймні, так мені завжди говорили батьки і знайомі. Та згодом, коли в Чехії почали публікувати рейтинги світових університетів (на Заході їх традиційно публікують віддавна), я довідався, що Карлів університет — це зовсім не так престижно, як я собі думав. Не знайшов я його в перших десятках, ба навіть, і в першій сотні, виявився він щойно десь за двохсотим номером, а коли бути щирим, — ближче до чотирьохсотого. І мушу зауважити, що серед перших п’яти сотень він був єдиним із чеських вузів. Але це так — між іншим. Серед навчальних закладів зі Сходу (бо для німців ми є «Східною Європою»), вищий рейтинг отримав лише Університет ім. Ломоносова. Одним словом, добрих вузів тут нема. А ті, які виникають, усе гірші й гірші. Та навіть ті, «позарейтингові» університети, не спроможні прийняти всіх охочих. І за найсвіжішими даними OECD чехи, що вважають себе пупом принаймні посткомуністичної Європи (як не всього світу), опинилися в найгіршій — з-поміж довколишніх країн — ситуації. Молодих чехів із вищою освітою менше, ніж їхніх колег словаків, поляків чи угорців (про німців чи австрійців краще й не згадувати). До вузів кожного року не потрапляють тисячі випускників середніх шкіл, хоча приклади Фінляндії, Ірландії чи Естонії демонструють промовисто — основою економічних успіхів є освічене населення.

На Заході перевіреною є практика відкритих вузів для всіх охочих із середньою освітою. Але це потребує коштів. Коштів для початкової і вищої освіти. Центральна Європа потроху багатіє і може собі дозволити певні витрати. Але замість освіти вона підтримує закордонних інвесторів, які один за одним будують тут різноманітні складальні цехи. Від автомобільних до комп’ютерних. Можливо, через цю стадію мусить пройти кожна посткомуністична держава, де не течуть ріками газові долари, як у Росії, але з часом цього буде замало.

Нині великі гроші заробляють ті, хто торгує й генерує різноманітні ідеї, і для цього диплом доброго університету є, очевидно, не єдиною, але дуже важливою передумовою. Університетів у нас мало, і вони недостатньо добрі. Для добрих — потрібні гроші, багато грошей. І це перспективніші інвестиції, ніж інвестиції в заводи та автобани. Але спробуйте пояснити це урядові, який прийшов до влади на чотири роки. Передусім —урядові чеському. Але це так — між іншим. 

Український журнал