Український журнал - 1/2009

Никифор Дровняк. Митець вигнання

   Текст: Лесь Белей, Ужгород

   Примітивізм як мистецтво на межі народного побуту та високої культури часто був приречений на вигнання. Немає нічого дивного, адже межове явище, як правило, не визнається сторонами, на межі яких воно перебуває.

   Це доля багатьох примітивістів. До таких належала Марія Приймаченко, уродженка прип’ятського Полісся, до таких належав і Никифор Дровняк, уродженець виселеної Лемківщини. Гіркота вигнання підтверджується ще й тим, що 40-ві роковини смерті Никифора минули 10 жовтня непоміченими як на його закерзонській малій батьківщині, так і в Україні.

   Народитися на Лемківщині 1895 року означало потрапити у театр історії, спостерігати за всім з суфлерської мушлі, кричати до акторів, що, незважаючи на тебе, провадили свої криваві полілоги. Народитися на Лемківщині 1895 року позашлюбним напівсиротою-калікою означало жебрацтво: раз на рік храмове свято для калік і голодна смерть на одній зі світових воєн, а якщо ні, то „Віслянське“ виселення на Помор’я або в Сілезію. Никифорові Дровнякові випала складнаі непередбачувана доля, яка так різко контрастувала з жанром, у якому він творив. Щоб краще відчути контраст, я спробую поглянути на життя Никифора з двох перспектив – біографічної і деміургічної.

   Отже, перспектива перша, біографічна. В забутій історією лемківській Криниці у глухонімої Євдокії Дровняк від невідомого чоловіка народжується син Епіфаній, який стане відомим світу як Никифор. Слабий слух, а також вада мови (прирослий язик) залишають його у вигнанні сирітського дитинства. Через ваду мови він не йде до школи і залишається на все життя неписьменним. У молодості Никифор пробує стати перукарем, але з цього нічого не виходить і, щоб якось прожити, він береться за пензель. З 1923 по 1930 рр. він малює картини та перебивається милостинею. У 1930 році його талант відкриває львівський художник Роман Турин, який допомагає йому влаштувати побут і викуповує його картини. Через два роки за  осередництвом Р. Турина деякі з них потрапляють у Париж на виставку в галереї „Леон Марсель“. Проходить друга світова війна. У 1947 році Никифора знаходить подружжя Банахів (краківські художники), вони допомагають йому з проживанням та популяризацією робіт. 1948 року він стає жертвою лемківського вигнання: два рази його вивозять разом з іншими українцями на північно-західні „віднайдені“ польські території, але два рази він звідти повертається пішки (приблизно 600 км від Криниці). Зрештою, 1948 року йому таки видають документи, але навіть вони не рятують від переслідувань, і 1955 року його ув’язнюють у притулку для волоцюг. Але як це буває у цій частині світу, у 1956 році Никифора вже виставляють у Варшаві і Лондоні та знімають про нього фільм, в якому він сам і грає головну роль. Далі йде світове турне його праць, 16 робіт потрапляють на світову експозицію примітивістів „DasNaive Bild der Welt“. Успіх Никифора переконав польську владу у його незаперечній „польскості“ і в 1961 році, забувши про дворазове виселення за ознакою „українець“, йому видають документи на польське прізвище Криніцкі, купують будинок, дарують автомобіль „Варшава“, попри те, що він не вміє водити. Вони навіть організовують йому подорож у Болгарію. В останні роки життя Никифор захворів на туберкульоз, від якого і помер 10 жовтня 1968 року.

   Перспектива друга, деміургічна. Його незліченну творчість (близько 40 000 картин) можна умовно поділити на певні цикли. До найчисельніших належить „Церковний цикл“ (наслідування греко-католицької іконографії, зображення літургії та священиків). Цикл „Небо і земля“, де автор ділить картини горизонтальною лінією нарай і повсякденність, малюючи схематичних персонажів простим олівцем. Цикл „Фабрики доларів“, у ньому Никифор малював багатоповерхові будинки з коминами, з яких клубився густий дим. „Вокзальний цикл“: його улюбленою темою було малювати безлюдні вокзали, де єдиним персонажем був сам Никифор – своєрідне деміургічне альтер-его, повелитель власного творіння. Цикл „Дороги нароботу“, на картинах якого Никифор зображав себе у „панському“ костюмі, як він заклопотано йде на роботу. Цикл „Сувеніри з Криниці“: картинами цього циклу він заробляв собі на хліб, продаючи їх туристам.

   Усі роботи Никифор малював аквареллю. Спочатку на старому австрійському папері (списаном з одного боку), потім на аркушах із учнівських зошитів школи ім. Уршули Кохановської. Часто автор наклеював поштові марки на свої картини, що допомагало з датуванням творів.

  Коли прийшла слава, то почалося епігонство та підробляння. Щоб боротися з цим, неписьменний Никифор почав використовувати для підпису печатки, які неодноразово крали односельчани-фальсифікатори.

   Никифор жив на межі злиднів. До того, як Банахи подарували йому ліжко, із меблів у нього була лише легендарна скриня, в якій він тримав всі свої роботи, вирізки з газет про себе та художні альбоми. Якщо уявити собі, що ця скриня змогла б умістити 40 000 його робіт, то, перебравши усіх їх, можна побачити певні оптичні фільтри, через які художник сприймав і виражав світ. Цими фільтрами він відгороджувався від реальності, добровільно йдучи у вигнання до самим витвореного світу.

   Фільтр перший – наївність. Найголовніший фільтр, який, зрештою, визначив жанр творчості – це інфантильне сприйняття довколишнього світу. Коли на схилі літ Никифор здійснив свою мрію і полетів літаком у Болгарію разом зі своїм опікуном Влосінським, то під час польоту захоплений художник цілком серйозно запитав: „Чи це вже небо? Але я не бачу ангелів!“

   Фільтр другий – егоцентризм. На більшості картин Никифор зображає самого себе. Причому він часто перевтілюється в інші ролі. Можемо зустріти Никифора-єпископа, Никифора-солдата або Никифора-святого. Тобто, як творець власного світу, він хотів наголосити на своїй усеприсутності та деміургічності.

   Фільтр третій – номінативність перцепції. На всіх картинах неписьменний Никифор робить свої інскрипції. Підписуючи осіб і місця своїм уставом (без інтервалів між словами) він розставляє наголоси у своєму ж світі. На початку кар’єри він підписує українською, згодом піддається асиміляції і підписує польською. Як анальфабет він вбачав у письмі свій ритуал і свою деміургічну функцію. Він ніби пояснював власні одкровення нетямущим глядачам.

    Фільтр четвертий – ритуальність. Як син Лемківщини, Никифор не міг не успадкувати лемківську ритуальність. Одним із найсильніших був ритуал жебрацтва. Коли він тільки починав малювати, то ходив з листом, написаним кимсь письменним для нього. На ньому було написано польською мовою:

   Шановне панство! Я бідний каліка без родини і без когось близького, хто б міг за мною доглядати у цей важкий період. Я живу з ласки добрих людей. Попри найщиріше бажання, сам роботою не можу заробити на хліб через власне каліцтво. Малюванням картинок заробляю на сяке-таке життя, аби себе утримати на Божому світі. Однак навіть у цей спосіб не можу себе утримати, бо матеріали для малювання дуже дорогі, а покупців мало, бо немає гостей. Просив би шановне панство про допомогу і підтримку для бідного каліки, хто чим може. Спаси Боже!    

   Але навіть уже достатньо заможним Никифор не полишав звички просити у перехожих гроші, що переросла у ритуал. Ще цей фільтр часто проявлявся у зображенні церковних ритуалів та богослужінь.

    Фільтр п’ятий – віра у власну геніальність. З самого початку своєї творчої кар’єри Никифор вірив у власну геніальність. Досить часто він підписувався Матейком, тобто ототожнював себе з найканонічнішим з польських художників. Про цей  оптичний фільтр свідчить також і повна герметичність стилю Никифора. За всю свою кар’єру він не піддався жодним впливам. Коли прийшла несподівана слава, Никифор не здивувався, навпаки – він уважав за належне, що нарешті визнали йоготалант.

    Якщо накласти всі ці оптичні фільтри на біографію лемківського каліки, то вийде портрет, вартий найвишуканішого та „найвищого“ з мистецтв. Це зрозуміла навіть польська українофобська влада, що відразу полонізувала цього художника, цитуючи ще одного лемківського генія, „зі сонцем у кишені“. Не дивно, що навіть тепер, коли кілька років тому Товариство лемків відсудило Никифорові його справжнє прізвище, стереотипними залишаються твердження на зразок „Никифор був першим з польських митців, званих наївними, котрий дійсно з’явився у колективній свідомості“ (Б. Банась „Никифор“, Варшава, Експрес: 2006, ст. 78 ). Можливо, така доля лемків – збагачувати чужі культури, вливатися у чужі мейнстріми, творити їх. Так було з Никифором, Енді Ворголом, Мирославом Нагачем.

   Никифор все життя боровся з вигнанням. Якщо „віслянське“ йому вдалося перемогти, два рази пройшовши через цілу Польщу, то вигнання каліки і вигнання у світ „фабрик доларів“ та омріяної „дороги на роботу“ переслідували митця аж до його смерті. І найприкріше те, що одне вигнання переслідує митця навіть посмертно, вигнання з української колективної свідомості.