УЖ
Українська Čeština
Polska English
LVIV - Open to the World

Український журнал - 1/2009

Остап Сливинський: Поезія

(Скачати весь номер: 1/2009 [PDF, 2.3 Mb])

ОСТАННІЙ ЛИСТ

 

Ти виходиш, зачинивши пітьму, ніби стіл.

Скільки одягу ми перемололи!

Скільки яхт запливало у наші води, скільки

там було феєрверків і тіл! Як врізалися

ми в сонний натовп, озброєні акордеоном!

 

Але тисяча тихих вівторків варта години плачу.

Один із сусідів колись зупинить на тобі гарячу стрілку.

Дітиська влаштують свій сховок у відкритому

боці дощу, і не буде хвилини без їхнього стуку і сміху.

Ти будеш радіти вечірнім приїздам,

тонутимеш у пухнастому килимі, повному іскор;

твій тихий магніт буде іскрити, доки стукає в двері

мокра рука. І все станеться так, ніби ти

довго молилась миловидим богам неділі.

 

Будь зі мною, ціла ноче без сну,

ціла ноче сигнального вогню.

Якщо я випадково схитнусь, тримай мене

за бліду ступню. 

 

* *

Ми проїхали місто, повне подарункових вогнів.

І тепер, коли майже все світло позаду, я просто прошу тебе

Приручити мені якусь тварину і навчити мене гратися з нею.

Я волів би бути її швидкоплинним тілом.

Їхати, співаючи, наосліп, як п’яний велосипедист у зливу,

Коли він у незв’язній клятві б’є себе в серце і слухає, як воно

гуде.

Волів би підніматися з нею на мокру палубу і шукати тебе

очима,

Смішний, як іграшковий вулкан, що бризкає малиновим

соком.

Волів би повернути все, трохи змінити нахил вітрил і мчати

Під старою примарною назвою, і викидати на берег радісні

перли.

Проте вертаюся і засинаю, встромившись носом у купку

теплих

Клітин: яке світло осідає на сонній шерсті, у яку красу витікає

звичайне земне життя!

 

 

ЙОНА

Темніє, в подвір’ї підлітки

тримаються за руки, міцно і сторожко,

ніби земля вже колись дихнула під ними, й тепер

може дихнути знов.

 

У них добре наоливлені м’язи,

розігріті зіниці. Їхня шкіра горить крізь одяг, вогонь

хитає шматок цегляної стіни,

тіні високих дерев. Їхня легенда. Світіння

дзеркальця, в якому пробігає втікач, нібито Йона.

 

Неправда.

Вгорі, кількома поверхами вище, на хребті

неприбраної постелі – я бачу –

його тіло лежить, мовчазне

і пусте, ніби мішковий прапор. 

 

* *

Думав, саму любов можна

послати на той бік, мовчазну, ніби хліб

із запеченим у ньому ключем?

 

Так не буває, велике тіло! Поки мовчиш, ти – клунок,

повний нетутешнього одягу. Шматяні губи пасують до

мікрофона,

знайденого в піску, тому говори. Світло, колись нічиє, буде

швидко записувати.

Люблю тебе, тятиво, ліано, люблю, сонна затоко, –

кожне слово, наче серцевий м’яз, щосекунди

закриває вихід у прірву.

 

Я відчиняю вікно, і западає тиша.

Діти на стадіоні внизу ніби вмиті повільним бігом –

останній урок останнього дня тижня,

а потім – дорога додому і величезна решта життя  

 

 

V. 2002, ВАРШАВА

 

Загубив телефон, ключі, адресу дому, де маю провести

дві наступні ночі, голова тяжка, як оберемок

намоклого листя, всі ліхтарі покірно горять, і

наближається стіна дощу з подвійно освітленої частини

парку,

батьки знімають дітей з кольорових пластикових гірок

і натягають їм капюшони, світ розрізаний навпіл,

по цей бік – ще сухість і поспіх, а там – інший світ, тінь

 

Світло баламкає, ніби ватяний дзвін, у якому мене нема

Я мугикаю, обертаюсь за звуком і намагаюся розрізнити

Звідти приходить хтось, демон хитання, грає мокра сурма

У тебе вирване дно, каже він з-за спини, тебе неможливо

вбити

 

 

2008

 

 

„ВИЙДИ МЕНІ НАЗУСТРІЧ,ДОКИ Я НЕ ЗАБУВ, НАВІЩОВИХОДИВ“

 

Поміж хмар світляків у Пірані (як я їх уявляю) – ми стоїмо,

тяжкі, наче два шкіряні черевики. І що? Не впустять нас

на поміст, який будують тут, на піску, щоб і ми

випробували на своєму горлі промінь? Якщо кажуть, ніби ми

їмо дерев’яну кашу, то хай так і буде:

вийдемо і скинемо сорочки, вітер сам заграє на наших

ребрах,

вітер знає свою справу.

Слухай своє взуття, воно пережило те, що для тебе було сном.

Поки ти плив на весільній баржі, твої п’яти боролися

зі смоляною рікою.

 

Український журнал