Український журнал - 1/2009

Дві батьківщини Юрія Клена

   Текст: Марко Роберт Стех, Торонто

    Поета Юрія Клена, чи то пак Освальда Бурґгардта (1891–1947), нащадка німецьких колоністів із Поділля, залюбки зараховують зразу до двох літературних угруповань – не лише вельми різних, а то й, у багато чому, принципово протилежних. З одного боку, він один із „п’ятірного грона“ київських неокласиків 1920-х рр., – об’єднаної навколо Миколи Зерова громади аполітичних естетів та європеїзаторів української літератури, які, шукаючи в поезії позачасової гармонії „вічних тем“, зверталися до античних зразків і цуралися злободенних мотивівь радянської сучасності. З другого боку, в 1930-х рр. він належав до провідних (разом з Євгеном Маланюком, Олегом Ольжичем, Леонідом Мосендзом, Оленою Телігою тощо) поетів-„вістниківців“, які намагалися вживати свою політично заангажовану поезію яко зброю в боротьбі за визволення народу.

   Клен-Бурґгардт до кінця життя залишився у проміжному просторі між тими двома груповими приналежностями та властивими їм моделями творчості, хоча він, без сумніву, природніше схилявся до першої з них – неокласичної, – адже навіть його патріотичні вірші „вістниківського“ періоду позначені стоїчною відстороненістю естета, який спостерігає суєту сучасності через призму культурологічних теорій. Дещо аналогічно Клен-Бурґгардт був, бодай часткою єства, роздвоєний між двома батьківщинами: Україною і Німеччиною, куди він емігрував на початку 1930-х рр., уникнувши таким чином трагічної долі своїх київських друзів. Адже навряд чи можна пояснювати характер репортажів з Німеччини, друкованих у „Вістнику“ під псевдонімом Гордій Явір, тільки радикалізацією (під впливом подій в Україні) його антирадянської політичної позиції, – репортажів, у яких він, приміром, позитивно відгукнувся на передвиборчі промови Гітлера в 1932-му, вбачаючи у Німеччині єдину політичну силу, спроможну перемогти СРСР і захищаючи фюрера відкритики тих, які від збентеженості брутальними методами націонал-соціалістів не здатні „уявити справжню картину німецької дійсності“.

   Втім, у виборі батьківщини Клен таки віддав перевагу Україні. Ще в 1941 р., перед виїздом на східний фронт у ролі військового перекладача, він критикував у розмові з Уласом Самчуком у берлінському кафе „неправильний курс“ Гітлера, а розвиток подій війни оцінював з перспективи українських національних інтересів. І з фронту же його відкликали за спроби нейтралізувати жорстоку поведінку німецьких вояків супроти українського населення. У 1943 р. Клен почав писати епічну поему „Попіл імперії“, уже зовсім розчарувавшись „справжньою картиною німецької дійсності“, а скоро й порвав з „вістниківством“ та оточенням Дмитра Донцова, приєднавшись після війни до Мистецького Українського Руху. Наприкінці життя Клен повернувся однозначно до джерел неокласичного світогляду: стоїчно-толерантного гуманізму, виявленого зокрема в пізніх прозових творах, наприклад, „Пригодах Архангела Рафаїла“.