Український журнал - 1/2009

Мій 008-ий (про українську прозу, і не лише про неї)

   Текст: Олександр Михед, Київ

   Згадуючи рік, який проминув, усі мандрівки, зустрічі, приємні розмови, прочитані книжки, неодмінно щось забуваю. І якось намагаюся дати собі раду з цим. Складаю стосами квитки й світлини, що нагадують про літо й пам’ятають його запахи краще за мене; переповідаю, де треба й не треба, анекдот чи побрехеньку, розказані випадковим незнайомцем, з яким їхав ліфтом чи трусився потягом; і згадую власні відчуття, палітру емоційних кольорів, з якою асоціюється певна книжка, власні тексти, спровоковані якимось прочитаним і пережитим твором. З цього приводу на пам’ять приходить дотепне порівняння письменниці Анни Козлової „[літературного] критика з ветеринаром-акушером, котрий повинен з максимальною оперативністю приймати пологи у сотні кицьок – сучасних письменників. Часу панькатися з кожним кошеням нема, кинув новонародженого в кошик – діставай другого, третього“. Погодьтеся, що час від часу виникає бажання згадувати давніх пухнастих знайомих. У швидкоплинному світі та динамічному сучукрлітпроцесі варто бодай іноді зупинятися та згадувати справді варті уваги події минулого року. І вже віддаючись хвилям пам’яті, найперше згадалась би „Стежка вздовж ріки“ Маріанни Кіяновської, і не тому, що прочитав її одну з останніх, а тому що вона чи не одна з найкращих у цьому малозмістовному році. Шість замкнутих колом новел, сповнених дивної сили, що зближує їх із притчами або міфами. Герої Кіяновської нагадують архетипні постаті, що віками блукають берегами ріки, яку найчастіше називають життям. Потім пригадалася б позаформатна й приголомшлива мариністика Антона Санченка („Баркароли“). Хоча друга його цьогорічна книжка „Весілля з Європою“ і не претендує на роль контрольного пострілу в розгублених критиків, але все одно виглядає переконливим доказом неординарності письмацького таланту Санченка, властивого йому тонкого гумору й іронії, обізнаності у геть різних сферах життя і, головне, чіткій стратегії переосмислення дійсності з її непростими проблемами.

    Тоді йшлося б про „Тіло й долю“ Тараса Антиповича – збірку оповідань, яку так і кортить назвати філософським трактатом, написаним для широких верств читачів. І їм же, мабуть, призначений підручник „Шахмати для дибілів“ Михайла Бриниха, або, як ще його називають, „роман-воспітаніє“. Певно, це єдиний у світі самовчитель, написаний такою густою сумішшю суржика й гумору, що не залишить байдужим останнього чайника, який нічого не тямить у „шахматних“ війнах.

    Якраз за цим ішла би згадка про „Етимологію крові“ Анни Багряної, що вже отримала скількись премій за роман, який повістує про життя поколінь, зав’язаних кармічним клубком випадковостей, котрі за суттю своєю й складають драматичність і трагічність кожного прожитого дня. Втім, тут же згадалося про надто відчутні стилістичні перепади, власне, стилістичну (не)вправність при відтворенні різних часових вимірів, історичні й прокреслено стилізовані лінії відверто виграють порівняно з сірою й звичною буденністю.

   Десь у зсувах цих контекстів пригадалася б добра (себто якісна й позитивна) повість Іри Цілик „Післявчора“ – один із найприємніших та світлих текстів минулого року. І зненацька вигулькнули б спроби Артема Чеха, який відзначився двома книжками, що вийшли майже водночас: „Анатомічний атлас“ та  „Пластик“. За такої плодючості й дедалі більшої популярності сучукрліту, Артем Чех має всі шанси стати літературним аналогом гурту „Рукі ввєрх“. Хоча нещодавно Олександр Стусенко (котрий сам як лауреат видавництва „Смолоскип“ озвався цього року неординарною збіркою анекдотичних жахів „Голоси ночі“) і назвав Артема Чеха однією з най-більших надій покоління двотисячників, думаю, що успіхи поетів-двотисячників наразі на голову вищі (справді, це тема для окремої розмови, але не втримаюся й нагадаю про сильнодіючі „Речовини“ Олега Романенка та „Бензин“ Дмитра Лазуткіна, своєрідні збірки вибраного, де поряд із хітами та міні-шедеврами натрапляєш на нерівнозначні нагромадження метафор, смислів та мовнихігор).

   За таким видавничим поспіхом різким контрастом стала відсутність нових книжок Тараса Прохаська, Сергія Жадана, Юрія Іздрика. Видавець Оксани Забужко, вже скільки часу підтримуючи жевріючий вогонь очікування епопеї „Музей покинутих секретів“, перевидав попередні книги авторки. І такий маркетинговий прийом не може не тішити, оскільки кількість читачів сучасної української книжки з року в рік зростає. Останнім свідченням цього може слугувати чотири(!)годинна автографсесія Марії Матіос на Форумі видавців у Львові (якщо вірити „циганському радіо“ українських ЗМІ, які й досі не можуть визначитися, скільки ж екземплярів нової книги „Москалиця“ було продано за кілька днів Форуму: чи то 3,5 тисячі, чи то 5, чи всі 10?). Хоча за цим інформаційним і піарним гамором довкола тоненької книжечки якось принишкла об’єктивність, бо дорогою до  масового успіху загубився невловимий складник, що робить книжку й текст власне літературою. Читачі отримали дві зовсім нерівнозначні короткі повісті, де „Москалиця“ – звична для Марії Матіос колоритна історія самотньої  покритки у Закарпатті в часи постійних змін влади, а „Мама Маріца“ повістує про життя на межі безумства, інцесту й відвертого несмаку, спрямованого на якомога більше приголомшення читачів.

   Справжнім витвором видавничого мистецтва став український переклад „Гамлета“, що його здійснив Юрій Андрухович, видав Іван Малкович, а оформив (ох, не те слово, не те!) Владислав Єрко. Обмовлюсь лиш, що в тенетах Інтернету (конкретніше, на сайті шекспірознавців) знайдете корисний і цікавий фаховий розбір перекладу Ю. А., який прояснить багато чого в самій постмодерній перекладацькій стратегії.

    Так само приємним сюрпризом для книголюбів видається започаткована видавництвом „Факт“ серія „Перекладено українською“: „Поштамт“ геніального Чарльза Буковскі та „Два фургони“ Марини Левицької. Перший є уже визнаною та перевіреною часом класикою, а другий присвячено життю й пригодам емігрантів (головні герої, до слова, українці, він – східняк, вона – киянка, він „голубий, аж синій“, як казав поет про поета, вона ж жовто-помаранчева і лише на тлі їхнього кохання з’єднуються кольори українського прапора та роз’єднані землі. Ось така патетика. Ось такий пафос. Часом натужний).

   Справжнім відкриттям та набутком літпроцесу став переклад сербського роману-монологу „Коли цвіли гарбуз “ Драгослава Міхаїловіча, що витримав понад 20 перевидань на батьківщині. Також серед перекладних книг, що справили справді нокаутуюче враження, „Тартак“ Даніеля Одії (темний і безнадійний універсум польського сучасного села) і „Я добре виглядаю без майки“ К. Готакайнена (гострі та вельми оригінальні оповідки про фінськумолодь).

   На жаль, чи не найбільшим розчаруванням року стала довгоочікувана новинка від Василя Слапчука. „Жінка зі снігу“ є, мабуть, найслабкішою з його 5 прозових книг. Цього разу житейська та побутова філософія „крихт хліба в бороді Конфуція“, вже звичний еротизм та проблеми героя з жінками, долею й життєвим призначенням неспрацьовують настільки ефективно, як у попередніх романах. Хоча рік заповідався справді славний, коли в першом числі „Кур’єра Кривбасу“ було надруковано герметичну повість „13 способів споглядання чорного дрозда“.   І, загалом, журнальне життя було справді цікавішим, ніж книжкове. Відновлено регулярний вихід „Сучасності“ та знайдено фінансову підтримку для вже призабутого молодим читачем журналу з довгою історією „Дніпро“. Так само зазнала змін із приходом нового головного редактора і „газета письменників України“ – „Літературна Україна“.

   І вже наприкінці нашого спіритичного сеансу з викликання духів і спогадів про рік, що минув, я попросив би хвилину вашої уваги. Хвилину нашого мовчання. Цього року пішли з життя четверо творців сучасної української культури, безяких вона вже не матиме такого виразного профілю. Я говорю про геніального перекладача Анатоля Перепадю; за ним – письменника, який започаткував жанр альтернативної історії, Василя Кожелянка; поета, прозаїка, науковця, шукача пригод Юрія Покальчука та Ігоря Римарука, видатного поета, вплив якого на новітню літературу важко переоцінити.

   І я хотів би побачити ті часи, коли за декілька хвилин до початку Нового року,в щорічному привітанні-зверненні голови держави до своїх зголоднілих та вже підпилих громадян, серед інших казань про успіхи в економіці та національне єднання, він сказав би приблизно таке: „Цей рік був різним. Був вдалим і був недуже. Але наступний вже ніколи не буде таким, як попередній. Українська культура втратила й загубила своїх творців, які були її окрасою“. Я хотів би почути ці слова, випити за рік, що минув і підняти наступний келих за людей, котрі,на жаль, назавше залишилися в ньому. В моєму нуль нуль восьмому...