УЖ
Українська Čeština
Polska English
LVIV - Open to the World

Український журнал - 2/2009

Чеська слава. Така, як „Ентропа”

(Скачати весь номер: 2/2009 [PDF, 1.9 Mb])

   Текст: Лубош Палата, редактор чеської газети "Лідове новіни"

 

      Я сидів в одній празькій кав’ярні, коли мені зателефонували з польського інформаційного радіо TOK FM. Відмовити їм було неможливо: мовляв, я просто повинен щось сказати з приводу однієї теми, оскільки в Польщі вона цікавить  кожного. З того радіо дзвонять дуже рідко, це насправді мусить бути щось виняткове, з великої літери В. Тим Чимось було в цьому випадку відкриття  скульптури під назвою „Ентропа”, що символізувало чеське головування в ЄС, яке мало відбутися в найголовнішій будівлі цілого Європейського Союзу. Там, де відбуваються всі саміти голів держав та урядів, і де приймаються всі найважливіші рішення.

   Такого розруху, як той, що панував у середині січня в „найважливішій будівлі Євросоюзу”, я ще не бачив, навіть якщо враховувати осінній саміт ЄС стосовно вторгнення Росії до Грузії. Не тільки кожен, хто має якусь вагу в Брюсселі, але буквально кожен, хто зміг дістатись у цю недоступну для широкого загалу будівлю, хотів на власні очі побачити „Ентропу”. І те, як чеський скульптор Давід Черни за допомогою „Ентропи” посміявся з країн-членів Євросоюзу, чеського головування та навіть чеського уряду, що заплатив за його витвір.

   Моя колега Катержіна Шафаржікова, яка працює кореспондентом газети „Лідове новіни” в Брюсселі, від початку січня намагалась з’ясувати, що власне готує той Черни. Від скульптора, який виявився спроможним розмалювати рожевою барвою танк — пам’ятник Червоній армії; національного святця, святого Вацлава, посадити на коня, оберненого головою донизу (описати це неможливо, треба побачити); а президента Вацлава Клауса увічнив у задньому проході, очікувати можна було будь-чого. На диво, цього разу Черни таївся. Ескізи частин скульптури, яку разом з ним мали творити двадцять шість митців з решти країн Євросоюзу (кожен мав зобразити свою державу) надавав неохоче, по телефону не відповідав майже на жодні  запитання.

   Вже неповні ескізи дозволяли висновкувати, що „Ентропа” перевершить Рожевий танк, святого Вацлава і навіть Саддама Хусейна, повішеного у формальдегіді. Я був поміж перших, хто бачив ті ескізи.

   Пам’ятаю, наприклад, Польщу, де священики за прикладом американських вояків на японській Іводжимі встановлюють райдужний прапор гомосексуалістів.

   Бачив я і Голландію, що повністю була під водою, з якої стирчали лише вежі мінаретів.

   Лише через день після передпрем’єрного показу скульптури в Брюсселі я з’ясував, що там є ще „смішніші” речі. Зрозуміло, що однозначне лідерство здобула Болгарія, зображена як комплекс „турецьких” туалетів. Неможливо було не помітити і Франції з написом „страйк”; Німеччини з автомагістралями, що нагадували нацистську свастику; литовських прикордонників, що мочилися через кордон на Росію та Білорусь; зелену луку Австрії, всіяну вежами атомних електростанцій.

   Не хочу прикидатися генієм, якому все наперед зрозуміло, але щось мені в тому всьому видалося дивним. Вже потім я усвідомив, що саме. Всі ті жарти, чи спроби жартів, були „чеськими”. Містили в собі не лише чеський гумор, але й чеські стереотипи, чеські комплекси стосовно довколишньої Європи. Найслабкішим місцем, відповідно, було зображення Чехії, яким повинні були „бігати” золоті написи, складені з „геніальних” висловів Вацлава Клауса. Вони не бігали, доки чекалося на урочисте відкриття витвору, що мав димітися, блимати, рухатися.

   Та до початку вернісажу, який відкривав заступник голови уряду Александр Вондра, Черни мусив у всьому зізнатися. Жодних двадцяти шести митців (по одному з кожної країни Європи) не було, Черни їх вигадав, чеський уряд ошукав і все зробив він сам з кількома помічниками. Досить добрий жарт, якби з цього не вийшов... конфуз.

   Болгари тепер знають, що ми, чехи, їх вважаємо країною „турецьких” туалетів; німці — що для нас вони є трохи нацистами; Латвія — що в наших очах вона здається абсолютною площиною (тому Черни зобразив там гори); що угорці є країною кавунів; австрійці для чехів — країна протиатомних лицемірів; Великобританії не існує, а Словаччина є мадярським салямі, загорнутим у папір і перев’язаним угорським триколором. Що також є цікавим, але говорить більше про чехів, аніж про Євросоюз. Це — жарти на тему „Чехія сміється над рештою європейців”, а не „Європа кепкує сама з себе”, як було озвучено в первісній ідеї.

   Та все ж „Ентропа” є подією, через яку до Праги телефонує не лише польське радіо TOK FM, але про яку пишуть на шпальтах усіх європейських газет, новиною, з якої починались телевізійні випуски новин, і яка стала предметом дипломатичних демаршів. Словакам вистачило вибачення, однак болгарські „турецькі” туалети Черни мусив зняти.

   А втім, ми стали славними, тепер кожен в Європі завдяки „Ентропі” знає, що в Євросоюзі головують чехи. Тільки та слава є трохи терпкою, трохи ніяковою, такою... такою чеською. Зрештою, як і „Ентропа”.

 

 

Український журнал