Український журнал - 2/2009

Між двома вогнями

(Скачати весь номер: 2/2009 [PDF, 1.9 Mb])

   Текст: Давід Свобода, Прага

 

  

   Про те, що міністр закордонних справ Едуард Бенеш опинився між двома вогнями не зі своєї провини, свідчить афера Національного уряду бунтівних українських козаків, який після усунення баварського гетьмана Полтавця-Остраниці скликав комітет Всеукраїнської козацької повстанської ради. „Уряд” мав усі ознаки авантюризму, це випливало вже з того факту, що виник він у тісній взаємодії з чеським фашистським рухом. Разом з Никифором Горбанюком (який у заяві титулувався як Никанор де Вогонь-Горбанюк) та генерала Білоуса-Савченка, в ньому у ролі дипломатичного вповноваженого міністра засідав аптекар Едуард Олива („Едуард де Олива-Оливенко, лицар ордену Булави”) та генеральний держсекретар Отокар Достал („Отокар Іванович Достал-Досталенко”, також „лицар ордену Булави”), що надавав підтримку з прибутків від продажу свого роману „З часів князя Вацлава”. Обидва чоловіки були пов’язані з Національною фашистською організацією генерала Радола Ґайди. Достал був колишнім секретарем НФО, представники якої у березні 1928 року, ще до розколу з Полтавцем-Остраницею, зустрілись у празькому готелі „Граф” з німецькою делегацією, очолюваною фабрикантом Шмідтом. На цій зустрічі Достал вів переговори про фінансову допомогу для Національної фашистської організації, причому як концесію чехи пропонували Підкарпатську Русь у якості операційної бази для планованого наступу монархістської коаліції проти радянської Росії. Німці таким чином отримали б свободу дій для господарського визискування України. Після розколу з гітлерівцями деякі члени НФО прихилились до Петлюрівської платформи; для цього вони (як можна помітити вище) просто „українізували” свої чеські прізвища.

 

 

На Граді і на Градку

   Члени цього уряду відчували за собою право вважати решту вигнанницької верхівки самозванцями, адже ті у переважній своїй більшості були колишніми членами Директорії і попередніх урядів з часів української незалежності. Прагу вони визнавали центром Слов’янства та просували гасло „Прага–Київ”. Поліція у своїй доповіді цитувала думку, що саме через так кричущо виражене чехофільство подібних угруповань поляки обертались проти Чехословаччини та місцевої української еміграції.

    У кількаденному установчому засіданні в кінці травня – на початку червня 1928 року, яке не залишилось поза увагою відповідних органів, взяли участь також делегати з Угорщини, Італії та Польщі. Це спричинило багато неприємностей Бенешу, була подана нота, яку він, як і органи закордонної політики інших країн, отримав від „українського уряду”. Характерно, що міністра стосовно цієї справи спочатку інтерпелював національний демократ Антонін Гайн, який цю акцію розцінив як інтригу з метою ослаблення Росії, що після розпаду СРСР не буде „повністю у тій силі, могутності та з тими можливостями, як була до війни”, а потім і комуністи, від імені яких виступив на парламентській трибуні майбутній „робітничий” президент Антонін Запотоцький. Той демагогію довів до успішного кінця. „Пан міністр закордонних справ приховав від громадськості, що налагоджує контакти з новою “великою державою”, яка має 42 млн. населення, і що Прага перетворюється на “місто двох столиць”, тобто, що разом з чехословацьким урядом “на Граді” маємо ще один новий український уряд “на Градці” (натяк на резиденцію уряду на вулиці На Градку в Празі-2 – прим. авт.), і що разом з дипломатом Едуардом Бенешом наш народ має також другого дипломата – Едуарда Оливу”. На конференції українських „контрреволюціонерів”, що відбулася „під патронатом чехословацької влади в Празі” та у випаді д-ра Гайна проти Бенеша він бачив доказ того, що чехословацькі владні кола рахувались з нападом на радянську Росію.„Пан д-р Гайн не дорікає д-ру Бенешу, що напади на Радянський Союз підтримує. Дорікає йому лиш тим, що своїм союзом з контрреволюціонерами та націоналістами українськими хоче послабити майбутню капіталістичну та буржуазну Росію, в яку пан д-р Гайн все ще і надалі вірить (...)”.

 

 

Розтрата

   В інтерпретації комуністів гуманітарна підтримка, що надавалась емігрантам з колишньої Російської імперії, була призначена для утримування їхнього конспіративного та контрреволюційного руху. „Українсько-сільськогосподарська академія”, як неточно назвав її Запотоцький у своїй промові, мала служити як прикриття петлюрівської політично-партійної штаб-квартири. На мовбито нелегальному урочистому відкритті його військового гуртка в Подєбрадах мав виступити з привітанням голова військової канцелярії президента республіки генерал Чечек та деякі інші представники військових органів Чехословаччини.   Запотоцький не мусив брехати. Про те, що подібні акції не відбувались без згоди та співучасті міністерства закордонних справ, свідчать дані поліцейського розслідування випадку шахрая і, ймовірно, подвійного агента Польщі та Радянського Союзу Теофана Мишака-Божимського. Той, намагаючись забезпечити себе фінансовими засобами, вів переговори від імені неіснуючої воєнної ініціативи проти СРСР, та у цей спосіб нав’язав контакти і з Отакаром Досталом. У ході розслідування з’ясувалося, що міністерство закордонних справ було зацікавлене виключно у тому, щоб не вийшла наверх розтрата у розмірі 5 тисяч чехословацьких крон, які членам української Директорії, що діяли в козацькому Народному уряді, запозичило певне подружжя Бартових на політичну діяльність та закупівлю пам’ятних хрестів до десятої річниці боротьби за самостійність України. „Питання грошове було предметом розгляду у міністерстві закордонних справ”, – так звучав висновок, призначений Президії земського управління в Празі від травня 1930 року. Винуватці врешті зобов’язались сплатити кредиторам хоча б половину суми.