Український журнал - 2/2009

Владіміра Дворжакова: Тут „ми”, а „вони” там, у тій Європі...

   Спілкувався: Богдан Копчак, Прага

   Про головування Чехії у Раді Європи, євроскептицизм, політичну коректність і те, як „газову війну“ бачать чехи ми поговорили із політологом Владімірою Дворжаковою.

Чеська республіка 1 січня 2009 розпочала шестимісячний період свого головування в Раді Євросоюзу. До Праги з’їжджаються лідери ЄС, чеські політики вирішують від імені ЄС поточні питання конфлікту на Близькому Сході, зупинення поставок російського газу в Центральну та Східну Європу. І все тоді, коли президент Чехії Вацлав Клаус відмовляється від поглиблення європейської інтеграції, не дозволяючи навіть повісити прапор ЄС над Празьким градом. Чи може стати чеський президент загрозою для успіху чеського головування?

Дійсна проблема Чехії в її головуванні в ЄС – це те, що в нас досі докладно не з’ясовано, які компетенції в президента, які компетенції уряду в сфері закордонної політики. На підставі конституції можна сказати, що творцем закордонної політики є уряд, який звітується перед парламентом, отже – уряд і парламент. Бо президент, як записано в конституції, перед ніким не звітується і мав би виконувати, зокрема, функцію репрезентативну. Але вже за президентства Вацлава Гавела ця межа порушувалася. Гавел приймав рішення, висловлювався інакше, ніж уряд, але уряд – зокрема уряд соціал-демократів – його толерував. Те, що в нас не вирішено, хто має мати головне слово, хто відповідає, хто формує закордонну політику, вказує на те, що держава ще не завершила процес трансформації. Бо в стабільних демократичних державах відомо, хто і що може, хто і що не може, ніхто один одному не заважає, і закордонна політика підлягає координуванню. А в нас координація (також завдяки президенту) відсутня. Проблема з Вацлавом Клаусом, окрім іншого, в тому, що він часто наголошуючи, що як громадянин має право казати, що хоче, насправді говорить не як громадянин, а як президент. Він мав би діяти лише в тих рамках, в яких йому дозволено. Він не може сказати, що зустрічі з тими чи іншими людьми під час його робочої поїздки за кордон у нього були як в громадянина, а не як у президента. Це головна проблема. А не те, що в ЄС різні погляди, чи що бачення Клауса значно відрізняється від бачення інших. Згадаймо, Великобританія подібні погляди знає від часів Маргарет Тетчер. Один період з нею вже майже ніхто з європейських політиків не розмовляв. Коли вона прийшла на прес-конференцію, Франсуа Міттеран і Гельмут Коль вийшли. Стосунки були загостреними.   Проблемним є і спосіб, у який президент веде розмову. На заході в принципі не можна собі уявити, щоб політик, коли отримає неприємне запитання, попросив забрати в журналіста слово або заявив, що не буде йому відповідати. Він мусить дати відповідь і на неприємне або провокативне запитання. Він же політик! А у Вацлава Клауса з цим проблема. Він себе не контролює, забуває, що журналісти чи депутати можуть запитувати і про неприємні речі, а не лише повторювати заздалегідь узгоджені запитання. Наш президент шокував Європу, коли на зустрічі з депутатами Європарламенту на Празькому граді вимагав, щоб в одного з депутатів від Партії зелених забрали слово! Європа до такого не звикла, такі вчинки вважаються неприпустимими. Саме такі моменти призводять до того, що деякі журналісти чеського президента дуже критикують і сміються з нього. Згадаймо його не гативне ставлення до європейського прапору. Прапор ЄС символізує, що ми належимо до цього співтовариства. Коли б ми організували чемпіонат світу з футболу чи олімпійські ігри, було б вивішено відповідний прапор.

   Політика Вацлава Клауса не підсилює позиції чеського головування. Разом із тим, що урядова Громадянська демократична партія (ODS) прем’єра Мірека Тополанека не поспішає ратифікувати Лісабонський договір, в Брюсселі про Чехію складається уявлення, ніби чехи створюють проблеми і не мають бажання домовитися. Європа, заснована на домовленості, 60 років намагається знайти, що її об’єднує, в чому можна один одному допомогти, шукає конструктиву.

Згадаймо офіційне мотто чеського головування в Раді ЄС: „Європі підсолодимо!” або презентацію скульптора Давіда Черного „Ентропа” в Брюсселі. Автор іронізує над державами-членами ЄС, гіперболізуючи стереотипи. Найбільше образилася Болгарія, представлена як каскад „турецьких туалетів”.

„Європі підсолодимо!” Це може здаватися жартівливою грою слів, але в дійсності це говорить ось що: тут „ми”, а „вони” – там, у тій Європі. І ми хоча й головуємо, не є складовою частиною. Гасло могло звучати і так: „Підсолодимо нам усім в Європі”. Це сприймалося б краще, бо означало б, що ми разом. Це дуже нелогічний підхід, всі були дуже здивовані. Так само, як всіх здивувала образлива „Ентропа”. Європа стоїть  на політичній коректності, на певному рівні поведінки, а не на насмішках. Коли б інсталяцію поставили в Празі, всі би посміялися з бачення митцем Європи. Однак це було замовлення уряду, презентація від імені уряду Чехії! Нові члени ЄС, які увійшли в родину європейських народів після десятиліть окремого життя, дещо закомплексовані. Вони відсталіші, бідніші, не надто відомі, багато людей на Заході плутають Болгарію, Румунію, Словаччину. Ці країни завжди раді, коли можуть чимось себе представити, звернути увагу на свою давню культуру тощо. І от Болгарія представлена як країна „турецьких туалетів”! Це дійсно образа!

Може, це перш за все, наслідок клієнтелізму? Автор Давід Черни оригінальний і  скандально відомий скульптор, але одержав урядове замовлення поза конкурсом, від віце-прем’єра Александра Вондри, з яким вони товаришують. Звичайно, коли такий контракт отримує товариш... На Заході цього не розуміють. А ще менш зрозуміло те, коли уряд замовляє, а потім разом зі всіма роздивляється, що власне замовив, даючи всі підстави для скандалу міжнародного масштабу. Твір „Ентропа” і гасло чеського головування показують, що наші політики Європу ще незрозуміли. Це не значить, що треба закривати очі перед проблемами, але треба шукати те, що нас об’єднує, шукати компроміс, щоб не звести все до боротьби за здобич. Але Східна Європа цього не розуміє.

Пріоритетами чеського головування, представленими на початку січня, були „три Е”: економіка, енергетика та Європа в світі. Складовою частиною мав бути і „східний напрям”, з’ясування європейського майбутнього України... Та життя змінило акценти на „два Г”, як зазначив прем’єр міністр Тополанек: „Gaz i Gaza”

На основні пріоритети ще буде час, все це координується з Європейською комісією. Ці пріоритети продовжують те, що було раніше. Перші зустрічі в верхах, зустріч 27 міністрів внутрішніх справ та зустріч міністрів юстиції в Празі пройшли успішно, без проблем. Коли йдеться про непередбачувані події, війну в секторі Газа чи зупинку постачання газу через транзитний український газопровід, уряд діяв відносно правильно, відносно швидко, відносно по-європейськи. Тополанек зрозумів, що він є головною постаттю Європи. Його дипломатичні кроки між Україною і Росією були суттєві, адекватні. Не дивлячись на те, що до остаточного успіху не призвели. Закинути йому можна лише те, що він не повинен був дозволити Україні, щоб до вже підписаного Росією договору вона долучила свій додаток. Без великої надії на успіх були місії МЗС Чехії Карла Шварценберґа щодо сектору Газа. Це питання міг вирішити лише геній і заслуговував би за це Нобелівську премію. Для чеських політиків це був важливий урок: чеський політик вперше усвідомив, що це таке – вести переговори не лише від імені Чехії, а мати за собою великий ЄС. Водночас чеський політик побачив, що світ не є чорно-білим.

Які будуть наслідки, які висновки зробить ЄС з газової кризи? Чути голоси, що Київ заплатить за кризу замороженням європейських амбіцій...

Європа буде змушена обговорити свою енергетичну безпеку. Зокрема Балкани дуже незахищені. ЄС буде змушений розглянути диверсифікацію, шукати інші джерела енергії. Новий газопровід із Середньої Азії був би таким же політично „незахищеним”, як і труба з Росії через Україну. Потрібно буде шукати індивідуальні рішення для окремих держав, з огляду на їхні потужності, можливості, географічне розташування. Щодо України, то вона була тим учасником кризи, який її поглиблював і загострював. Це щонайменше. Якщо Україна взагалі не влаштувала цю кризу зі стратегічних міркувань, подібно, як Саакашвілі, котрий хотів змусити Захід більше взяти Грузію під свої крила. Може, Україна думала, що цим підсилить свою позицію в стосунку до Заходу. А вийшло навпаки. Зокрема, з огляду оцінки державного устрою. Державний устрій не можна оцінювати лише за заявами, мовляв, ми демократи, ми прозахідні і ми проти росіян. Можна повірити, що українці налаштовані проти росіян, але важко повірити, що вони демократи. Державний устрій і в Україні, і в Грузії, з погляду якості демократії, глибини її коріння, плюралітету, некорупційності – подібний на російський. В Росії, може, більший порядок, бо Путін – сильний персонаж, котрий все „тримає в руках”.

   Владіміра Дворжакова – професор, доктор філософії, кандидат наук, завідувач кафедрою політології Факультету міжнародних відносин Економічного інституту в Празі. Провідний чеський політолог, частий учасник політичних дискусій і передач на радіо та телебаченні.