Український журнал - 2/2009

Чехи прокинулися в іншій Європі

(Скачати весь номер: 2/2009 [PDF, 1.9 Mb])

   Текст: Богдан Копчак, Прага

 

   Коли минулого року в чеській пресі почастішала інформація про „головування” Чехії в рамках Євросоюзу, більшість чехів не мала жодної уяви, про що йдеться. Без сумніву, навіть деякі урядовці не розуміли, і зрозуміти не могли, як маленька Чехіяна п’ятий рік свого членства може керувати Євросоюзом?!

 

  

   А насправді все простіше. Євросоюз живе сам по собі. Хоча він ніби й має уряд – Єврокомісію з міністрами-комісарами і Європарламент, але кожна країна-член має ще й свій власний уряд, президента, парламент. З 1 січня 2009-го Чехія на шість місяців очолила Раду Європейського Союзу. Орган, в якого немає штаб-квартири,„установа” без формального права виносити законопроекти. Рада не має виконавчої влади, зате це орган, котрий є найвищою політичною установою ЄС. Рада Європейського Союзу – це зустрічі експертів, робочих груп і міністрів. А коли зустрічаються прем’єр-міністри, Рада ЄС змінюється на Європейську Раду, чи просто Саміт ЄС. В Європейську Раду входять прем’єр-міністри (у випадку Фінляндії і Франції – президенти) плюс голова Єврокомісії. Це така собі європейська рада старійшин.

 

 

Чим привабливі ці ради?

   Аби зрозуміти Євросоюз, треба усвідомити, що там не все так просто і не все так зрозуміло. Складається враження, що в ЄС більше установ, аніж одна мова може дати можливостей для найменування всіх структур. Відчуйте цю гру слів, відчуйте насолоду євробюрократа: Рада Європейського Союзу (Council of the European Union), Європейська Рада (European Council) і Рада Європи (Council of Europe)... Але повернімося до нашої Європейської Ради. Виникла вона реально ще в 1975-му, а юридично була затверджена і прописана одинадцятьма роками пізніше. Радою ЄС кожні півроку керує інша країна, з іншим лідером. І, як правило, раз на півроку глави держав (25 прем‘єрів, два президенти і голова Єврокомісії) зустрічаються на саміті. Саме на самітах ЄС вирішує свої пріоритети і напрямки свого розвитку. І країна, яка Раду очолює, робить акценти, пропонує своє бачення проблем і способи розв’язання. До її голосу і побажань не обов’язково прислуховуються, але принаймні вислуховують, бо чи ця країна велика, чи мала, але вона головує в цілому ЄС, над усіма його 495 мільйонами жителів.

   В ЄС входить 27 членів-держав, і щороку випадає головування двох із них. Тобто одне головування припадає раз на 13,5 року. Скажімо, Естонія зможе про свої акценти і пріоритети як головуюча країна заговорити лише в 2018 році, Словаччина – в 2016-ому, Латвія – в 2015-ому, Литва – в 2013-ому, а Польща – в другій половині 2011 року.

   Офіційна Прага, якій випало очолити Раду ЄС в першому півріччі 2009 року, заздалегідь до 1 січня створила детальний план зустрічей, неформальних переговорів міністрів, комітетів, експертів. Мали відбуватися зустрічі, саміти, прес-конференції, приїзди і від’їзди учасників і делегацій. Все це й відбувається, наприклад, лише в січні зустрічались міністри внутрішніх справ,міністри юстиції та міністри праці й соціальних справ. Але в розвитку подій змінилися акценти.

 

 

Чеським політикам не страшно

   Президент Франції Ніколя Саркозі не хотів прощатися зі світлом прожекторів, бо місія голови ЄС йому сподобалася аж так, що він навіть не посоромився запропонувати себе ще й на другий термін. Показовою була і його приватна миротворча місія в розпал війни у Газі. До того ж Європа побоювалася чеського головування. Побоювались і чеські аналітики.

   У своїй невпевненості щодо успішного „головування” всі виходили з розуміння чеських реалій: чеський парламент досі не ухвалив Лісабонського договору, який має реформувати важелі управління ЄС, президент Чехії Вацлав Клаус отримав прізвисько „європесиміст”, а уряд Мірека Тополанека день за днем здає позиції на користь опозиційних соціал-демократів. Єдині, хто в цій ситуації робили вигляд, ніби їм не страшно, були чеські політики. Ще в жовтні-листопаді 2008 року чорні хмари наступаючої на Європу глобальної кризи уряд розганяв лозунгами про те, наскільки Чехія „стабільний острів в бурхливому морі”. Не минуло й два місяці, як заводи, де понад сто років виробляли традиційні чеську порцеляну та скло, збанкрутували; автозавод „Шкода” перейшов на чотириденний робочий тиждень; а спад замовлень в чеській промисловості є після Іспанії і Данії третім найбільшим в ЄС.

    До того, початок чеської місії в ЄС приніс зовсім інший порядок денний, аніж планувалося: в секторі Газа йшла війна, а трубами газопроводу „Братерство”, навпаки, не йшло нічого. Ситуація стрімко погіршувалася: прохань і скарг Праги, яка промовляла від імені цілого ЄС, ніхто не слухав ані на Близькому Сході, ані в Москві чи Києві. В палестинському секторі Газа люди гинули від вибухів, а на Балканах – від морозу.

   Всупереч тому, що МЗС Чехії навіть з допомогою Брюсселю не зупинило війни на Палестинських землях, а угода, привезена Тополанеком зі Сходу, не відкрутила кранів на трубі з газом, кажуть, ніби чеські політики за два тижні доросли до європейського рівня. Хоча, хтозна, як їх оцінювали б, якби Ізраїль не вивів війська до дня інавгурації нового президента США Барака Обами, а Юлія Тимошенко не домовилася з Володимиром Путіним.

 

 

Європа – це ми!

   14 січня в Страсбурзі глава чеського уряду Мірек Тополанек представив депутатам Європарламенту головні плани та напрямки чеського головування. Сказав, що прагне, аби Чехія відстоювала не лише свої інтереси, але й інтереси всієї Європи, як це було за часів чеського короля і римського імператора Карла ІV (1316–1378). Прикладом Тополанеку служить і перший чехословацький президент Томаш Г. Масарик (1850–1937). „Як і Масарик, я переконаний в тому, що чеське питання є питанням європейським”, – підкреслив перший муж чеського головування Європі.

   Ніхто не очікував, що з чехів постануть нові неформальні лідери Європи, яких сприймуть і великі народи, на зразок французів чи німців. Треба сказати, що й чехи не злякалися своєї нової ролі і проблем, показавши, що не збираються сидіти в кутку.

   Чеське головування в ЄС триває. Нових сюрпризів ніхто не виключає. І не лише через те, що палестинці відновлюють підземні тунелі в бік Єгипту, а в Москві на газовій трубі й далі „сидить” Кремль. Можуть виникнути проблеми набагато простішого характеру, як, скажімо, кілька гострих заяв президента Вацлава Клауса проти європейської інтеграції, або чеська відмова ратифікувати Лісабонський договір. Але важливе те, що чехи вже почали прокидатися зі своєї „євроапатії”, почали розуміти, що мати Європу „за плечима” – не тільки модно, але й безпечно та вигідно. І це передусім чеські політики самі для себе відкрили новину: Європа, Євросоюз – це не „вони”, Європа – це „ми”.