Український журнал - 2/2009

Криза „на повний газ”

(Скачати весь номер: 2/2009 [PDF, 1.9 Mb])

   Текст: Мартін Дроппа, Ліптовський Градок

 

   На початку року Європу охопила газова криза. Вісімнадцять країн стало заручниками російсько-української суперечки про уявні борги України та встановлення нової ціни за газ. З російського боку дійшло навіть до звинувачень України в крадіжці російського газу, призначеного для Європи. Результат: держави, стовідсотково залежні від газу, опинилися в ситуації колапсу.  

 

   Докладні і справжні причини того, чому Російська Федерація зненацька й без попередження зупинила поставки газу до Європи через транзитну Україну, мабуть, ще довго – якщо не назавжди – залишаться таємницею кремлівських мурів. Для стривоженого Європейського Союзу Україна, яка прагне стати її членом, вчергове втратила довіру, а Росія вкотре підтвердила, що для Європи вона є ненадійним і непередбачуваним партнером. В кожному випадку, Росія ясно й безсоромно далазрозуміти Європі і світу, які в неї уявлення про практичну великодержавницьку політику.

 

 

Систематичне використання енергії як зброї

   В пік газової кризи нам пощастило зустріти в Києві українського енергетичного експерта Михайла Гончара, який звернув нашу увагу на основний принцип енергетичної стратегії Росії. В преамбулі цього документу прямо сказано, що російські енергетичні ресурси служать для реалізації внутрішньої та зовнішньої політики Російської Федерації. „Це означає, що Росія використовує і буде намагатись далі використовувати свої енергетичні ресурси та інфраструктуру їхніх поставок як механізм економічного тиску, як економічну зброю – і не лише супроти України”, – сказав М.Гончар. Але Україна є першою, якщо йдеться про практичну аплікацію такої стратегії. Саме в інтенціях згаданого документу російський монополіст „Транснефть”, який постачає нафту в Європу, закрив 1 січня 2003 року поставки через Литву. „Це пояснювалось як російська помста литовцям за їхню уявну дискри-мінацію російської меншини. Офіційно такого російська сторона сказати не могла, а тому офіційною причиною визнала те, що для неї економічно невигідно  перекачувати нафту через Литву. Зрозуміло, це неправда, адже ще з часів Радянського Союзу в Литві створена дуже добра транзитна інфраструктура.Взимку 2004 року було зупинено постачання газу Білорусі, що відчули також Польща та Німеччина. В 2005-ому та 2006-ому виникла подібна ситуація в Україні. Тому доречно твердити, що Москва систематично використовує енергію замість зброї”, – каже Гончар. До сучасної кризи, на його думку, при звело й те, що в „Газпрому” є серйозні проблеми із забезпеченням поставок газу в повному обсязі за договірними контрактами для вітчизняних і закордонних споживачів. А взимку, в час пік, „Газпром” просто неспроможний задовольнити потреби самої Росії, не кажучи вже про закордон. Однак офіційно цього, звісно, не визнає. „Такого висновку я дійшов після недавньої заяви Путіна про те, що „Газпром” був змушений закрити більше ста свердловин у Сибіру – на мою думку, йшлося про свердлови-ни, видобуток з яких вже економічно не був вигідним, про що офіційно заявити не можна, тому справжню проблему російська сторона приховує. За моїми розрахунками (та на основі офіційних джерел), річний дефіцит „Газпрому” становить близько 8,5 мільярдів кубометрів газу, а ріст споживання газу  в Росії з 1993 по 2005-й – менший ніж видобуток”.

 

 

Гонитва за нулями

   Чи можливо, щоб в Росії не було достатньо газу? Чи можливо, що навіть з тим, який в неї є, РФ може тримати півЄвропи в газових лещатах так довго, як забажає? Чи можливо, аби стратегічні ресурси стали зброєю супроти незалежної сусідньої країни, в якої є амбіції стати членом ЄС і НАТО? Чи можливо, аби звичайним закриттям вентилів встановлювались нові покупні, транзитні і продажні ціни? Здається, можливе все і навіть більше.

   Зрозуміло, „звичайні журналісти” під час кількаденних мандрів Україною не в стані викрити таємниці та справжні причини проблеми, у витоках якої – заплутані  стосунки монопольних організацій, державні інтереси та політика однієї величезної держави, а врешті – десятки тисяч відрізаних від тепла помешкань на Балканах, кризовий режим функціонування промисловості країн Центральної Європи. Звичайно, для такої ситуації типово, що задовільної відповіді журналіст не отримає ані в київській централі „Нафтогазу”, ані в „Укртрансгазі”. Прес-секретар „Укртрансгазу” Анатолій Остапенко привітав нас у вести бюлі фірми. „Ну, хлопці, так же не можна, просто так собі прийти і хотіти фотографувати диспечерський центр, дивитися на наші компресорні станції... Нічого проти, але ви мали хоча б за три дні наперед подати заявку....”, – зводить плечима Остапенко. Врешті охоче показує на карті міста, де розміщено стратегічні компресорні станції, і дарує нам кольорові рекламні матеріали з фотографіями жовтих рур на тлі квітучого весняного поля. Ідилічні картинки, немов з часів побудови світлого і ще світлішого майбутнього, де кризи й сліду немає. В „Укртрансгазі” ми зустріли і Юліуса Скаху, одного з двох словацьких членів моніторингової групи Європейської комісії. Але він теж не надто багато може повідомити: централь, як і диспечерська підлягають строгому засекреченню. Подібно, як і робота спостерігача: з ранку до кінця робочого дня відслідковувати на моніторах комп’ютерів різні варіанти звичайного нуля, що відображає обсяги газу, що протікає зі сходу на захід. Юліус Сках в жодному випадку не хоче зрадити жодної деталі результатів свого спостережництва. Та й, зрештою, що ще він може розповісти про нулі, які щодня  вписує до звітів для Братислави, Брюсселю, Києва та Москви? Однак він обіцяє регулярно нас інформувати і вчасно повідомити, якби щось змінилося. Нічого не змінилося. Через чотири дні після нашої зустрічі він каже по телефону: „Ситуація не змінилася. Самі нулі...” Подібні невеселі звістки передають і колеги Скахи з інших станцій. Прес-секретар „Нафтогазу” Валентин Землянський розповідає нам, як супроводжував групу з тридцяти закордонних журналістів у російське місто Суджа. Журналістам не вдалося з’ясувати нічого драматичного. Пооглядали жовті порожні труби, сфотографували славнозвісний магічний нуль на циферблатах барометрів. Здається, гонитва за нулями – єдине, що закордонні журналісти могли робити в Україні в ті дні.

 

 

Далі на схід

   Озброєні картою та інструкціями прес-секретаря „Укртрансгазу” ми вирішили завітати бодай в одну зі 101 компресорних станцій в Україні, які перекачують російський газ (в нашому випадку радше російський нуль) далі на захід. У компресорній станції „Яготин” нас вітає директор, візит „друзів зі Словаччини, які прийшли просити трохи газу” його тішить. Зразу дзвонить на станцію „Гребінка”, куди веде транзитний газопровід „Уренгой-Ужгород”: „Саша, у тебе газ тече?” З мобільного телефону чути сміх: „Та де! Глибокий нуль!” Після чого директор в приємній і дружній розмові радить нам запитати Путіна, коли газ потече. І цілком серйозно додає, що вся оця криза – лише політична акція проти України: „Наші росіянам газ оплачують тепер і платили в минулому – хоча по-всякому бувало, з запізненням там, абощо – але врешті обидві сторони завжди якось домовлялись, і ніхто нікому нічого не заборгував. І минулого року, 31 грудня ми росіянам заплатили все, що було треба, а наступного дня ми вже були без газу”.

   Наші мандри на схід пролягають через Суми, за якими серед широкої, вкритої снігом рівнини знаходиться наступна компресорна станція.

   „Кілька днів тому до нас завітав якийсь журналіст із Польщі, прийшов цілий промерзлий з поля, по-українськи чи по-російськи не вмів сказати ані півслова, і теж питав, чи в нас  є газ”, – так весело вітає нас Олександр Мамонов, директор компресорної станції з (не) поетичною назвою „Газові ворота України”. Він працює тут з 1984 року. В гарній і теплій вітальні біля канцелярії директора ми сидимо в шкіряних кріслах, п’ємо гарячий чай і заїдаємо смачним печивом. „З Росії в Україну є п’ять газових входів”, – по-яснює Мамонов. – „А наше завдання просте: те, що отримаємо, просуваємо далі на захід”. Красти газ із такої системи – абсолютно виключено. На його, Мамонова, думку, весь конфлікт – чиста політика. Його станція за рік перепомповує приблизно сто мільярдів кубометрів газу (це в п’ятнадцять разів більше, ніж річне споживання Словаччини, і в півтора рази більше, ніж споживає вся Україна). „З російськими колегами на сході в нас дуже гарні стосунки, але ані першого, ані сьомогосічня вони нас не попередили про те, що зупинять поставку. Але ж це не вони вирішують...” Директорові безупинно видзвонює телефон, він вибачиться, підніме трубку, часом вигукне: „Яка криза? Мерзнеш? Не мерзнеш? То заспокойся!..” З контексту зрозуміло, що дзвонить якийсь неспокійний місцевий.

   Коли прощаємось, директор поважніє і каже: „Ми прекрасно розуміємо, в якій ситуації знаходиться Європа.Від імені колективу нашої станції обіцяю, що як тільки Росія пустить газ, ми тут його чимшвидше пошлемо далі. І будемо при цьому думати про людей і у Словаччині, і на Балканах”. Ну, кого б таке запевнення, хай і за дві тисячі кілометрів від рідної хати, не зігріло?