Український журнал - 2/2009
Назар Гончар: „Часом мені досить того, що я можу собі уявити“
(Скачати весь номер: 2/2009 [PDF, 1.9 Mb])Записувала: Ксеня Харченко, Київ - Львів
Назар Гончар (1964) – поет, есеїст, перекладач, перформер. Учасник численних літературних та мистецьких проектів. Організатор Міжнародного літературного фестивалю-симпозіуму „INSCRIPTIS“ у Львові (2003–2005). Стипендіат міста Фрайбурґ (Німеччина, 2005), програм „Homines Urbani“ (Краків, 2005) та „Gaude Polonia“ (Варшава, 2007), Stadtschreiber der Stadt Graz (Австрія, 2007–2008). Автор книжок „Казка-показка про Байду-Немову“ (1993), ПРОменеВІСТЬ“ (2004), „Закон всесвітнього мерехтіння“ (1996, 2007), „СУПЕРРавлик“ (2008); "Gdybym“ (2007, польською мовою), „Lies dich“ (2008, німецькою мовою). Окремі твори перекладено також англійською, італійською, латиською, сербською, фінською, французькою, хорватською, чеською, шведською мовами.
Готуючись до розмови з Назаром Гончаром, я не знайшла жодного „класичного“ інтерв’ю з ним, нічого подібного на низку запитань-відповідей, натомість траплялися цитати, перифрази. Уже потім, прослуховуючи записи цієї бесіди, я намагалася розокремити свої запитання і його відповіді, та складалося враження, що це дві цілком автономні лінії. В результаті переважила пряма мова. Сам Назар прокоментував це так: „Взагалі хоч не завжди себе впізнаю, але тим я не згіршений, а часом навіть втішений (і тоді, коли впевнений, що певного слова не вжив би – добряче не подумавши – навіть у письмовому мовленні, тобто в літературі, не те що в розмові)“.
Отже, говорить Назар Гончар.
Якщо мені ставити досить конкретні питання, то я, може, і розговорюся. Щоб або так, або так. А взагалі-то я що писати просто не вмію, що відповідати просто теж не конче, напевно. Паузи в розмові виникають, коли я починаю певну лінію, знаю, про що говорю, але десь зачіпаюся за якесь там слово, тобто обдумую,
може, наступне, та насправді відлітаю в інші тенета, починаю снувати вже іншу нитку-лінію… Ну, і забуваю, про що говорив. Можна себе тішити тим, що от такий я справжній поет, а можна, зрештою, і зажуритися, бо от такий невдатний вдався, пише щось вузлувате, не вміє двох слів зліпити, а ще має якісь амбіції, чарівник слова.
Мову як інструмент використовують скорше інші „словесники“, в тім числі політики й політикани. Для поета вона мала би бути чимось іншим. Тут уже йдеться про взаємність, бо ти можеш відчувати себе майстром, який має справу з певним матеріалом, але насправді треба просто прислухатися, вчуватися… і тоді вже цей нібито матеріал формує тебе. Тобто є якась співтворчість. Ніби твориш літературу, та насправді ти є якимось хіба що посередником між мовою і літературою.
Щодо іноземних мов, то коли починаєш хоч якось освоювати мову, невідому раніше, помічаєш різні штучки-дрючки, там є щось інше, з чим ти не міг би побавитися у своїй мові, це така спокуса гри, тобто слово дражниться з тобою: дивися, а тут можна було би так і так завернути – ну, і піддаєшся часом на такі провокації. Це забава, це гра, це якийсь спосіб втечі – ти намагаєшся щось там намацати чи виліпити, чи сконструювати ключі, які мали би бути чарівними, та воно, сумно, але часом діє не на всіх. Замовляння, заклинання, закляття не спрацьовують, так само і заговорювання зубів, але це вже з іншої парафії... І що далі, що більше досвіду такого чисто версифікаторського, то рідше вдаються вірші. Може, є перепона, за яку зачіпаєшся, і тому вже далі не пробуєш розвивати тієї чи тієї ідеї. Просто в якийсь момент розумієш: я напишу чергову гарну штуку, створю форму, знайду схему – це потім можна в музей здати, на виставку занести, показати, який ти скарб напорпав в тій чи тій мові, але все це останнім часом не забагато міняє для мене самого, і нема переконання, що воно для когось теж щось значить… Часом мені досить того, що я можу собі уявити, це близько до якоїсь ідеальної, перфектної штуки. Але я не певен, що воно пасує до тієї реальності, в якій доводиться жити. „Гончар“ має ту складову „чар“, але що далі, то менше я можу почуватися власне тим чарівником… Може, якимось фокусником, штукарем, це ніби вміється, та часом тяжко переконати самого себе, що треба пробувати записати щось, часом починаєш щось одне, такий дуже стислий, виразний, прозорий, ліричний, може, не дуже ліричний, а жорсткіший вірш, та потім ловиш себе на тому, що ти перебендя старий, тобі хочеться балакати-балакати… Тут уже виникає загроза, що вся ця балаканина перетвориться на якийсь аморфний есей, із яким ради собі не даси. Тому інколи задовольняєшся тим, що просто уявив собі такий собі ідеальний (чи не ідеальний), але дуже
прецизійний, вирафінуваний твір.
Напевно, я занадто поет, щоб виконувати методичну роботу, опрацьовувати матеріал, образ виписувати, лінію вести, на одному диханні цього не зробиш,а потім, вже коли випадеш із цього ритму, з’являється аритмія, уже все не так… Ну, і що з собою робити? Та ще є надія, що часом хтось тебе згадає, хтось буквально щось замовить, для мене це певною мірою порятунок, коли є імпульс іззовні, коли я точно знаю, що хтось від мене чекає роботу такого і такого обсягу, на такий і такий час, коли є дедлайн, тоді я починаю прокручувати тему, яку мені задають, і з цього щось виникає. Ідеться не лише про „чисту“ літературу як таку, а й про інші „штуки вспулчесні“, я вже не раз піддавався на провокації „контемпорарі арт“, і мені це подобалося, і комусь це подобалося. Наприклад, різні мистецькі симпозіуми, як-от „Свято міжнародної солідарності з творцем“. Ми з віденськими хлопцями, які, власне,і запропонували тему, гарно побавилися, організували виставку. Я тоді з глини зробив таку собі подобу клавіатури, з однією клавішею, мишка теж була причіплена, якраз гавкнула, і ця клавіша – також те, що я не вигадав, а помітив. У кирилиці та латинці збігається тільки один знак: „с“. По-нашому літера називається „ес“, що по-німецьки означає „воно“. Німецькою ж ця буква читається як „це“. Такий міжмовний каламбурчик виходить.
З Австрією взагалі-то у мене гарні взаємини, це склалося ще до Ґраца, де я як stadtschreiber прожив цілий рік. Ідеться не тільки про літературне середовище, просто так виявилося, що мої друзі-знайомі, знайомі-друзі є ще й цікавими творчими особистостями, тож ми і далі пробуватимемо робити різні спільні прожекти. А Ґрац... З’явилося в мене ще одне рідне місто, відчуваю певні ностальгійні нотки, тим більше, що stadtschreiber’ство – це така собі синекура. Тоді якраз і по-німецьки пробував писати, вже навіть уявляв себе австрійським письменником. І в Ґраці можна жити, писати або не писати, ніби і нема великої різниці, де саме працювати,коли так чи інакше не пишеться або так чи інакше пишеться… Хоча місце, напевно, трохи впливає, бо я би не вдався по-німецьки писати, якби був тут, а там природно виглядало пробувати писати тією мовою. Тому якоюсь мірою її досліджуючи, освоюючи, дозволив собі побавитися в усякі штучки поетицькі. Визначальним є мовний матеріал, усе через те, що певні звукосполучення, які мені елементарно хотілося поексплуатувати, в іншій мові трапляються частіше, мають якийсь інший сенс, інші конотації. В Австрії у мене вийшла книжка, там на якусь третину є й оригінальні німецькомовні твори.
Добре, коли є заняття, яке тримає тебе. Це рятує від якихось там депресивних штучок, бо чужина – це чужина, а подепресувати – святе діло і вдома, там теж можна в якісь смури повпадати неслабо, а з другого боку, ніби є нові знайомства, нові друзі, нові контакти, та мова ще недостатньо своя, щоб не було якоїсь додаткової напруги. Все-таки рідна мова – це рідна мова: хай ти нею не володієш, вона володіє тобою.
Може, це і дурниця, але часом є таке враження, що можна вректи самого себе, коли похвалишся чимось неготовим. Ти такий натхненний, хочеться похизуватися, що от, мені так добре йде, і тут тебе щось відволіче, хай ненадовго, та ти вже не можеш до того повернутися. Із коротшими речами ще можна щось викомбінувати: ага, ось до цього пасує інший кавальчик того, що ти десь залишив. Коли ж щось успішно перервалося і відклалося на безрік, можна щось пробувати розказувати, аби себе самого стимулювати, може, воно прокинеться. Взагалі-то хвалитися ліпше чимось таким, що вже маєш, що вже готове, зрештою, отак часом теж аналізуючи свої інтерв’ю (коли я пробував із кимось розмовляти або ж хтось говорив зі мною), думаю, чи не ліпше було би позбирати якісь свої твори і на кожне питання вишуковувати відповідні шматки – я про це вже сказав і так незле сказав. Але я чомусь починаю прозою говорити, і воно щось таке неоковирне виходить, не дуже зграбне. Вже потім собі згадую, що бувало – і не раз, – коли ти запалюєшся, щось зблиснуло, починаєш слово до слова нанизувати, а потім думаєш: чекай, про це я вже казав – і це було гарно сказано, нащо я себе зараз мучу, крім того, не знати,
чи воно вийде, чи ні. Повтори і самоповтори – це також не найгірший стилістичний фінт, на повторах можна будувати якісь неповторні шедеври.
Дитячі вірші я почав писати, коли ще мого сина Юлька не було і я навіть нездогадувався, яким він буде. Частково спирався на перекази, які чув від свого тата про мене малого як словотворця. І назбиралося якихось надцять-двадцять із гаком цілком сприйнятних віршів дитячих, які можна було шуфлядкувати, бо до справжньої публікації справа не доходила. (Утім, книжки видавати я почав ще у першому класі, саморобні такі. В мене, – ще коли я читати не вмів, – були книжки читанні й нечитанні: парадоксально, але читанні книжки – це книжки з малюнками, їх-то я міг зрозуміти.) Потім уже були якісь більш усвідомлені спроби пера... Чи як би це так нешаблонно сказати? Народження Юлька стало для мене чимось, що надихало назабавлюльки дитячі. Тоді з’явився один цикл віршів, але це, напевно, для дорослих не надається, не те що для дітей: ідеться про якісь радше звукописні, звукобавні штучки. Трохи згодом захопило мене хвилею лимериків-римеликів, я написав був пару однострофних і ще один довший вірш. І знову це все відклалося, а потім до мене дійшло: а підіб’ю-но я свого колегу, Ореста Ґелитовича, який свого часу підбив мене написати текст до комікса „Казка-показка про Байду-Немову“, зробити ілюстрації домоїх дитячих віршів. Тепер уже я йому віддячився і замовив до цього тексту оформлення, подумав, що воно якраз добре: стипендія в Ґраці, тих самих сто євро я би протринькав, а так можу зробити незле капіталовкладення. Тож ми просто занесли цю роботу в друкарню, видрукували – зараз можна роздаровувати „Суперравлика“ знайомим і незнайомим дітям. Нині вже час подумати і про перевидання. Але хочеться, щоб це була більш фабрична, так би мовити, книжка, щоб було видавництво, яке займатиметься розповсюдженням, щоб я уже не мусив цим собі мастити голову. Тут ми до такої проблеми підходимо: книжка ніби є, але її нема, поки вона недоступна для тих, кого могла би зацікавити. Звісно, в тому, що автор сам дає свою книжку комусь рідному, знайомому чи не дуже знайомому на
знайомство чи для знайомства, чи за знайомство, є якийсь інший сенс, якийсь свій кайф, але книжка мала би бути і в книгарні.
