Український журнал - 2/2009
ЕСКІЗ ВІДМОВИ
(Скачати весь номер: 2/2009 [PDF, 1.9 Mb])Текст: Юрко Іздрик
Відстань, на яку людині за життя вдається наблизитися до Бога, залежить, зокрема, й від рівня опанування людини мовою (розумійте, як завгодно). Йдеться навіть не про рівень – наближення бо до Бога не є справою еволюції – радше про етап, відтинок, черговий поворот, за який встигає пропустити тебе мова, вірніше, той її поворот, який встигаєш не пропустити ти.
Дивні ландшафти відкриваються за поворотами мови. От, наприклад, раптом починаєш бачити й відчувати її, як прозорий сад, де слова-рослини (найрізноманітніші, найчудніші, найзвичайніші – все, як у природі) женуть скляними капілярами спільний мультивітамін, а їхні сплетені корені відсвічують червоним з-під дна світу. І поки ти доглядатимеш цей сад, а він годуватиме тебе спокусами плодів, концентрація Слова в рослинному соку неухильно падатиме, а самі слова змістяться до периферії свідомості, утворивши врешті таке надійне оборонне кільце, що і ти, і сад, і ціла твоя внутрішня м...н...г...л...і...я відчуєте себе бранцями власної письменності.
Або слова починають нагадувати скульптури з піску – так само швидко висихають і осипаються. А твої етимологічні потуги лише пришвидшують розпад нетривкого сенсу на безглузді піщинки окремих літер.
Чи, скажімо, за черговим поворотом ти усім своїм біологічним мікрокосмом, усіма його мітохондрійними печінками починаєш відчувати, що вибляклі, вигорілі за літо слова вже не зазеленіють навесні, та це, зрештою, й не конче, бо ти, виявляється, здатен говорити на різні інші способи – запахами, випарами, еманаціями, флюїдами, поглядом, гладкою і не дуже мускулатурами, епітелієм, вольовими зусиллями, фантазіями, а навіть грою з вибляклими, вигорілими за літо словами, грою, що може завершитися чим завгодно – фразою, сонетом, романом, слоґаном, абревіатурою, анаграмою, шифром – грою, котра, на щастя, ведеться не з метою щось сказати, а лише задля того, аби зібрати пазли щоденності в цілісний кадр. Погодьмося, складанки небагато спільного мають із говорінням.А ще за одним поворотом, як пощастить, ти обов’язково втрапиш у таку густу пелену молочної тиші, що саме поняття слів – як акустичного відлуння сенсу – видасться абсурдним.
Німий світ вразить тебе достатком нових смислів чи, радше, способів ці смисли здобувати.
Існування мови за таких умов видасться не лише зайвим, а й шкідливо надмірним: так іноді перебирають міру театральні декоратори, коли в намаганні якомога достовірніше передати яку-небудь, водну, скажімо, стихію, захаращують сцену неймовірною кількістю механізмів, пристроїв, кабелів і рур, через які постійно перечіпається балетна трупа, аж лебедине озеро перетворюється на хореографічні бої в багнюці.
Німий світ переконливо засвідчить універсальність світла, яке водночас є і першим проектом, здійсненим завдяки слову, і проектантом, і методом, і інструментом, і самим Словом, всеохопним, а, попри те, уважним до найменшого фоторецептора.Німий світ висвітлить облудність часу – ще одного словесного проекту, що не знайшов втілення ніде, крім лексики хронометрії. Часу поза мовою не існує. Ілюзія часу виникає в процесі мовлення (читання, слухання, писання). Власне ілюзією є сам процес. Адже насправді мова подібна до образу й доступна вся водночас. Як Бог. Або, скажімо, ніготь.
Німий світ не деформує простору. Він радше уможливлює існування відразу всіх мислимих масштабів на єдиній мапі буття. Хоча, звісно, в німому світі нема ані поняття, ані словосполучення „мислимий масштаб”. Зате потрібний вимір тут виникає в міру метричної потреби, себто потреба сама, ще до своєї появи задовольняє власні просторові амбіції. Почуватися співрозмірним з усім і з самим собою, вільно оперувати макро- і мікровеличинами – гідна, як на мене, компенсація за прощання зі словами.
Німий світ нічого не ґенерує й нічого не споживає.
З нього можна черпати, а він не зменшуватиметься.
В нього можна вливати, а він не наповниться.
Він обдаровуватиме новими сутностями, нічого не додаючи, і дивуватиме новими сенсами, нічого не пояснюючи. В німого світу немає кредитної системи. А всі його інвестиції в тебе, по суті – інвестиції в себе, адже ти з усіма дарами й дорогами нікуди не подінешся з нього, бо нічого не існує поза ним, бо в тобі самому немає нічого, окрім тихої, летаргічної гармонії німого світу.
Але й за цим поворотом рух не стане простішим. І якось – не в часі, але вчасно – з мовчазної нірвани вихопить тебе згадка про те, що дао – не еволюційний шлях, що вміле маневрування навіть на найпокрученішому шляху не є аналогом здобуття висот. Та й до чого тут альпінізм, просто ти зрозумієш, що відмова від слів сама по собі не є чеснотою. Як не є чеснотою усвідомлення, що за останнім поворотом твоя психіка перестала бути кунсткамерою страхів-комплексів-табу і здобула нарешті статус duty free, такої собі безмитної зони між розумом і духом, розумом і Розумом, духом і Духом – в усіх можливих комбінаціях. Усвідомлення це, звісно, важко назвати неприємним, але кого взагалі хвилює, як довго ти в’їжджав у геополітичні особливості власного Я?
У пошуках чеснот (бо тобі завжди розходилося на чеснотах) ти зрозумієш, що триєдиність Я (розум-психіка-душа) унаявнилася лише для того, аби Ти (повноважний представник Я) знову повернувся до слів, до їх початку. Там побачиш, що вони складаються не з літер чи звуків, а з уламків потрощених сутностей. У більшості слів уламки ці склеєні недбало, нетривко. Зміст осипається з них, як крейда, якою їх, мабуть, і було писано.
Але є й уцілілі слова, що складаються з цілісних, неушкоджених сенсів – саме цими, і лише цими словами доведеться користуватися тобі, доки ще живеться. Ними вітатимеш кожен доторк німого світу – хай навіть на голову крапне ворона, чи сліпота завадить говорити, а чи чужа смерть всотається в твою кров.
Цими словами оминеш кожну річ і промовчиш кожну любов.
Цим словами проклинатимеш і благословлятимеш, адже прокляття і благословення – суть перелік.
Цими словами відмовишся від останнього слова на останньому суді.Ними взагалі просто відмовлятися, адже вони, як і ми – від мови: „Господи, змилуйся наді мною“.
