Український журнал - 2/2009

Володимир Винниченко. Поклади золота. (Уривок з роману)

... – Так от, Прокопе Панасовичу, дозвольте вас запитати: ви маєте змогу асиґнувати сто тисяч франків на цю справу? Чекайте. Я знаю: коли справа варта того, то який розумний чоловік не візьметься за неї. Я питаю тому, що справа... дуже важлива й секретна. Коли не маєте змоги, то краще про неї нічого не казати. Скажу тільки одне: за ці сто тисяч ви можете мати сотні мільйонів. Не хочу ніякого перебільшенняі через це не кажу – мільярдів. Цілком скромно, реально і без сценаріїв.

   По трохи припухлих повіках Крука просковзує усміх.

   – Дійсно, скромність надзвичайна. Але, скажімо, вільні сто тисяч, може, знайдуться. Хоч часом їх трудніше знайти, ніж „реальні“ сто мільйонів.

   – Воn! Це – перше, що треба знати. Коли Крук каже, що, може, знайдуться, значить, вони знайдуться.

   – Якщо треба буде.

   – Розуміється. Нащо ж шукати, як не треба? Ну, так от, Прокопе Панасовичу, справа така ...

   Тут Фінкель з байдужісіньким виразом повертає голову праворуч, потім ліворуч і пильно оглядає сусідів. Потилиці, спини й обличчя – суто французькі, – ніякої небезпеки, що підслухають. Але, на всякий випадок, Наум Абрамович підсуває стілець ближче до столика й злегка перехиляється до Крука.

   – Так от, справа така. В одному собі царстві, ну, скажімо, в Росії, в одному місті жив собі один учений. Ніяких назв, імен і тому подібного я, вибачте, казати не буду. І ви, як ділова людина, самі розумієте, через що. Коли в загальних рисах справа здасться вам, як то кажуть фран цузи, practicable, можна буде й імена, назви й усі деталі.

   Крук мовчки згідливо хитає головою.

   – Так от, цей учений винайшов поклади золота в одній частині Росії, чи колишньої Росії, коли хочете. Там казилася революція, гуркотіло бомбардування, розстріли, божевілля, а чоловік сидів собі в своїй кімнаті, студіював, длубався, вираховував. І таки додлубався! Ви уявляєте собі такого фантаста? Ну, як людина не дурна, нікому, звичайно, ні слова, тільки найближчим своїм людям. Та всякий секрет це все одно, що вода в жмені: як щільно не стискуй долоні, а вона тобі просочиться. Якось просочився й секрет. А, головне, дійшов до більшовиків. Та хоч би вже до вищих, а то до комісарчиків-чекістів. Комісарчики, розуміється, зараз же зробили в ученого трус, з приводу, звичайно, немов би контрреволюції, забрали всі папери, забрали самого вченого, а з ним його жінку, двоє дітей, усю, значить, родину. Ученого, жінку й дітей на другу ж ніч розстріляли. А самі чекісти, – їх було двоє, заграбувавши ще гроші та брильянти в ЧеКа, втекли за кордон разом із паперами вченого. Сценарій, правда? Таки сценарій, я вам скажу. А скільки їх було в тому божевіллі! Ох! Ну, та це ще тільки початок. Чекісти ці чи посварилися, чи так їм чогось треба було, розділилися й мусили, кожний окремо, тікати за кордон. Але для того, очевидно, щоб один без другого не міг використати папери вченого, вони поділили їх між собою відповідним способом. Розумієте? І от тепер шукають один одного позакордону. Спитаєте: чого ж шукають? Хіба не змовилися заздалегідь? Тут я вам нічого не можу на це сказати. Може, довелося перемінити прізвища, може, не моглизнайти один одного, може, один уникає, а другий ловить. Остання версія най правдоподібніша. Про одного точно відомо, що він шукає другого. Об’їздив уже всі держави, де можуть бути емігранти. Тепер їде сюди, до Парижу. Ви вже, розуміється, догадуєтеся, в чому справа?

   Крук невиразно прижмурює одне око.

   – Так... ніби догадуюся, але... Викладайте далі.

   – Ну, догадатися розумній діловій людині не важко. Справа коротка: треба цього чекіста взяти в свої руки, а з ним усі папери й поклади золота. От і все. І сценарій,і найбільша реальність.

   Крук, одначе, чогось тісно стулює негритянські губи свої й утягає їх у рот. А очі дивляться в стіл.

   – Гм. У кожному разі реальність така, що вимагає багато й багато реальних даних. Маєте ви їх?

   І Крук змахує просто в лице Наумові Абрамовичу двома гарними баньками з пукатими, як два зернятка кави, чоловічками.

   Фінкель вибачливо й певно посміхається.

   – Звичайно, маю.

   – Добре. Насамперед: звідки відомо й чим то доказується, що такий учений дійсно існував. Далі: що він, дійсно, знайшов золоті поклади. Далі: що чекісти, дійсно,забрали папери про поклади. Що цей чекіст є саме той, що вбив і забрав папери, що вони тепер у нього. І так далі, і так далі. І, нарешті, чого ви з цією справою звертаєтеся до мене, коли такі певні в ній?

   Наум Абрамович терпляче слухає.

   – Це всі ваші запитання? Чудово. Ви підходите до справи, як справжній фінансист і реальний аналітик. І от чому я насамперед звертаюся до вас. Друга причина цього та, що ми ж не чужі один одному. З якої речі я насамперед понесу мільйони якомусь французові, німцеві, росіянинові чи якомусь іншому чужинцеві, коли можу й повинен спочатку запропонувати їх компатріотові, українцеві. Чи ви гадаєте, що золото національности не має? Ой, має! Так оце моя перша відповідь. Що ж до  доказів, то я вам їх дам у документах і матеріялах, як тільки ви мені дасте своє слово, слово Крука, що ви вступаєте учасником у цю спра ву й фінансуєте її.

   Крук ліниво посміхається.

   – Комік ви, Науме Абрамовичу: як же я можу давати слово, не знаючи як слід справи? Тут річ у довір’ї. Вірите мені, давайте всі докази. Не вірите, що ж...

   І Крук помалу байдуже виймає золотий портсиґар з монограмами. Але під байдужістю вже закипає роздратування: який чорт раз-у-раз виштовхує з нього, де треба й не треба, ці ідіотські слова про довір’я? Йому потрібне довір’я якогось паршивого Фінкеля? Якогось маклера, що не здатний украсти десять франків? Бо він, Крук, мовляв, накрав в уряду грошей? І через це всяка шантрапа вважає за своє законне право лізти до нього з фантастичними справами, вимогами, довір’ями, недовір’ями; він – людина, з якою можна собі дозволити все.

   Наум Абрамович тим часом пильно думає, міркує, зва жає. Аж очі прижмурив у димну далечінь каварні. Нарешті, рішуче струшує головою.

   – Добре! Хай буде так! Ні одній людині без гарантії не довірив би цієї справи. Але Крукові можна з заплющеними очима покласти в його сейф усе своє життя. А, крімтого, Крук має на плечах голову справжнього фінансиста, – від доброї справи й сам не відійде. Хай так. А тепер я дам вам докази.

   Наум Абрамович без вагання бере свій череватий імпозантний портфель (набитий газетами, старими проспектами різних підприємств, еротичними фотографіями та тому подібним), суворо виймає з нього пакет і врочисто кладе перед собою.

   Поважно, не хапаючись, він виймає з нього один за одним документи й дає пояснення. Перший доказ: вирізка з більшовицької газети. Ось назва газети, дата, місце видання. Так? Далі: „Цим оповіщається, що громадяни Микола Гунявий і Петро Куля, колишні співробітники Київської надзвичайної комісії, за незакономірні вчинки, убивства, грабіж і крадіж державного майна поставлені поза законом. Кожний громадянин зобов’язаний на всякому місці затримати цих злочинців і, по-можливості, живими доставити в Управу Київської надзвичайної комісії“.

   – Я прошу вас звернути увагу на ці слова: „по можності, живими“!

   Підпливає гарсон з бляшанкою в одній руці й тацею і з склянками в другій. Наум Абрамович байдуже кладе всю руку на вирізку. Гарсон ставить перед Круком склянку, наливає в неї з бляшанки темно-рудого течива й відчалює до другогостолика.

   Фінкель здіймає руку з документів. Далі: опис Гунявого й Кулі. Гунявий: високий, тридцяти трьох років, каштанові вуса й борідка (ну, це, звичайно, прикмета малоцінна, він міг поголитися й не мати ні вусів, ні борідки. Хоч у дійсності, чомусь якраз цього й не зробив). Сіро-зелені очі, опуклі щоки. Увага: опуклі щоки! Куля: маленький, брюнет, кучерявий, рум’яний, тонкі губи. Тут же й фотографії.

   – Прошу звернути увагу: навіть фотографії! Це взагалі надзвичайний випадок, щоб більшовики друкували такі речі про своїх співробітників та ще й фотографії

прикладали. Фотографії, правда, вийшли, як бачите, трохи невиразні. Але характеристичні риси все ж таки є. І коли подивитися на живий оригінал, зразу можна сказати, чи та це людина, чи ні. І коли ви побачите Гунявого, ви не зможете сказати, що це не він.

   Крук уважно, довго вдивляється в стерті обличчя чекістів, такі тут прості, невинні.

   – Чим же ви пояснюєте таку надзвичайність?

   Наум Абрамович обережно бере з рук Крука вирізку й дбайливо кладе собі під лікоть.

   – Чим? Тільки тим, що Гунявий і Куля вкрали папери про золото. От того й „по можності, живими“. Щоб видерти в них ці папери.

   – Чекайте. Гунявий... Це не той самий, що був один час знаменитий своєю жорстокістю?

   – Той самісінький! Розуміється!

   – Гм. Але в оповіщенні про ці папери нічого немає.

   – Е, Прокопе Панасовичу, ви вже вважаєте більшовиків за останніх ідіотів. Як же можна про цю справу широко розголошувати?

   – Ну, а все ж таки, який доказ, що це саме вони вбили вченого? І що він знайшов ті поклади? І що вони мають ті папери?

   Фінкель згідливо, спокійно хитає головою й мовчки подає Крукові вузенький аркушик листового пожовклого паперу, списаний старим іржавим чорнилом...