Український журнал - 2/2009

Рецензії та анотації

(Скачати весь номер: 2/2009 [PDF, 1.9 Mb])

Українська новеля в Чехії 

Expres Ukrajina. Antologie současné ukrajinské povídky. Едитор Ріта Кіндлерова, Злін, Kniha Zlin, 2008, 323 c.

   Слово антологія походить з греки: anthos – квітка, lego – збирати, й квіти нашої новелістики зібрано в книжці Expres Ukrajina цілком по-знавецьки. Ріта Кіндлерова уникла небезпеки, яка чигає на кожного упорядника кожної антології. Уникла зваби обмежитися славними іменами, через що антології, зазвичай, втрачають ознаки антологійности. Се не значить, що Expres Ukrajina від’їхав без Оксани Забужко, Юрія Андруховича, Миколи Рябчука, Галини Пагутяк, Сергія Жадана чи Тараса Прохаська. Є вони там. Але є поруч з ними і Василь Слапчук, і Наталка Сняданко, і Олег Говда, і Марина Соколян, і Таня Малярчук...     

   Укладачка шукала, шукала й шукала... Аж знайдені тексти склали оптимальний, як на її суд і смак, корпус, запізнавшись з яким, чеський читач досить легко (а се вже на мій суд і смак) мав би осягти принади вкраїнської „малої прози“. Отій легкості сприятиме запевне й викінченість перекладів. А тлумачів, зауважте, аж двадцять! Від Богдана Зілинського (внук і син чеських україністів Івана та Ореста Зілинських), для якого обидві мови – рідні, до Елени Оплеталової, для якої ці ж обидві мови рідними не є. А в міжчасі всі тексти на одній мірі, й годі не помітити, що вдосконалювала їх чиясь освідана рука. Чия? Звичме, Ріти Кіндлерової. А ще – відвічальної редакторки Вєри Нечасової. Я не робив „порівняльної аналізи“, лишив потомним лінґвістам (чеським? українським?), та первопис новелі Юрія Андруховича „Самійло з Немирова, прекрасний розбишака“ таки порівняв до його чеського (Томаш Вашут) осмислення. Слово за словом. Рядок по рядку. Відступ за відступом. Слава Томашеві! Ніде не погрішив ані проти письменникової стилістики, ані проти його лексичних „вихваток“, удатно вимотався з мовних пасток, а на закінчення дав раду й такій крутій задачці, як переклад сонетного акровірша, зберегши його збитошне сороміцьке забарвлення. До прикладукажучи, назву антології змусував він,Томаш Вашут.

   Читаючи „своїх“ новелістів по-чеськи, невласновільно бачиш їх на тлі чеського письменства. Виглядає се так. Читаєш, читаєш і враз – стоп: „Гм! А воно таки не гірше, ніж у Петра Шабаха“. Або: „Та під сим підписався б і Ян Балабан“. Повістярі европейської кляси, яких навзаводи перекладають німці, поляки, англійці, мадяри, французи, шведи,еспанці... А їхніх українських верстаків, яких обділено кебетою не меншою? Шиба охота поставити ще два знаки питання. Тож бо й воно! Не хапайтеся підповідати. Я відомий того, що сям-там на захід від станції Чоп здерідка читають і Забужко, і Андруховича. Я не за них. За тих, яких  більшина, за таких як от Василь Слапчук, новеліст, по моїй голові, від Бога. Від Господа Бога! А що він тематично близький до чеха Петра Шабаха, то, відклавши останню Шабахову книжку Občanský průkaz, я погмукаю, сказати б, наопак: „Гм! А воно таки не гірше,ніж у Василя Слапчука“. Але за Василя Слапчука ні сям, ні там на захід від станції Чоп ніхто найближчим часом не дізнається. Мистецька Україна, може, й експрес, але політична – мажа, якою чумаки сіль возили.

   Тим то й пише Ріта Кіндлерова у післямові: „...дипломати й політики мусять докладати зусиль, підпираючи культурні заходи поза Україною, але так воно, на жаль, не є. А тож культурні зв’язки й далі залишаються в межах тих чи тих суто особистих контактів“. Не відкриття, але мовлено од щирости, так мало хто мовить в Україні, й таких „не-відкриттів“ чимало подибуємо у передньому слові, яке має заголовок „Барвогра новочасної української літератури“.

   Ось мініаналіза новелістичних зразків двох чи не найпочитніших наших письменників. „Спільним знаменником саморозкриття і в Жадана, і в його старшого колеґи Андруховича є ще й „географізація“. Андрухович начебто якийсь гуртовий середньоевропейський простір, а на його ґрунті, як упершині виростали, так і ниньки виростають окремішні письменники, які начисто свідомі своєї „середньоевропейськости“. Побоююся, – тактовно зауважує Ріта Кіндлерова, – що той роблений простір існує лише в уяві таких літератів, як Андрухович, а насправдійого нема“. Бувши Сергієм Жаданом,я б не поспішав пишатися включенням новелі „Берлін, який ми втратили“ до чеської антології. Вона присутня в ній не як мистецький взірець, а як ілюстрація до не надто позитивної (висловлюсь і собі тактовно) тенденції. В інтерв’ю для львівського тижневика „Post-Поступ“ Ріта Кіндлерова сказала, що обізнана з українським літературним процесом ліпше, ніж із своїм, чеським. Помітно. Та ще помітніше, що деякі наші критики обізнані із своїм, українським, так само, як вона з чеським, себто не бозна як. Критичне око часто не сягає далі тієї самої станції Чоп (та й пригвоздився ж той Чоп!), а тож брак інформативности компенсується числом знаків, а брак змістовности – назовницькою закучерявленістю: ресакралізація, антиеґалітаризм, симулякровість, перформанси, дегуманізована девальвація, ентропія думки... А ще – налазливе словечко „феномен“.

   Найчастіше вживається воно у статтях, присвячених „панянській прозі“. За неї пише й Ріта Кіндлерова. Не може не писати. Антологія містить тридцять імен, тринадцять – жіночі. Співзалежність, яка відповідає співзалежності чоловічих й жіночих імен у книжково-часописному потоці. Укладачка не зачинає мудрувати, не залазить у філософські хащі, не благає на поміч клясиків. Нащо? Велика питома вага жінок в літературі українського сьогодення – се не феномен, а цілком звичайна обставина, закорінена в українській – з її міцним матріярхальним первнем – мітології. Той первень дається взнаки і по століттях. Крім „панянської прози“, у передньому слові сумлінно досліджено постколоніяльні особливості нашого красного письменства. Авторка не затаює, що спирається на критичні студії Марка Павлишина, який, на її думку, є першовідкривачем проблеми. А на мою, первує все ж таки Оксана Грабович. Та се, вкінці, дрібнички. А от суржик, який Ріта Кіндлерова опосередковано регабілітує, знайомлячи чеське читацтво з писаннями Оксани Луцишиної та Володимира Діброви, се вже не дрібнички. Привід для регабілітації дотепний, але хисткий. Мовляв, і чехи, коли жили в одній державі зі словаками, мали свій суржик: військовики проміж себе балакали так, що годі було доумитись, яка се мова – чеська чи словацька. Алеж сей військовий сленґ не окошився згубно ні на тій, ні на тій мові. А суржик на українській?! Утім, переднє слово антології варте найвищих похвал.

   Вартий їх і весь довідковий апарат: критичні коментарі, життєписні медальйони, бібліографія ба навіть виноски... Чисто – голки не підточиш. Без сорому казка, але я аж обрадів з невеличкої помилочки: Сергій Параджанов народився року 1924-го, а не 1942-го, як запевняє Expres Ukrajina.  

Микола Шатилов, Прага

Зберігаємо правопис автора  

 

Міфотворець мимоволі 

Ярослав Грицак. Життя, смерть та інші неприємності, Київ, Грані-Т, 2008, 232 с.

   Ярослав Грицак пише, як говорить і говорить, як пише. Коротко, нерідко навіть уривчасто, нерідко з пафосом і риторичними запитаннями до читача. Не  сумніваймося: пишучи і захоплюючись снуванням тексту сам, він ловить ваші здивовані погляди і захоплені міни облич, адже він сам вірить у те, що пише. Більше того, вірить у свою місію. Непогана риса, як для публічного історика. Нещодавно колега по цеху п. Ярослава проф. Наталія Яковенко визнала, що вони [такі, як вона і Грицак] працюють за принципом „якщо не я, то хто?”. Що правду таїти, Україні поталанило з таким Грицаком і такою Яковенко, проте є одне „але”: поки що немає антиотрути на самовпевненість і незаперечність їхніх текстів. Видаючи найновішу книжку, Ярослав Грицак підкреслив, що був би радий, аби вона викликала якнайбільше дискусій. Дискутувати є над чим, і замислитися, дяка Богу, теж.

   Збірка есеїв та інтерв’ю „Життя, смерть та інші неприємності” зібрала під однією палітуркою ті речі, які Грицак підбирав для синтези української історії на замовлення британського видавництва „Blackwell’s” і мусив осмислено „переписувати”, адаптувати для українського читача львівської газети „Експрес”, інтернет-видання Zaxid.net та розповів у кількох інтерв’ю. Що ж, мусимо відразу подякувати авторові,що українці зможуть долучитися до цих вельми цікавих думок раніше, ніж західний читач, – тим більше, що немає сумніву: адресовані вони мислячим представникам саме українського суспільства. Хоч у передмові до видання Грицак простодушно пише, що ця збірка є лишень „побічним і несподіваним результатом” згаданого вище іншого замовлення, з її змісту можна зробити висновок, що перед нами якщо не тестамент Грицака, то принаймні його вступна версія. Хай мені пробачить автор, він у нас молодий і повний снаги, але видається, що цією книжкою він вдається до прийому свого кумира Івана Франка: писати на повну так, ніби це востаннє, ніби цим хочеш сказати якнайбільше (Франко таким чином дописався до 150 томів,– досі, на жаль, не виданих уповні). Починаючи із „цінностей”, „безпеки”, через знаковість постатей великих українців, через наші глобальні болі у минулому, Грицак приводить нас до сьогодення, до внутрішньоукраїнських поділів, до геополітичних виборів поміж „Росією”, „Грузією”, „Японією” та прогнозування майбутнього, скромно вказавши, що не застерігатиме нас від ризику свого прогнозу (оскільки ми самі мусимо це знати), і опиратиметься лише на своє знання, а було ж „багато прикладів, коли історики були досить точними у своїх прогнозах”.

    Як історик нового покоління, Грицак прагне бути полідисциплінарним у своїй творчості: спиратися, окрім історичного наративу, також на дані соціології, новітніх досліджень у царині місця і ролі світових цивілізацій. З одного боку, це очевидний плюс: соціологія дозволяє побачити історію в дії, простежити, для прикладу, динаміку зростання рівня українського патріотизму за роки незалежності, протистояння на осі Львів–Донецьк чи стосунку до того чи того  історичного діяча. Це також розширює горизонти, позбавляючись від притаманної вітчизняній історіографії україноцентричності – побачити нашу Неньку десь на окраїні цивілізаційного поступу. Мінус у тому, що в усі ці дані треба вірити, а, читаючи Грицака, вірити і йому: що лише 50 % наших співвітчизників пишаються своїм громадянством (і цій цифрі ще треба порадіти!); що кількість прихильників вступу до НАТО впала після бомбардування Югославії та війни в Іраку, а не, скажімо перенесення ідеї вступу України до НАТО із площини знань, не зовсім „вартої уваги” простих українців, – як це було за Кучми, до відкритої політики пропаганди НАТО Ющенком та „відповідними” страшилками у ході президентської кампанії з боку Януковича; що Схід України за шкалою  новітніх цінностей знаходиться одразу за Заходом, обганяючи залякані й консервативні Центр і Південь, а Україна загалом насправді, як східнохристиянська країна, яка пережила комунізм, а до того ще й у СРСР, цивілізаційно серед сусідів має Албанію, Чорногорію та Молдову. І ви в це повірите?

   Так само Грицак як історик нового покоління намагається ліберально підходити до українських реалій. Перебуваючи у певному полоні власних зацікавлень полюсами Львова і Донецька, він підсовує Донбасові пілюлю у вигляді стану „двомовності у Львові і Києві” і „мономовності у Донецьку”, засвідчуючи свою прихильність довпровадження другої офіційної мови в Україні. Пігулкою Львову в цій теорії має  служити твердження, що ці два полюси, мов два сіамські брати, які невдоволені перебуванням в одній утробі держави, а проте доведеться, і що Україна хоч „колеться”, а однак „не розколеться”. По-перше, ще двадцять років тому і в Києві важко було говорити про двомовність (до сьогодні столиця дратує своїм говорінням „мало по-російськи” заїжджих діаспорян), тож із „мономовністю” Донецька я бине поспішав. По-друге, львів’янин Грицак у цих пошуках багателізує роль Львова: якщо на першу скрипку Донецька у ролі полюса східняцтва я ще погодився б, то роль опудала Бандерштату після помаранчевих подій перебрав на себе Київ. Достатньо почитати ще одну видану в цьому ж видавництві збірку, „Leopolis multiplex”, щоб переконатися: нині роль Львова – це радше міф, ніж реальність (Юрко Прохасько навіть закликає накласти мораторій на всі розмови про місійність Львова, аби йому не зашкодити остаточно). Інша справа, що самé порівняння регіональних ідентичностей галичан та „донецьких” є цікавим (так само, якби хто порівняв слобожан і закарпатців чи одеситів і волинян) – тут відсилаю до співредагованого тим же Грицаком альманаху „Україна модерна”, який присвятив цій темі цілий випуск. Подібно помірковано ліберальним намагається бути Ярослав Грицак і в зовнішньополітичних оцінках. Статтю про Грузію написано в жовтні 2007 року, і в ній підкреслюється, що режимові Саакашвілі, якби не було чинника російської неприязні, варто було би його вигадати, настільки активно працював цей чинник на Міхо. Після серпня 2008-го можемо ствердити: Міхо знав, що робив, видаючи на розвиток армії півбюджету країни, радикально підганяючи відсталу економіку до світових стандартів, нехай ідучи по головах опозиції. В Україні, порівняно з цим, не робиться нічого, а олігархів та їхні кланові порядки також ніхто не відміняв.    Найґрунтовнішою, на мій погляд, є серединна частина книжки, де Ярослав Грицак розмірковує на власне історичні теми війни, Голодомору, Голокосту. Зрозуміло, що на ці теми автор може видати по книжці на кожну, і вони не стануть менш цікавими,а проте навіть таке часткове занурення у світ теорії геноциду, його трактувань і перекручень є певним відкриттям для читача, котрий не стане читати „півтонні” книжки з „великою кількістю букв”, а саме такі, як зраджує Грицак, і є добрими. Тут, намагаючись подивитися на „відомі кожному” речі по-іншому, він робить чудову послугу суспільству, щоб воно на мить замислилося: як можна святкувати війну? чому загинула лише третина німецьких євреїв і більшість східноєвропейських? яким правом українцям зі сторінок відомих газет повинні брехати про їхній геноцид доценти позаштатних американських університетів? що мало на меті керівництво УРСР, замовчуючи Голокост? Можливо, саме в цих розділах Грицак якнайближче підходить до затитулованих „життя і смерті”, тому вони сприймаються так щиро. До речі, так само, як і наступний за ними есей „Покоління”, що оповідає нам пронароджених між смертю Сталіна та упадком Хрущова, – генерацію Сашка Кривенка.

   Наостанок, я не впевнений, чи варто було Грицакові для популяризації своїх текстів та книжки загалом розміщувати на палітурці відгуки читачів, що балансують між „дуже добре” і „несамовито добре”. Його ім’я є в Україні знаним, тож легке і розумне чтиво на історичну та навколоісторичну тематику зацікавить багатьох, хто цікавиться книжкою як такою. Тим більше, з такою назвою і з такою обкладинкою. Головне – побільше дискусій із його позитивної провокації! 

Роман Кабачій, Київ

 

 

Ірена Карпа в ролі „виховательки молодьожі” 

Ірена Карпа. Добло і зло. Харків: Книжковий Клуб. „Клуб Сімейного Дозвілля”, 2008, 319 с.  

   Нова книжка Ірени Карпи „Добло і зло” – це своєрідна хаотична енциклопедія життя глядача то нудного, то непередбачуваного шоу під назвою „Сучасна Україна”. Енциклопедія, в якій знайшлося місце і для хіт-параду дев’яностих „Територія А”, і для боротьби ДАІ з „автолюбителями” в 2008, і для жахливої загибелі перекладача Анатолія Перепаді. „Добло і зло” складається з двох частин, „Привиди моєї школи” та „Планєта тьолок”. Перша – переважно історійки зі шкільного дитинства авторки, друга – історійки з життя Карпи кінця двотисячних. Розповіді-приколи, пов’язані часом вельми віддаленими асоціаціями, творять, однак, майже безперервний і майже розповідний потік. Як дівчинка-старшокласниця зробила собі нову зачіску, а її хлопець примусив її „змити” перед шкільною дискотекою. Як друзі „принципово” крадуть у супермаркеті непотрібні їм речі. Які смішні речі можуть відбуватися з вами, коли ви захотіли подати заяву про одруження до ЗАГСу. Як одягаються мешканці різних регіонів. Яких, зрештою, дивовижних форм здатні набувати людські стосунки...

   Скільки виходять друком книжки Ірени Карпи, стільки часу спорадично виникають суперечки про те, хто ж вона така: талановита нестандартна авторка, вдалий комерційний проект, закомплексована пафосна нездара, співачка, що шукає в книжках додаткового піару? Навряд чи розважливий читач усерйоз шукатиме відповіді на ці питання, та все ж принагідно зазначимо, що принаймні „Добло і зло” є книжкою не бездарною, але й не надто нестандартною. У чому ніяк не можна відмовити авторці, то це в умінні перетворювати незграбні, то безбарвні, то абсурдні події, котрими наповнені пересічні будні пересічної людини, в цілісну форму. Вона витискає з них інтригу, ніби слідчий, що вибиває з підозрюваного потрібні свідчення. Крім того, тексти Карпи дотепні, місцями навіть дуже дотепні. Й напевно саме в цьому – основа її популярності, як позитивної, так і негативної, адже когось (а надто в суспільстві, де навіть значна частина інтелігенції ще й досіі сприймає літературу категоріями радянської пропаганди) такі постійні знущання й іронізування неодмінно образять. Нарешті, треба подякувати Ірені за пізнавальність. „Добло і зло” сповнене різноманітних цікавих і ретельно виписаних реалій життя певних місцевостей і середовищ. А от нестандартності й особливої оригінальності тут чекати не варто. Коли чи не єдиним стилістичним прийомом, використаним у книжці, є „артистичний” суржик, а формальна лінія мирно повторює стандарти „пафосної” версії масліту, від естетичної пересічності не можуть урятувати ні „антисистемні” декларації, ні досить широкий подекуди мистецький контекст. Та, здається, снобістське формулювання „ця книга не є формально цікавим твором”, – не засмутить ні саму Ірену Карпу, ні її прихильників. „Добло і зло”, поза сумнівами, писалося не як історія, призначена залишити по собі самодостатній присмак, а як збірка прикольних розповідей.

   Та несподівано, ніби привид опери, в книжці Ірени Карпи (цікаво, чи з її волі?) виникає підозріло серйозний і навіть жахливо повчальний контекст. І тут ми повернемося до початку цієї рецензійки, до життя глядача шоу „Сучасна Україна”. Ідеться, звісно, не про політику, а про реалії співіснування людей в одному умовно окремо взятому суспільстві. Так от, розповідаючи свої веселі й сумні історії, авторка раптом складає їх докупи у своєрідну сповідь, в центрі якої вічний усім обридлий конфлікт людини і суспільства, котрий однак відмовляється втрачати актуальність. Уся історія „Добла і зла” – це ж боротьба розумної та здібної дівчини зі своїми (та суспільними) комплексами й стереотипами. Боротьба, програна заздалегідь. Вирісши, навчившись не боятися дивних стосунків із дивними людьми, побачивши світу, здобувши популярність, силу і досвід, героїня насправді продовжує перелякано озиратися, хто в що вдягнений, продовжує самозабутньо борсатися в „щирих”  ужиткових стосунках та вірити в Тенденції. А відтак підсвідомо і далі собі боїться, що до неї підійде гопник Вася, назве „Ірочькою” та примусить змінити „не таку” зачіску на „правильну”. „Фігня, тьолки! – ніби каже героїня читачам, приміряючи до свого лиця чи то жартома, чи всерйоз пишні класикові вуса, та продовжує підкреслено урочистим тоном: – Пафосом свободи не здобуть!” Решта глядачів роблено сміються… Такий ось несподіваний „менторський аспект творчості Ірени Карпи”.  

Олег Коцарев, Харків

 

 

Поет форми

Три тези – замість рецензії на „Бермудський трикутник” Ігоря РимарукаІгор Римарук. Бермудський трикутник.Книга триптихів, Київ,Брама-V, 2007, 112 с.

   1. Поезія – це насамперед мова, а мова – це насамперед фонетика. Звичайно, ви можете мати з цього приводу іншу думку, але для Ігоря Римарука (принаймні так, як я відчуваю його текст) усе мало починатися саме з цього. Бо для мене Римарук – насамперед поет форми. Найтонший, найвишуканіший, найфілігранніший формально поет у сучасному українському письменстві. Так було в „Нічних голосах”, так було в уже хрестоматійній „Діві Обиді”, але чи не найвиразніше це втілилося в „Бурмудському трикутнику” – останній, на жаль, книзі великого (я певен, що це означення повною мірою до нього достосовне) поета, формальна ориґінальність якої проявляється вже на рівні структури: книга трьох триптихів, у кожному з яких – по три триптихи, і в кожному з них так само – три триптихи. Здається, прецедентів такої довершеної формальної стрункості в нашому письменстві годі знайти навіть у благословенні барокові часи, не кажучи вже про неблагословенні нинішні – і, звісно, не кажучи вже про те, що ця, згідно з сакральною символікою, „потроєна любов” тепер, після передчасного й болісного для всіх нас відходу Ігоря в кращий світ, сприймається знаковою.

   2. А однак це все одно „Бермудський трикутник”, і тут „пекельний люд колотиться”, ба навіть „легко – любити, мов тать. Важко – чекати”. Нині вже можна говорити про те, що це – останній порахунок поета з постмодерним світом, – і може, саме тому свою „потроєну піраміду” він вибудовує не вгору, на взір нездійсненної (бо формально так ніколи й не викінченої) вавилонської вежі, а вниз, чи то пак, углиб – чи не на взір постдантових „трикутників пекла”? Якщо на рівні форми це краса, то на рівні змісту – розпач! Навіть незважаючи на те, що „між римаруками / є мешканець колодязя / харукі муракамі”, – а може, насамперед саме через це… Любов, біль і розпач – ось три кути цього „Бермудського трикутника”. Велика любов до світу, великий біль від того, що з цим світом відбувається нині, й розпач щодо майбутнього. Іноді навіть той шевченківський розпач письма, який не вульгарно може звучати винятково у великих поетів: Тож погамуй свій древній переляк, Радій світанкам і годуй собак, І Пані Смерть у себе не закохуй – Бо дивиться на тебе з висоти Крізь лінзи хмар (о Господи, прости) Старенький Бог, якому все це по…

   3. Здається, прямим попередником Ігоря Римарука – настільки ж досконалим поетом форми – був… Микола Зеров. А поміж ними – не було нікого…

Так, мені теж ця думка спершу видалася парадоксальною. Але тільки спершу… Я дійшов до неї почерез відверто химерну річ: відчуття, що писати про одного і про іншого є для мене справою вкрай проблематичною – постійно збиваюся на цитування й не можу зупинитися… А все завдяки вражаючій фонетичності письма: насолода від самого вимовляння цих досконало поєднаних звуків, які дивовижно виструнчуються в метафори, така велика, що відбиває всяку охоту до хоч якогось аналізування, хіба що до медитування, причому якогось дуже… особистого. Нібито

ж загальноприйнято, що найфонетичніших поетом був Тичина – але ж там стільки гри, там така грайливість… Тоді як Зерову й Римаруку не про гру йдеться, а про значно важливіші речі. З ними таке враження, ніби Скидаю важезну темряву з пліч,

Та не годен скинути світла… Ось що таке – форма первинна!

Звісно, винятково в поетів, які мають що влити в ту форму…  

Іван Андрусяк, Київ

 

„Критика“ видає

 

Катерина Диса. Історія з відьмами. Суди про чари в українськихвоєводствах Речі Посполитої XVII–XVIII століть – Критика, Київ, серія „Критичні студії“, 304 с.

    Головні герої книжки молодого історика, викладачки Києво-Могилянської академії Катерини Диси – уявлення ранньомодерного українського населення Речі Посполитої про відьомство і чари, звинувачення у відьомстві, а також конфлікти, що призводили до таких звинувачень. На читачів чекає вельми захоплива інтелектуальна, а почасти й „детективна“ екскурсія за лаштунки судових процесів, адже самі суди, доводить авторка, – то лише оболонка, а судові документи, заки потрапити до рук історика, проходили кілька своєрідних фільтрів: слова відьми записував (власне, переказував і витлумачував) писар, тому запис не конче був тотожний відповіді назапитане; не завжди зрозуміло, який сенс вкладали в ті чи ті слова підсудні, свідки, судді, врешті, невідомо, яким тоном і з якою інтонацію вони ті слова вимовляли... То якою була тутешня версія „інквізиції“? Що саме відбувалося на судових процесах і що їм передувало? На підставі яких законів і з дотриманням яких процедур розглядали справи про чари? Яку роль відігравали плітки, упередження, забобони, святенництво, нетерпимість? Яке місце в дізнанні відведено було тортурам і катуванням? Авторка зіставляє правничі приписи з дійсними судовими практиками, аналізує соціальний і релігійний склад учасників судів, розглядає вироки у справах про чари, з’ясовує, що саме найчастіше викликало підозри та спричинялося до звинувачення у відьомстві. Працюючи з матеріалами судів про чари, найважче знайти золоту середину між довірою до кожного записаного слова і надмірним скепсисом щодо фантастичних історій зачарування. Цілісну картину подій, висновує дослідниця, відтворити годі, а читач мусить пам’ятати – всі ці історії є не продуктами реальності, а витвором людських страхів, переживань, фантазій і підозр. Якщо сучасному читачеві історії про зачарування дітей чи тварин видаються наївними та невірогідними, це не означає, що так само їх мала сприймати людина ранньомодерної доби.

   Отже, український читач дістав книжку, яка змушує згадати про славетні французькі та італійські розвідки в галузі мікроісторії, історії повсякдення й уявлень, котрі в другій половині XX століття, допіру виходили з друку, негайно ставали національними та світовими інтелектуальними бестселерами, – про оперті на засадах „нової історії“, започаткованої в творах Марка Бльока та Люсьєна Февра, монографії Філіпа Арьєса, Жана Делюмо, Емануеля Лєруа-Лядюрі, Карло Гінзбурга та інших, що в них було сформовано нову якість історичного знання та сучасної гуманістики загалом. Утім, на вітчизняному ґрунті таких студій досі бракувало, а нечисленні зразки майже всі були пов’язані з роботою проф. Наталі Яковенко та її учнів. До цього кола належить і Катерина Диса, тому не дивно, що саме вона написала книжку, якій, можливо, судилося стати українським відповідником „Страху на Заході“, „Монтаю“ чи „Сиру та хробаків“.

 

 

Наталя Яковенко. Українськашляхта з кінця XIV до серединиXVII століття. Волинь і Центральна Україна. Видання друге, переглянуте і виправлене – Критика, Київ, 472 с.

   Монографію доктора історичних наук, професора НаУКМА Наталі Яковенко присвячено історії упривілейованого стану на теренах України у складі Великого князівства Литовського та Корони Польської, формуванню з розмаїтих груп військово-службового населення та князівської верхівки єдиного „шляхетського народу“ та його розвитку протягом понад двох століть від входження руських земель до ВКЛ й аж до козацької революції 1648 року. Головним об’єктом авторської уваги є витоки та соціальна структура укра- їнської знаті, її персональний і чисельний склад, правовий і майновий статус елітарних груп.

   Перше видання книжки, підготованої ще наприкінці 1980-х років, вийшло у світ 1993 року й одразу перетворилося на інтелектуальний бестселер, а відтак і бібліографічний раритет, зокрема завдяки тому, що ця розвідка відкривала або й сама фактично створювала цілу предметну ділянку, що її відтоді активно та плідно досліджують вітчизняні й зарубіжні науковці. Нове видання істотно переглянуто, насамперед під фактографічним і термінологічним оглядом, виправлено та доповнено. Найґрунтовнішого доопрацювання зазнали біографічні та генеалогічні дані, вміщені у численних таблицях і схемах.

 

Михайло Коцюбинський. Листи до Олександри Аплаксіної –Критика, Київ.     

   Знайомство Михайла Коцюбинського й Олександри Аплаксіної, яке розпочалося 1902 року, спочатку не вістувало нічого незвичайного. Та невдовзі взаємна симпатія між 48-літнім батьком чотирьох дітей і молодшою за нього на шістнадцять років учорашньою гімназисткою переросла у тривале й глибоке почуття, яке наснажувало письменника впродовж останнього десятиріччя його творчості, коли посталитакі шедеври, як „Internezzo“ і „Сон“, „Тіні забутих предків“ і „На острові“. Пам’яткою їхніх стосунків лишився один із найзначніших епістолярних циклів Коцюбинського, найбільший кількісно: 335 листів і записок до Олександри. У хронологічному розташуванні їх можна розглядати як своєрідний інтимний щоденник, подекуди близький до духовної сповіді. У період їхнього регулярного листування (1906–1913) Аплаксіна була найближчим, задушевним кореспондентом письменника. „Единственной, любимой, милой Шурочке“ він довіряв свої почуття й думки, творчі задуми, свій внутрішній конфлікт віри в життя з поглибленим хворобою трагічним світовідчуттям. Листи до Аплаксіної являють читачам повсякденний плин життя Коцюбинського і водночас відслоняють складний світ письменникової уяви та переживань.

   Публікація листів 1938 року містила чимало купюр, на той час неуникненних: вилучено згадки про зв’язки Коцюбинського з „ворогами радянської влади“ (Грушевським, Чикаленком, Шаляпіним) і всілякі інтимні подробиці. У новому виданні, яке вийшло в світ у рамках науково-видавничої програми Інституту Критики й Українського наукового інституту Гарвардського університету за фінансової підтримки УНІГУ та Наукового товариства ім. Шевченка в Америці з Фонду ім. Наталії Данильченко, упорядник Володимир Панченко (за участі Алли Диби та Степана Захаркіна) вперше подає весь корпус листів із вичерпною повнотою. Том супроводжується статтею Михайлини Коцюбинської та докладними, заснованими на скрупульозному аналізі різнорідних джерел (архівні матеріали, до яких іще не зверталися дослідники, регіональні періодичні й історико-краєзнавчі видання, студії закордонних науковців) коментарями Степана Захаркіна.   

   Детально відтворено як чернігівське середовище Коцюбинського, так і оточення письменника в Києві, Криму, Львові, Кононівці, у карпатських подорожах, у Львові та Відні, на Капрі. Вперше доказово датовано низку листів без відповідних авторських позначень і деякі відомі світлини Коцюбинського. Проаналізовано паралелі між листами до Аплаксіної і художніми творами Коцюбинського. Так само вперше надруковано частину ілюстративного матеріалу.

 

Понад кордонами.

Модерна українська книжкова графіка 1914–1945 – Критика, Київ, 176 с., 173 іл.   

   Доробок художників, які працювали у часи між світовими війнами за межами СРСР (передусім у Польщі та Чехословаччині), в радянській історіографії українського мистецтва трактували тенденційно, а частіше попросту замовчували. Творчість книжкових графіків не становила винятку. Цю лакуну вже потроху заповнюють – досить згадати узагальнювальні праці Ольги Лагутенко з історії української книжкової графіки XX століття або Оксани Пеленської про українське мистецьке життя Чехії 1920–1930-х років. Ще один крок у цьому напрямі – двомовний альбом-монографія „Понад кордонами“, що її впорядкувала відома дослідниця українського мистецького авангарду 1910–1920-х років, професор Мічиганського університету Мирослава Мудрак, а видала „Критика“ спільно з Українським науковим інститутом Гарвардського університету за підтримки Фонду кафедр українознавства, яку уможливили щедрі пожертви визначних меценатів п. Оксани  Пристай і п. Аркадія Муляка. В альбомі вперше з такою повнотою зібрано зразки графічних обкладинок, створених за ескізами українських митців міжвоєнного часу – галичан і емігран тів із Великої України. Географія друків широка: Харків, Київ,Коломия, Чернівці, Ужгород, Варшава, Краків, Відень, Берлін, Ляйпциг, Париж... Проте переважна більшість представлених в альбомі видань з’явилися у Львові („Дзвони“, „Діло“, „Ізмарагд“, „Логос“, „Нові шляхи“, „Червона калина“, видавництва Михайла Таранька й Івана Тиктора) та головному видавничому центрі української еміграції – Празі („Колос“, „Пробоєм“, „Сіяч“ і видавництво Юрія Тищенка). Так само широкий і жанровий спектр видань: поезія, белетристика, мистецькі альбоми, наукова, науково-популярна й навчальна література, часописи й продовжувані збірники. Особливістю книжки є те, що в ній відображено доробок не лише визнаних майстрів (як-от Микола Бутович, Святослав Гординський, Павло Ковжун, Едвард Козак, Володимир Ласовський, Роберт Лісовський, Володимир Січинський, Петро Холодний), а й менш популярних, але від того не менш цікавих митців на зразок Антона Малюци, Михайла Михалевича чи Романа Чорнія. Більшість обкладинок репродуковано за друкарськими й унікальними авторськими відбитками зі збірки Музею визвольної боротьби України у Празі, що зберігаються нині в Центальному державному архіві-музеї літератури і мистецтва України. Ілюстративний ряд доповнюють ґрунтовна вступна стаття упорядниці, а також портрети митців і біографічні довідки, які склали Олена Кіс-Федорук і Мирослава Мудрак. Книжку видано українською й англійською мовами. „Жоден із мистецьких жанрів в Україні між двома світовими війнами не відобразив вагоміших наслідків впливу модерного досвіду Європи на українську художню культуру, ніж дизайн книжкових обкладинок“, – цими словами починає Мирослава Мудрак передмову до книжки. Видання, яке підготувала дослідниця, блискуче потверджує цю тезу.

-кр-