Український журнал - 10/2007
Оксана Пеленська: «Шукайте Україну у Словаччині і в Чехії»
(Скачати весь номер: 10/2007 [PDF, 3 Mb])Оксана Пеленська — славіст, мистецтвознавець.
У рідному Львові працювала в картинній галереї, музейництву навчалася в Бориса Возницького. Після проголошення Незалежності переїжджає до Праги, де працює в першому Посольстві України в Чехословаччині. З кінця дев’яностих вивчає проблематику української діаспори на теренах нинішньої Чеської Республіки, а передусім — українського мистецького середовища в міжвоєнній Чехословаччині. У 2005-му видала книгу «Український портрет на тлі Праги», співпрацювала з авторами альбому «Українські Січові Стрільці в боях та в міжчассі». Оксана Пеленська — організатор кількох наукових конференцій у Празі, остання з яких була присвячена 130-літтю з дня народження Дмитра Антоновича. Мріє видати альбом Юрія Вовка. Про «своїх» митців, яких вона впізнала в чеських архівах, ми попросили її розповісти читачам «Українського журналу».
Пані Оксано, що стало поштовхом, саме тим імпульсом, від якого почалася Ваша праця над спадщиною українського мистецького руху в Чехії?
Оскільки я закінчила славістику, то в мене вже до приїзду в Чехословаччину був певний багаж знань про українську діаспору. До Праги я приїхала в 1993 році на запрошення першого посла України в Чехословаччині Романа Лубківського. Я не забуду одну з наших подорожей до Острави, де познайомилася з родиною Котецьких. Цій родині, всупереч страшній долі, вдалось зберегти творчість одного українського художника, який був січовим стрільцем і митцем водночас – Івана Іванця. Це ще не був імпульс, тільки момент, коли я зрозуміла, що ми на правильній дорозі, і що тут можна щось знайти. Я й не здогадувалася, що ці чеські скарби є такими невичерпними. Чехія — це просто Клондайк, якщо ми говоримо про історію української держави, про українські архіви, сліди українських художників, письменників чи навіть просто звичайних людей. Дуже сильним імпульсом у моїх пошуках можна назвати історію, котра сталася восени 1998 року. Я була на роботі, коли до мене подзвонила Маруся Няхай, яка тоді працювала в Слов’янській бібліотеці, і сказала: «Оксано, прийди, мені здається, ми щось знайшли». Я побігла в бібліотеку. Коли я зрозуміла, про що йдеться, моїй радості не було меж. А йшлося про мистецьку збірку, яка належала Музею визвольної боротьби України і яка нараховувала біля 1000 робіт та понад 60 дуже добрих імен: Георгія Нарбута, Івана Кульця, Юрія Вовка, Наталії Геркен-Русової, Івана Сардена...Чи ці роботи пов’язані з Прагою лише через Музей визвольної боротьби, чи вони тут і творилися?
Переважно ці роботи належать до празького періоду творчості цих художників. А цінність цієї збірки ще й у тому, що твори багатьох із них в Україні знищено. Є перелік робіт, які були знищені на початку 50-х років в Україні. Тобто ті, які свідомо вилучали з музейних збірок і авторів яких переслідували. Для репресій вистачало факту, що митці навчалися за кордоном, або ж у творах зображали не те, що подобалося режимові. За що серед інших постраждав тоді й Олександр Архипенко, я не знаю, але в 1952 році, на подвір’ї бібліотеки ім. Стефаника розбили два його бронзові твори. Їх розбивали дуже довго, важко. В Національній галереї Праги мені вдалося знайти два твори Архипенка, а в архіві — три його листи, про які ніхто не знав. До чого я веду: мабуть, тут немає жодної поважної іституції, в архіві якої не знайшовся б український слід. Це і Національний Музей, Національна бібліотека, Слов’янська бібліотека, Канцелярія Президента, Академія наук ЧР, Національна галерея, Слов’янський інститут. І це лише, якщо говоримо про Прагу.Відомо, що українська діаспора в Чехії не дуже контактувала з чеським середовищем. Чи це стосується і митців також? Чи в їхньому випадку комунікація була активнішою?
Ми повинні звернути увагу на те, що в ті роки українську еміграцію в ЧСР складали високоосвічені інтелектуали. В багатьох випадках це були політичні та державні діячі. Не хочеться говорити про цвинтарі, але на празькому Ольшанському цвинтарі лежить чи не третина уряду Української Народної Республіки. Вони не приїхали сюди оселятися назавжди, їм не йшлося про те, щоб увійти в чеське середовище. Вони хотіли повернутися. Українці були доволі закритою групою. Вони бажали зберегти свою мову, традиції, але говорити, ніби вони були ізольованими, на мій погляд, не можна. Адже Віктор Цимбал робив декорації для празьких театрів, подібно, як і Наталія Геркен-Русова. Восени 1926 року «Národní politika» писала про те, що в моду увійшли вишивані рукави a la Україна. Просто тут було дуже багато українок, які вбирали вишиті сорочки, і не помітити красу вишиванки було неможливо. Чи, скажімо, талановита художниця Галина Мазепа. Галина Мазепа вчилася разом з Іржі Трнкою (Іржі Трнка — відомий чеський графік). У книжці, яку написала мати Іржі, згадується про роки навчання сина, про те, яким цікавим було це середовище, в якому виділялася «візантійка Галина Мазепа». Галина Мазепа ілюструвала «Pestrý týden», «List paní a dívek», «Svět dítěte», перекладала чеською українські казки, що їх сама й ілюструвала. Було тут і подружжя Григорія та Марії Омельченків, з ініціативи яких постало Чесько-українське видавництво. Вони перекладали з української, популяризували в українському оточенні чехів, а в чеському — українців. Захоплення і здивування водночас я відчула, коли побачила книжку, що її вони видали спеціально для Масарика. Це книга з віршами Олеся, Стефановича, з присвятами. Зрештою, Масарик мав дуже тісний контакт з певними представниками української діаспори. Серед інших, наприклад, — з Іваном Борковським. До речі, відкривши будь-яку чеську енциклопедію, можна довідатися, що Іван Борковський — це визначний чеський археолог українського походження. Це він робив розкопки на празькому граді. Ярослав Пастернак — також археолог, який працював разом з Ольжичем в Національному музеї. Або Юрій Вовк. Достатньо зайти до першого-ліпшого букініста і запитати, чи має книжки з ілюстраціями Юрія Вовка. Ніхто не запитає, про кого мова, бо люди, які займаються чеською книжкою, добре знають Юрія Вовка як прекрасного графіка, улюбленого ілюстратора трьох празьких видавництв: Melantrich, Šolc a Šimáček, Jos. R. Vilímek. Вовк ілюстрував пригодницьку молодіжну літературу, романи, а також — літературу історичну.Ви згадували два твори Олександра Архипенка, які є в експозиції Національної галереї. Чи ці твори також є «празькими»?
Це берлінський період. Мені хотілося дізнатися, чи Архипенко хоч на день заїжджав сюди. Судячи з усього — ні. Перший раз його твори з’явилися тут на виставці модерного мистецтва у 1914 році. Тоді це були чотири його роботи, а персональну виставку в Празі він мав у 1923 році. Він надсилав сюди роботи з Берліна. З них було придбано (про що я довідалася з архіву) чотири позиції. Дві з них купив хтось із Карлових Варів, а одну літографію художник комусь подарував — кому саме, невідомо. Про місцезнаходження двох із тих чотирьох робіт відомо, дві інші — треба шукати.Чи трапилось у Ваших пошуках ім’я, про яке раніше Ви ніколи не чули, а воно належало безсумнівному таланту?
Так. Це передусім художник, який підписувався І.Сарден. На двох конференціях я вже зверталася про допомогу в його пошуку. Це надзвичайно талановитий і сильний митець, символіку якого я порівнюю з Гойєю. Він працював для «Українського скитальця». Цей часопис видавався в таборах інтернованих українських вояків на півночі Чехословаччини. Знаю, що Сарден був пов’язаний з молодомузівцем Василем Пачовським, поеми якого ілюстрував і якого безперечно мусив знати. В Слов’янській бібліотеці знайшлося п’ять прекрасних робіт цього цікавого художника. Він мусив мати добру європейську освіту. Але ким він був, яка його доля, мені з’ясувати не вдалося. Або художниця Тетяна Княгиницька. В Празі знаходиться більше десяти її прекрасних театральних костюмів і декорацій. Вона закінчила Академію мистецтв у Бухаресті. Сама вона родом з Буковини. Це було все, що я про неї знала донедавна. Нині я вже знаю, що вона померла в Буффало після війни, і весь її архів зберігається в Стенфордській бібліотеці неподалік Нью-Йорка. Цікаво, що вона вела щоденник. Цей щоденник неймовірно драматичний. Відколи вона виїхала з Праги, життя її немовби обірвалося. Кращі творчі літа вона пережила в міжвоєнній Празі. В Америці ж їй так і не вдалося піднятися на рівень, якого досягла в Празі.Цікаво, чи в Україні в програмах мистецтвознавства вивчається і предмет «українське діаспорне мистецтво»?
Це дуже слушне зауваження. Багато років тому така ідея виникла в Канаді. Але реально це виглядає так: береться постать якогось митця і розповідається, що він народився у Києві ’навчався у Відні й т.п. Але ж є і ті, чиє творче життя склалося винятково за кордоном. Наприклад, Микола Битинський, переїхавши в Торонто, вже ніколи не піднявся на той рівень, який репрезентував тут. Тут він був і ілюстратором, і учасником громадського життя. В Празі залишився величезний його творчий спадок. Чи візьмімо Михайла Михалевича, художника, який пробував себе в концептуальному кубістичному стилі — його робіт немає більше ніде. А це художник української діаспори. Добре хоч, що ми вже бодай говоримо про те, що втратили. Що втратила Україна! Улас Самчук колись писав: «Не шукайте Україну біля Дніпра, а шукайте її в Нью-Йорку, в Лондоні». Я додала б — шукайте Україну в Словаччині і Чехії. Без них повного образу України немає.Тобто Ви вважаєте, що ці автори в іншому місці розвивалися б інакше, інші теми піднімали б?
Безумовно. Святослав Гординський колись говорив про існування двох паралельних українських мистецтв. Є те, яке розвивалося в Україні за тоталітаризму, спотворене умовами соцреалістичного методу, і те, що розвивалося на волі, позбавлене зв’язку з материком. Ця думка мені дуже імпонує, бо він твердив, що настав час, коли ці два паралельні шляхи треба звести в один. І лише тоді зможемо показати українське мистецтво таким, яким воно було насправді. Бо й одна, і друга половинка окремо існувати не можуть. Одне з другого витікає. Одне народжувалося в надрах іншого. Чи слідкуєте Ви за новим українським мистецтвом в Україні та за кордоном?Дуже цікавлюся. І те, що маю можливість побачити, намагаюся побачити. Я сказала б так: сучасне мистецтво України не відрізняється суттєво від сучасного мистецтва, скажімо, в Чехії чи в Італії. Може я надто консервативна в своїх смаках, але бієнале сучасного мистецтва в мене викликає... не скажу — сумні думки, але якусь... розгубленість. Може це риса часу, в якому ми живемо, де немає чітко сформульованої ідеї. Я кажу не про стилістичну чистоту. Можливо, треба, щоб минув час, аби ми побачили там раціональне зерно. Не знаю, чи це є наслідком глобалізації, але те, що бачимо у Львові, і те, що спостерігаємо в Празі — дуже подібне і, як для мене, не надто цікаве. Спілкувалася Ленка Кнап, Прага