Український журнал - 10/2008

Коли „Україна“ змінилась на „Радянський Союз“

   Текст: Давід Свобода, Прага

   Весну новітніх чесько-українських стосунків змінила скрадлива осінь. Політика Бенеша, проваджена розсудливістю досвідченого дипломата, а також – непроста міжнародна ситуація поступово позбавляли українську еміграцію в Чехословаччині всіх надій на реалізацію сміливих колись цілей. Чехословацька Республіка обрала  вичікувальну позицію щодо Радянської держави, із розвитком міжнародної ситуації офіційна неприязнь поступилася місцем необхідності нормалізувати стосунки з новими володарями Росії. В травні 1921-го фіктивно незалежна Українська Радянська Соціалістична Республіка була де факто визнана Чехословаччиною, і після візиту української радянської делегації до Праги Бенеш відвідав Харків. У липні 1921-го до радянської України прибула чехословацька торгова місія, яку очолював Йозеф Ґірса, брат майбутнього посла у Варшаві Вацлава Ґірси. Фактичний намір визнати радянську владу був усе очевиднішою вимогою закордонної концепції Бенеша. В червні 1922-го ЧСР та УРСР підписали торговий договір, у преамбулі якого гарантувався нейтралітет у випадку конфлікту однієї з держав, що підписала договір, з третьою стороною. Як і в попередньому випадку з Польщею уряди зобов’язались припинити стосунки з особами та організаціями, що виступають проти другої держави. Незважаючи на це, цього разу знову не змовкали заяви, подібні до висловленої Алоїсом Крейчі: „Уявімо, що діялося би в Європі, і що робили би росіяни, якби українці вторглися на російські землі та диктували російському народу чужу волю. Це було б насилля, проти якого протестували б і ціла Європа, і Америка. Але якщо це насилля діється над 40 мільйонами українців, цивілізований світ мовчить. Українці не є в очах цивілізованого суспільства навіть тим, чим є для англійців негри“.

   Реальним втіленням цього, на погляд цинічного, підходу чеської сторони став  період активної чехословацької дипломатії в українському питанні, матеріальна допомога біженцям та жертвам російського голодомору. Однак платою за це було те, що „Україна“ в чехословацькому закордонному словнику було замінено на „Радянський Союз“.

   На зміну часам, коли звучали тони романтичного слов’янства, нині прийшли часи реальної політики. Українське питання цим лише подекуди змінило відтінок, його існування й надалі проявлялося в безперервній полеміці стосовно гострих питань Підкарпатської Русі. Зі зміною російських реалій надійшла й стрімка зміна в сприйнятті становища російських українців. Фальшивий український суверенітет на кордонах радянської союзної республіки породжував враження історичної віхи на шляху українців – зa існуванням фактичних республіканських структур та територіально-національної автономії.

   Новий образ російської України спростив чеську дискусію в той спосіб, що захисників українського питання, прихильників федерації, переконав у тому, що вони є свідками перемоги української ідеї, яку нібито просувала нова влада в Москві. Вороги української самостійності (будь-якого рангу) почали ототожнюватись з ідейними ворогами радянського устрою та пов’язувались з консервативною російською еміграцією. Карл Крамарж, – який в оцінку східних реалій вкладав і свої немалі політичні амбіції, що дедалі помітніше відсували його на маргінеси головної течії, – був разом зі своєю націонал- демократією постійним опонентом ліберального руху, що підтримував Бенеша, охочим змінити колишні автентичні погляди стосовно українського питання на поверхневу видимість прогресивності під радянським прапором.

Малоросійська – не штучна українська

   Не без вини Крамаржа та демагогії його прихильників підтримувалась штучна поляризація, коли, під враженням тимчасового національного розмаху в російських „окраїнах“, все українське почало бути одночасно більшовицьким. Радянський федералізм в ідеологічній оптиці консервативних правих сприймався як нещаслива протилежність колишньої єдиної Росії, як перемога неросіян та ренегатів над старими добрими патріотами. „Всюди поспішно вводилась українська мова, (...) радянським чиновникам давалися терміни на якнайшвидше вивчення української мови, і нікого не турбувало, що їх ані простий народ, ані інтелігенція не розуміли: інтелігенція говорить по-російськи, а селяни на Україні – малоруською, яка є відмінною від тієї штучної офіційної української мови, що її пан проф. Грушевський впроваджував в університеті та в Академії за допомогою позик з Берліна. Український селянин говорить на своєму народному діалекті, а притому розуміє порядно, якщо з ним говорять по-російськи, так як кожний наш словак, хоч з Братислави, Ліптовського Мікулаша або Кошиць, розуміє літературну чеську мову, але не розуміє українську. Москва була тоді за національну Україну, а для того, щоб популяризувати комунізм на Україні, прикидалась і прихильницею, самостійництва‘, звичайно, в рамках Союзу РСР“, – так у 1930-му оцінювала розвиток ситуації газета „Národní listy“, коли національна лібералізація в Радянському Союзі знаходилась на порозі свого трагічного завершення.

    Іншим моментом, який вписується в ідеологічну мозаїку противників українського питання, були історичні етапи, коли прихильником реалізації українських і парадоксально, цілком протилежних) більшовицьких інтересів виступала Німеччина. „На більшовиків буде Німеччина завжди покладатись, бо вони є її дітьми, Німеччина їх оплачувала, Німеччина їх виховала! (...) Тут є не тільки прагненя німців по відплаті, але і вроджений комуністичний імперіалізм. Це ті двіречі, які є небезпекою для миру. Якби була Росія нова (...) і якби була Росія слов’янська, а Німеччина не мала жодних надій, що отримає звідти допомогу, то мусить змінитися психологія німецького народу“, – так оцінив ситуацію Крамарж у промові до парламенту після конференції в Генуї у 1922 р. Кілька років по тому він самостійно розвинув своє звинувачення радянської системи, коли до німецької гри за Центральну та Східну Європу включив і уявну загрозу українського сепаратизму. „Висновки доктора Крамаржа тісно стикаються з концепціями монархістської еміграції, котра, втім, уявляє майбутню Росію дещо інакше, ніж доктор Крамарж“, – так стверджували його опоненти.

   Для національно налаштованої української еміграції в ЧСР це означало додаткові проблеми у спробах переконати урядові верхи та чеську громадськість у тому, що їхні радянські „здобутки“ є палицею з двома кінцями. Незважаючи на це, у двадцяті роки українська діаспора Чехословаччини могла активно діяти в громадській та культурній сферах. Тут, без сумніву, відчувався авторитет президента республіки з його багаторічною симпатією до українців. Однак брак обґрунтованих основ чеської підтримки української емансипації спричинив те, що цей „медовий місяць“ не пережив сильніших потрясінь. „Реальне“ слов’янство, деклароване Масариком та Бенешом, в українському випадку наче відступило перед очевидними фактами і здалося під охорону вже не романтичних, але таких же ілюзорних уявлень про російські реалії в новому, радянському вбранні.

   Національну лібералізацію – розпочату більшовиками на зламі 1921–22 рр. згідно із загальним трендом (НЕП та ін.) – яка коштом нормалізації стосунків з окраїнними областями імперії мала уможливити Москві перепочинок для консолідації своїх сил, привітав і критичний А. Крейчі. „Школи, театри та громадське життя набули чисто українського вигляду, і друкарськімашини видають щодня гору книг на мові Шевченковій. Україна починає бути українською“. Критичні тони спочатку відступали дуже повільно, тому представник радянської української місії Михайло Левицький мусив спростувати чутки, „наче на Україні існував потужний національний український народний рух, що бореться з радянською владою та її “русифікаторськими” тенденціями“. Україна знаходиться не так далеко, – переконував він, – щоб неможливо було на власні очі побачити справжню ситуацію. Чутки виявилися правдою, однак відзначали не так центри озброєного опору, як радше витривалу резистентність чільних українських комуністів щодо централізаторських амбіцій головного партійного теоретика в справі національних питань Йосипа Сталіна. Ще до того, як з його іменем почала пов’язуватися найтемніша епоха української історії, російські українці отримали хоч і поганеньку, але безпрецедентну раніше автономію.