УЖ
Українська Čeština
Polska English
LVIV - Open to the World

Український журнал - 10/2007

Брест-литовський синдром

(Скачати весь номер: 10/2007 [PDF, 3 Mb])

Текст: Давід Свобода, Прага 

Карел Крамарж потрапив до історії чеського панславізму в спосіб, вартий додаткової уваги: в травні 1914 року він розробив проект конституції майбутньої «слов’янської імперії». Російський цар у ній мав стати найвищим правителем через своє «царське походження», подібно ж російська Дума та Міністерство закордонних справ і оборони мали представляти керівні органи імперії. Крамарж був єдиним чеським політиком, що залишився вірним російській імперії після початку Першої світової війни. Його провокаційна стаття «Світова війна», — що з’явилася в «Národních listech» за два дні до того, як Австро-Угорщина оголосила війну Росії, — розвивала тезу німецького канцлера Бетманна-Голлвега про прийдешній конфлікт між германізмом та слов’янством.Поза сумнівами, світова війна роз’ятрила болючі точки чесько-українських взаємин через вимоги великої політики, цілі якої в обидвох народів перебували в прикрому протистоянні. Чехи, що дедалі більше тяжіли до Антанти, не чекали — як австрійські українці — перемоги імперії на берегах Дунаю. У вересні 1914 року до Швейцарії емігрував перший чеський політик Лев Сихрава. В той же час його послідовники та прибічники Т.Ґ.Масарика організували після від’їзду Масарика сумнозвісну «Чеську мафію», підпільну організацію, що координувала на чеських теренах інформаційну та конспіративну діяльність на користь Антанти. Вже в жовтні, у боях під Ярославом на бік росіян перейшло шість рот піхотного полку та 30-го оборонного полку. Військова юстиція через посилення русофільських настроїв почала проводити показові страти громадян, звинувачених у протидержавних діях.Російська революція березня 1917 року стала віхою нової історії України. 17 березня в Києві була заснована Центральна Рада — як представницький орган, що зібрав представників різних політичних, суспільних і культурних інституцій. Головою Ради було обрано — незважаючи на його відсутність — Михайла Грушевського. Метою новоствореного органу стало забезпечення розвитку українського суспільного життя і формулювання власного погляду на російську державу. Це втілювалося в т.зв. Універсалах. Вже I-й Універсал, датований червнем 1917-го року, проголосив автономію України, передаючи законодавчу ініціативу до рук наступного всенародного законодавчого органу. Однак Центральна Рада не визначилася у ставленні до всеросійського державного устрою, і II-й Універсал Ради підкреслював українську підпорядкованість центральним всеросійським органам, а створення українських військових сил ставив у залежність від згоди російського міністерства війни. Ідея української самостійності тоді ще так далеко не сягала.Більшовицький переворот у російсько-українських стосунках започаткував радикальний етап, що швидко набрав вибуховості. Центральна Рада 20 листопада відреагувала на нові реалії славнозвісним ІІІ-м Універсалом, згідно з яким Україна у вигляді Української Народної Республіки входила до складу неіснуючої Російської федерації рівноправних народів, а український генеральний секретаріат проголошувався тимчасовим виконавчим органам. Однак не було з ким реалізовувати цю шляхетну ідею. Ленінський Раднарком оголосив Раді ультиматум, і невдовзі вислав на східну Україну армію генерала Володимира Антонова-Овсєєнка, яка до кінця року захопила Харків, Полтаву і Чернігів, а в середині січня 1918-го вирушила з походом на Київ. Україно-совєтська війна йшла повним ходом. Ці потрясіння відбувалися за присутності представників чехословацького закордонного проводу та їхніх військ, сформованих на російських землях. У грудні 1917 року в Києві, куди перед тим переїхав із захопленого більшовиками Петрограду Масарик, відбувся з’їзд народів, гноблених «німецьким та австро-угорським імперіалізмом», де було прийнято рішення про утворення союзу народів від Балтики до Адріатики (чехи вступилися за долю галицьких українців). «Допоки австро-угорський імперіалізм не буде знищений (...), чехословаки не матимуть незалежну чехословацьку державу, а українці не зможуть втілити свій національний ідеал (...), до того часу не буде у світі миру!» — проголошувалося у зверненні з’їзду. Тепер делегати мали інші турботи. Перед Масариком, якого вже сприймали як лідера чехословацької еміграції, постало питання, яку позицію зайняти стосовно Центральної Ради. Його перебування з весни 1917 року в Росії принесло вагомий вклад для загального повнішого розуміння українського питання чеським суспільством. Та водночас це конфронтувало майбутнього чехословацького президента з українським рухом в його інституціональній політичній формі, про який досі лише теоретизувалося. Масарик визнав автономну російську Україну в дусі ІІІ-го Універсалу, однак цей крок був знівельований наступним ходом української політики, коли Центральна Рада під тиском більшовицької армії та німецького війська проголосила 25 січня 1918 року повну незалежність України, а 9 лютого підписала мир з країнами Четверного союзу. Проголошення IV-го Універсалу, за яким Рада складала зброю, підштовхнуло Масарика до негайного скасування договору про modus vivendi чехословацького війська в Україні. Він вважав цілком природним, що «неготовий витвір український відчував потребу спиратися на російську цілість» (як обіцяв попередній Універсал), а самостійність України в його уяві цілком трималася на плечах пангерманістів, які їй «задали завдання протиросійське». В своїй «Новій Європі» Масарик обґрунтовував таке бачення ситуації, посилаючись на слова німецького історика Філіпа Яффе: «Хто хоче Росію знищити, має в неї відібрати Україну». Не лише Україна, але також Польща та решта малих «східних» народів потребували, на думку Масарика, опори у вигляді сильної Росії. Інакше під виглядом самостійності вони неодмінно потрапляли б у економічну та політичну залежність від Німеччини. В розділі, остаточну редакцію якого Масарик готував восени 1918 року під час конференції у Філадельфії, він уже роздумував над союзом центральноєвропейських держав, які під поручництвом сильної демократичної Росії могли б протистояти німецьким зазіханням, викладеним у відомій концепції «Mitteleurop» Фрідріха Науманна.Парадоксально, що Масарик, який був довголітнім лідером українофільської політичної партії, на практиці зайняв позицію, орієнтовану на Росію, до того ж керовану більшовиками. Однак у передвоєнній риториці йшлося про русофільство абстрактне і романтичне. Натомість у 1918-му акції Росії вже коштували надто дорого, щоб можна було проголошувати поміркованіші погляди і підтримувати права народів на самовизначення. За словами Масарика, австрійська політика використовувала галицьких і буковинських малоросів (русинів) «не тільки проти Росії, але й проти поляків», а Україну трактувала «лише як зброю для свого клерикального імперіалізму». Тому «Росія ціла, яка була, була би найбільш підходящою: Фінляндія, мабуть вільною (...), ести, латиші, литовці, українці і т.д. найкраще в Росії; федеративна республіка».Оточення Масарика не сприймало його флірт з більшовиками як цілком природне явище. В Києві лідер чехословаків мусив захищатися словами: «Не боюсь перемоги більшовиків. Чому? Бо подальші дії з боку українського уряду я сприймав як загрозу для нашої і слов’янської справи. З України би стала німецько-австрійська провінція. Більшовики тим, що назад прив’язали Україну до Росії, наблизилися нашій цілі». Його слова «Хто йде з Австрією, той не може бути з нами» та «Я сам особисто, якби мав право взагалі про це говорити, не зміг би признати самостійну Україну поза межами Росії як правовий політичний утвір. Це взагалі не можу прийняти», — виголошені в Москві в лютому 1918 року, красномовно свідчать, що усвідомлення Масариком-мислителем українських устремлінь піддалося намірам Масарика-політика на сході. Масарик побоювався можливого розколу в лавах політично неоднорідного чехословацького війська. Українцям він закидав, що вони поводили себе «страшно нелояльно», оскільки поширювали звістки про запланований виступ чехів на їхньому боці проти більшовиків. Утім, Масарик не приховував підозри, що певну роль тут могли відіграти австрійські інтриги. Разом із цим перед членами українського уряду він відкрито визнавав слабкість чеського тяжіння до Росії, визнавши чеське русофільство некритичним. При нагоді він навіть дорікнув чеській інтелігенції, мовляв, краще б вона спробувала Росію пізнати, аніж сліпо їй поклонятися. Брест-Литовський мирний договір, укладений в березні 1918-го між ленінською Росією і країнами Четверного союзу (внаслідок чого щойно проголошена українська держава стала політичним підопічним Німеччини та Австро-Угорщини), визнав тимчасову українську самостійність і встановив бар’єр між Центральною Радою та представництвом чехословаків. Масарик, який у сильній Росії вбачав єдину запоруку, що малі держави на західних окраїнах імперії (включно з Польщею) не потраплять в економічно-політичну залежність від Німеччини, мусив змиритися з фактом, що події розвиваються в протилежному напрямі. Зі спогадів сучасників стає зрозуміло, як сильно вразили чеських вояків — незнайомих із ситуацією та вихованих на русофільських ілюзіях — антиросійські настрої українців. Як пізніше згадував тодішній міністр закордонних справ Олександр Шульгин, більшість із них дивилася на події російськими очима, а винятком був лише «ясний розум» Масарика. Масарик бодай вербально обґрунтовував своє негативне ставлення до раптово проголошеної суверенності України, подаючи власні погляди як одностайну думку чеської спільноти в Києві. Після угоди з більшовиками чехословацька армія почала передислоковуватися до Сибіру, щоби свій шлях закінчити у Франції. Сам Масарик наприкінці березня вирушив з Києва до США, де збирався переконати президента Вільсона сприяти утворенню самостійної чехословацької держави.Брест-Литовський мир став не лише одним із переломних моментів Першої світової війни, але й надовго — яблуком розбрату між чехами та українцями. У чеській історії ця подія подавалася як один із найдраматичніших епізодів, що виразно змінив ставлення і чехословацького війська, і чеської діаспори в Росії до українського політичного представництва. У тридцяті роки, коли відчуження між офіційною чехословацькою політикою та українською еміграцією в Чехії стрімко зростало, Микита Шаповал дорікав, що Центральна Рада після виголошення ІІІ-го Універсалу визнала Чехословацьку Національну Раду представницею майбутньої чехословацької держави і дарувала легіонерам зброю для боротьби за свободу, а чехи на чолі з Масариком у той час зайняли в російсько-українському конфлікті позицію нейтралітету.Після переговорів з Радою Масарик дійсно міг констатувати: «Український уряд взяв на себе зобов’язання російського уряду перед нами. Тобто ми знову були забезпечені (...) Вони хотіли і надалі нам допомагати і також допомагали». Втім, голова українського уряду Володимир Винниченко на початку не хотів навіть чути про утримування чехословацького війська, його переконав лише міністр закордонних справ Шульгин, який твердив, що легіонери можуть виправдатися як охорона від воєнних грабунків.

Чеська свідомість не могла змиритися з тим, що українські політики домовилися з країнами Четверного союзу, проти яких спрямовували воєнні зусилля чехословацькі закордонні війська. Свою негативну роль відіграв і той факт, що все це чинилося на шкоду Росії, яка і перед війною, і тим більше в розпал I-ї Світової мала для чехів привабливість магічного символа. Як згадував Яромір Нечас, Брест-Литовськ «надовго розвів чехів та українців», які тоді «подали руку німцям» і «були пошиті в дурні німецькими ідеологами та генералами»; чеське суспільство почало сприймати українців як союзників прусського мілітаризму, «який послугувався українцями як настроєм проти інших слов’ян», як зрадників слов’янства, «а також і вселюдських ідеалів».

Український журнал