Український журнал - 10/2008

Cтратегії страждань

   Текст: Олег Супруненко, Берегово, Закарпаття

   Енергетичне питання в Україні є питанням № 1, наріжним каменем, каменем спотикання... – ну, і так далі. Це альфа і омега для будь-якого політика масштабу, більшого за обласний, це базовий „перший мільярд“ кожного вітчизняного олігарха, це головні батіг і пряник великої північної сусідки у відносинах із нашою країною.

   Інстинкт самозбереження змушує державних діячів, яких би вони не були політичних уподобань, шукати шляхів до забезпечення енергетичної незалежності України. Хоча, скоріше, насамперед йдеться про забезпечення надійним „харчуванням“ свого і наближеного до себе бізнесу, та це наразі не принципово. Цікаве інше – як саме наші можновладці бачать можливість забезпечити Україні безтурботне і енергетично сите майбутнє. Коротка відповідь: в кращих радянських традиціях – „поглибити, розширити, збільшити“. Або ж у таких самих дико-капіталістичних – „більше, більше, ще більше!“ Про це свідчить великий за обсягом документ під назвою „Енергетична стратегія України на період до 2030 року“. У березні 2006-го його затвердив Кабінет Міністрів України. Отож, маємо програму розвитку енергетичної галузі на доволі тривалий період. Відразу хочеться підкреслити – не має значення, хто під час ухвалення документу очолював Кабмін, тому що стратегія розроблялася раніше, а її реалізація здійснюється (з різним ступенем успіху) кожним з урядів, що останніми роками змінюються зі швидкістю гравців у чехарду (бо в обох випадках головні гравці просто періодично міняються місцями).

   Не хочеться втомлювати читачів купою цифр та розрахунків, але кілька важливих даних все ж доведеться навести. Перш за все, слід зазначити, що згідно з базовим сценарієм Стратегії, у 2030 році споживання Україною первинних енергоресурсів сягатиме 302,7 мільйонів тонн умовного палива (надалі – т.у.п.). Це значить, що запрограмоване збільшення споживання енергоресурсів в 1,5 рази порівняно із нашим часом. При цьому планується, що до 2030 року вітчизняна промисловість знизить свою вже легендарну енерговитратність вдвічі. Сьогодні енергоємність нашого виробництва становить 0,89 кг умовного палива на 1 долар США (тобто, аби виготовити продукції на долар, треба спалити майже кілограм палива – вугілля трохи більше, солярки трохи менше, або ж кубометр газу тощо).

   Проте нерайдужні прогнози відносно надто слабкого технічного прогресу, приякому вітчизняна енергоємність виробництва ніколи не наблизиться до рівня розвинених країн – ще не найгірша частина Енергетичної стратегії. Куди більше занепокоєння викликають перспективи „ядерного ренесансу“, який вже почався в Україні. Згідно з документом, у 2030 році в нашій країні працюватиме 24 блоки атомних електростанцій – два нині існуючих, 14 нових, восьми продовжать термін експлуатації. Загалом  за цей період планується збудувати 22 (!) нових блоки АЕС, з яких 9 замінять ті, що працюють сьогодні і потребують виведення з експлуатації, два нових збудують на Хмельницькій атомній електростанції в додаток до двох існуючих. Ще 11 блоків планується збудувати на нових майданчиках. Де саме – допоки громадськості невідомо. Враховуючи, що АЕС, як правило, має 2–4 блоки, можна говорити про низку нових атомних електростанцій в Україні. Уявити такий розвиток атомної індустрії, скажімо, на початку 90-х, було неможливо. Суспільство тоді жило в стані шоку від недавньої чорнобильської катастрофи, і про подальшу переможну ходу „мирного атому“ не бажало й чути. Так само не хотіли подальшого розвитку ядерної енергетики і в інших країнах, і потужне „атомне лобі“ почувало себе невпевнено. Проте часи змінюються. Почалося різке подорожчання нафти та газу насвітових ринках, і в світі, а з ним і в Україні наступив час „ядерного ренесансу“. Так називають його самі вітчизняні „атомники“ (представники підприємств, корпорацій, міністерств і відомств, що обслуговують атомну енергетику). На тлі запасів енергоресурсів, що скорочуються, на тлі постійного зростання цін на ці ресурси, завоювати симпатії у населення нібито дешевим і невичерпним джерелом енергії виявилося не важко. Нібито тому, що переважну більшість витрат (таких, як забезпечення зберігання відпрацьованого ядерного палива, захист атомних блоків від терористів, ліквідація наслідків аварій та надзвичайних ситуацій тощо) бере на себедержава, а відтак – саме суспільство, про що воно часом і не здогадується. Та залишається психологічний момент – страх людей перед „мирним атомом“, викликаний 1986 роком. І тому невипадково вже не один рік різними ЗМІ розповсюджуються думки експертів, які активно зменшують масштаби наслідків вибуху на ЧАЕС. Зазвичай циркулює думка про атомофобію у людей, які всі свої хвороби приписують мирному атому, що раптом став непокірним. Справжнім шоком для постраждалих від аварії, а також захисників природи, активістів соціальних рухів і простих наших співгромадян стала доповідь організації „Чорнобильський форум“. Ця організація, в яку входить вісім агентств ООН, Всесвітній банк, а також представники трьох держав, найбільш потерпілих від аварії на ЧАЕС – Білорусі, України і Росії, була заснована у 2003 році Міжнародним агентством з атомної енергії (МАГАТЕ). Метою „Чорнобильського форуму“ є вивчення довгострокових наслідків аварії та розробка програм їх ліквідації. Ось тільки дивні висновки робить ця організація. 6 вересня 2005 року у Відні був проведений форум „Чорнобиль: озираємося назад, щоб йти вперед“, для якого „Чорнобильський форум“ підготував доповідь. Його висновки передали багато ЗМІ: „Чорнобиль виявився не катастрофічним для здоров’я населення!“, „... Незважаючи на те, що у постраждалому регіоні проживає майже 5 мільйонів людей, катастрофічних наслідків для їхнього здоров’я не спостерігається. ... експерти не виявили зниження фертильності у дорослого населення і збільшення частоти природжених дефектів у дітей“ – у такому оптимістичному дусі витримана доповідь, що спричинила обурення в потерпілих країнах, особливо в Україні.

    Hеатомний шлях України Природозахисна громадськість України не залишилась осторонь і, залучивши експертів з боку науки та практичної енергетики, розробила альтернативну програму і у 2006 році оприлюднила документ під назвою „Концепція неатомного шляху розвитку енергетики України“. Авторами виступили Всеукраїнська екологічна громадська організація „МАМА-86“, Національний екологічний центр України, Молодіжна екологічна громадська організація „Екоклуб“ (Рівне), Дніпродзержинська громадська екологічна організація „Голос Природи“ та Еколого-культурний центр „Бахмат“ (Артемівськ Донецької обл.). Українські „зелені“ (не плутати з Партією Зелених України, які свого часу майже привласнили загальний „бренд“ захисників довкілля, однак і самі його не втримали, й інших дискредитували) аргументовано довели: при застосуванні широкого спектру енергозберігаючих технологій, реалізації потенціалу нетрадиційних та відновлювальних джерел енергії в країні існує гідна альтернатива „атомному шляху розвитку“. При цьому матеріальні витрати на впровадження енергозберігаючих технологій та розвиток відновлювальної енергетики для України будуть меншими, а окупиться все це значно швидше, ніж форсований розвиток ядерної галузі.

   Самі розробники Стратегії не приховують, що принаймні два з 22 блоків працюватимуть виключно на експорт електрики за кордон. Європа, без умовно, не відмовиться отримувати чисту електричну енергію з України. Всі ж збитки, пов’язані із добуванням уранової сировини, збагаченням урану, довічним зберіганням відпрацьованого ядерного палива ляжуть на Україну. Але згадаймо 1986 рік і Фінляндію, яка понесла великі збитки, коли радіоактивна хмара досягла країну суомі, і ті вимушені були винищити сотні тисяч оленів, яких вразила променева хвороба. Не хочеться наврочити, однак це проста математика – чим більше технічних пристроїв (в нашому випадку – атомних блоків), тим вища ймовірність аварій з ними. Повідомлень про негаразди на атомних станціях нині у ЗМІ достатньо (і в Європі, і навіть у вишколеній, дисциплінованій Японії), попри усі завіряння, що це найбезпечніша в світі технічна галузь.

кРІПАКство – приклад техноутопії

   Підтримуючи своїх колег по „зеленій“ справі, будучи прихильником та пропагандистом енергозбереження та розвитку енергетики, альтернативної як „мирному атому“, так і вичерпним та брудним вугіллю, газу та нафті, автор тим не менш наприкінці статті хотів би застерегти всіх від захоплення тим, що нині отримує назву „техноутопія“. Під останньою розуміється сподівання на вирішення гострих проблем людства за допомогою нових технічних засобів. У вжиток цей термін прийшов після перевидання книги американського вченого Вільяма Каттона „Конец техноутопии“ (перекладено російською київським науковцем Віктором Постніковим і видано в столиці України). В. Каттон написав свою працю два десятиліття тому, а зараз перевидав без будь-яких правок – задля того, аби читач міг переконатись у правоті його скепсису стосовно можливості будь якої технології вирішити проблему, не розуміючи її суті.

    Аби зрозуміти, що таке техноутопія, наведу один приклад, який прямо стосується України. Зараз ми спостерігаємо, як швидко український народ пересідає на чотири колеса. Мільйони наших співгромадян за останні роки стали щасливими власниками нових чи б/в автомобілів. Хоча щодо щастя – це сумнівно. Їздити стає все важче (детут розженешся, коли в Києві вже зареєстрували перший мільйон авто, і це тільки початок), а головне – все дорожче. Триклятий барель нафти дорожчає ледь не щотижня (буває, й дешевшає, та ненадовго), але виробники бензину та солярки збитків не зазнають, бо добряче накручують ціни. На такому тлі інформація про те, що сировину для машинного палива можна... вирощувати на полях, сприймається з ентузіазмом. І зрідкісною для українця спритністю. За кілька років наші поля вкрились жовтими килимами ріпаку. Попит на цей продукт в Європі нині шалений. З ріпаку роблять біопаливо, яким можна заправляти баки автомашин. Попит породжує пропозицію, і от зажовтіли спочатку поля в Німеччині, далі в Східній Європі, а так і до України черга дійшла. Цього року ми, вочевидь, стали європейськими лідерами з площ під ріпаком – чи то 2, чи то навіть 3 мільйони гектарів засіяли. Щоправда, на ріпаковому паливі їздять не українські, а переважно європейські автовласники. Ми просто продаємо сировину, залишаючи собі виснажені ґрунти, а європейцям надаючи право не думати про зміну способу життя. Цей процес засіву площ ріпаком, – який сам по собі культура добра і корисна, алелише в обмежених кількостях, – вже назвали РАПСтвом, або кРІПАКством в українській інтерпретації. І проблема не стільки в тому, що рослину не переробляють у нас, для наших потреб. Це можна виправити, заводи з виробництва біопалива з’являються вже й в Україні, як і перші заправки з нетрадиційним паливом. Проблема в тому, що ніякого ріпаку, як і будь-якої іншої сировини не вистачить для забезпечення надто роздутих потреб „цивілізованої людини“. Щоб „біла людина“ не ходила пішки і не їздила громадським транспортом нині вирубуються тропічні ліси – під кукурудзу для технічного спирту. Фермери „третіх країн“ надають перевагу вирощуванню сировини для палива замість рису та пшениці, через що погіршується й без того неситне життя їхніх одноплемінників. ООН вже назвала стимулювання вирощування „автомобільних“ рослин замість харчових зернових причиною різкого зростання цін на продукти харчування у цілому світі. І навіть, якщо ігноруват весь світ з його проблемами, то потреби лише суто автомобілістів біопаливом можна задовольнити хіба відсотків нап’ять... Біопаливо як альтернатива паливу з нафти – це і є приклад техноутопії. Бо він не є альтернативою, адже ніякий ріпак в „сталевому коні“ не допоможе людині, яка щодня долає 1–2 кілометри на авто через лінощі та уявний престиж, чи людині, яку попередньо позбавили громадського транспорту тощо. Все це стає зрозумілим поступово і зараз, хоча автору „Кінця техноутопії“ це стало очевидним ще у 70-і роки минулого століття. Такою ж техноутопією можуть стати і відновлювальні джерела електроенергії, і заходи з переробки відходів, і всі інші, на перший погляд прогресив і технології, якщо вони спрямовані не на вирішення проблеми, а на подолання її наслідків.