УЖ
Українська Čeština
Polska English
LVIV - Open to the World

Український журнал - 10/2007

Lingua Bohemika

(Скачати весь номер: 10/2007 [PDF, 3 Mb])

Текст: Петро Мідянка, Широкий Луг

 

Місто Ужгород впродовж двадцяти років попри все належало до чеської історії й чеської культури. Чеське Міністерство шкільництва могло офірувати академічному маляру, тодішньому вчителеві малювання, Адальберту Ерделі чималу стипендію для творчого вдосконалення у Франції. Адальберт Ерделі наостанок отримав від чехів пристойний будинок для прожиття в центрі Ужгорода.

Наразі мова не йде про чеське благодійництво на користь культури русинів, оскільки часи давно змістилися, комуністична влада відкрила в Ужгороді вищий навчальний заклад, де неоднозначне місце займала гуманітаристика радянського штибу. Один із найстаріших факультетів шістдесятирічного університету, безперечно, філологічний — з його україністикою, славістикою загалом. Усьому слов’янському світу відомі імена діалектолога Йосипа Дзендзелівського, ономастів Кирила Галаса, Павла Чучки. Зазвичай, за державною програмою студенти-філологи зобов’язані вивчати одну зі слов’янських мов. Враховуючи сусідство та історичні зв’язки, цими мовами на факультеті є словацька й чеська, функціонує навіть кафедра словацької філології, що орієнтує студентів не тільки на засвоєння ними лексико-граматичного матеріалу, розмовну практику, але й на словацьку культуру, перекладацьку справу.

Ужгородський університет розміщений у прикордонному місті, звідки видно ближчі й дальші словацькі села. Європейська інтеграція цього вузу мала би бути очевидною, але це далеко не так.

За радянських часів автор цих рядків також вивчав чеську в Ужгородському університеті: вимагали знання обох гімнів ЧССР, дещо з відмінювання іменників, назв днів тижня, місяців, фольклорні пісеньки тощо. Все це завершувалося заліком у немолодої викладачки із записом «зараховано».Через двадцять п’ять років виросла нова генерація студентів, яким абсолютно чужа радянська схоластика викладу, а відповідно і її вимоги. Студенти, які були очевидцями Помаранчевого револьту в Україні, свідками брудного політичного розгардіяшу у верхніх та регіональних гілках влади, корупції відомства соціаліста Ніколаєнка, не надто перейняті дисциплінарною відповідальністю щодо певних фахових предметів. Тим більше, коли викладачі запідозрюють їх у вільнодумстві, ненормативному поводженні. Філологічний факультет є кузнею педагогічних та наукових кадрів, а в Україні вихованням обтяжені переважно жінки, що й зумовило нечисленність осіб чоловічої статі. Чоловіки, що студіюють в Україні мову й літературу або творчо обдаровані, або ж цілковиті нездари. Філологи-третьокурсники достатньо креативні в громадському житті Ужгорода та України й здібностями не обділені. Не мають вони упередженого ставлення й до вивчення чеської, котру в них викладала людина, надто далека від чеської історії, чеської журналістики, чеської культури, фахово заангажована на докторантських афіксах та постфіксах. Що в такому випадку бере гору? Зневага до студента, якому треба напам’ять зазубрити текст з Божени Нємцової чи Каміла Земана й відстрочити перед зацикленою викладачкою для того єдиного запису «зараховано». Наразі нині важко говорити з викладачем, якому по кафедральній рознарядці для ставки виділили години чеської, про сучасні мас-медіа в Чехії, провідні літературні видання. Не має сумніву в тому, що будь-який український заробітчанин з оцінками низького рівня в документі про середню освіту по-чеськи говорить значно краще, ніж найсумлінніші студентки доцента Юлії Юсип. Невідомо, якими засадами християнської моралі в УжНУ керується ця доцент і чи вже вона встигла опрацювати нове чеське видання Мілана Кундери. Зате показати вдавану вищість над Мирославом Небесником та Андрієм Любкою вона може як невиконання студентами навчального плану.

Певно, ні чеська, ні словацька україністика подібною методикою не послуговується. Україністи Вашут та Орешек обізнані значно сильніше з українською культурною проблематикою, ніж ужгородські викладачі чеської мови. Закарпаття в центрі Європи завжди кульгало на свою регіональність та культурне позадництво. В той час, коли Томаш Вашут у румунській столиці вільно викладав чеську культурологію, водив західні туристичні групи по римо-католицьких костелах Трансильванії, в Ужгороді чинилося насилля над ліченими студентами, які не те, що не поважають людей, причетних до двох потужніх слов’янських культур, а й відчувають відразу до випадкових дидактів та інтерпретаторів, які ще поодиноко трапляються.

Томаш Вашут міг робити найдосконаліші версії найскладнішої української метафорики, а тут тобі з цидулок, а не особистої практики товкмачать: «prvni pad» та ще якісь елементи чеської лінгвістичної архаїки. Звідси випливає питання: чи матиме з боку УжНУ Україна гуманітаріїв, які навзаєм перекладуть тексти Вашута? Це — між іншим, бо Вашут сам може перекласти й написати по-українськи несугірше, як та горезвісна ужгородська доцентка.

Колись у містечку Ірпінь під Києвом я говорив з корифеєм українського художнього перекладу Григорієм Кочуром. «А що Ви перекладали з чеської?» — несподівано запитав мене Кочур. «Станіслава Костку-Неймана», — буркнув я неохоче. Це був мій перший іспит перед класиком і моя подальша потуга на стимул українсько-чеських мистецьких стосунків. На жаль, Мирослав Небесник та Андрій Любка не мали подібних розмов з Юлією Юсип. І це прекрасно.

Український журнал