УЖ
Українська Čeština
Polska English
LVIV - Open to the World

Український журнал - 10/2008

Історія літератури

(Скачати весь номер: 10/2008 [PDF, 2.4 Mb])

   Текст: Сергій Жадан, Харків

 

  

   Рік тому, минулої осені, ми мали з ним спільний виступ у Луцьку. Було вітряно, ми пішли дивитись замок, Пако, як місцевий, ішов попереду і все показував. Розповідав про дитинство, про давніх знайомих, котрі жили в Луцьку, про тих із них, хто вже помер. Сам він щойно вийшов із лікарні й відверто тішився з того, що повернувся до улюбленого заняття – фестивалів, друзів, спогадів та балачок. У нього була така дитяча любов до галасливих компаній, дитяча не в сенсі – наївна чи інфантильна, а в сенсі – чесна, він справді любив компанії, застілля та переповнені зали, і не вважав за необхідне цю любов приховувати. За що його багато хто і любив. А багато хто, мабуть, не любив.

 

   Вийшовши з замку, ми знайшли якийсь черговий теплий заклад, Пако замовив ще коньяку і став якось по-особливому відвертим. Я трапляв кілька разів на такі теплі, мутні й солодкі хвилі його відвертості, коли він переповідав годинами історії зі свого життя, і тоді здавалось, що він насправді трусить, що це якісь сюжети, які він устиг вигадати, проте не встиг записати, що не може стільки драйву, гостроти й безумства вміститись у такому добряку й гультяї, як Пако, що все це з якогось іншого життя, і що до літератури це не має жодного стосунку. Особливо – до української літератури, з її вродженою апатією та відсутністю волі й інтересу до життя. Проте в його  розповідях все звучало переконливо – і хроніка бойових дій, і якісь джеклондонівські сюжети про злодіїв та золотошукачів, про виживання на Півночі та розваги на Півдні, про секс та політику, про письменників та діячів компартії, про борделі, школи, ресторації, церкви, зони – все це через кому, без жодного пафосу і жодних недомовленостей, – звичайні історії в гарній компанії, коли немає чого приховувати, оскільки всі свої, а навіть якщо хто і чужий, то все одно всі п’яні.

   Насправді відблиски цих історій, чи скажімо так – тіні цих персонажів, постійно присутні в більшості його книг, іноді вони з’являються пунктирно, ледве окреслено, іноді на них з’являються певні маски, так що розпізнати їх не так просто, а іноді їх взагалі не видно, лише відчувається їхній подих, десь на задньому плані, і для того, аби розпізнати їх, потрібна присутність самого автора. Але саме цієї присутності ми віднедавна і позбавлені.

   Дивно, але в своїх книгах він справді був не настільки відвертим, як у житті. Пам’ятаю, ми час від часу говорили з ним про те, що добре було б усі ці його розповіді зафіксувати, прописати, не знаю, наскільки він серйозно до цього ставився, підозрюю, що були якісь речі, котрі йому комфортніше було тримати при собі, підозрюю знову ж таки, що причиною цьому був не так страх чи недовіра у відношенні до читача, як любов та відповідальність у відношенні до героїв – усіх жінок, підлітків, вояків, літературних функціонерів, дисидентів, „ворів у законі“, рок-музикантів, студенток, олігархів, безпритульних, непрощенних, незадоволених, безпартійних та безпонтових, котрі складали коло його спілкування, і про яких він міг оповідати годинами, доки був коньяк і співрозмовники.

   Тепер лишається хіба що шкоду- вати, що більшість своїх історій він забрав із собою. Переповідати їх – справа невдячна та безнадійна, оскільки гарна історія тримається купи не за рахунок сюжету чи моралі, а за рахунок оповідача, котрий знає ціну всьому, про що говорить. За великим рахунком, саме ці оповідки з життя, епізоди захоплюючої подорожі, перелік імен і міст, назви готелів та ресторацій і складають справжнє тло, на якому проступають рядки його віршів. Історія літератури це не те, що згадають про тебе, а те, що запам’ятаєш ти сам. І належить вона, за великим рахунком, лише тобі. Оповідач замовкає, історія закінчується, в теплих осінніх барах збираються персонажі і п’ють за померлих письменників, які їх свого часу вигадали.

 

 

Український журнал