УЖ
Українська Čeština
Polska English
LVIV - Open to the World

Український журнал - 3/2009

Перший пострадянський

(Скачати весь номер: 3/2009 [PDF, 2.4 Mb])

 

   Текст: Віталіій Портников, Москва

 

Урочиста церемонія обрання нового Патріарха Московського і всієї Русі Кирила, присутність на церемонії інтронізації російських керівників, телевізійні трансляції, тижнева програма Патріарха на телебаченні (Патріарх Кирил зберіг за собою ефір, який він мав ще в якості митрополита) – все це мало б переконати спостерігача у симбіозі російської влади і російської церкви. Між тим, навряд чи до цього часу російська церква була такою незалежною від влади, як зараз.

 

   Вся її історія – це історія залежності або симбіозу. Згадаймо, що перші російські патріархи часів династії Романових були просто співправителями царів. Коли церква спробувала не погодитися із петрівськими реформами, Петро І просто зліквідував патріаршество – почався довгий синодальний період, під час якого церквою фактично керував державний чиновник. Недовгий період незалежності церкви після Лютневої революції 1917 року закінчився її фактичним знищенням: більшовики руйнували храми, арештовували священиків, фактично довели до смерті першого післяреволюційного Патріарха Тихона і полювали за тими, хто шанував його престол... І коли в часи Другої світової війни Сталін був змушений дозволити діяльність церкви, він просто перетворив її на ще одне відомство, за яким до того ж був пильний нагляд Ради у справах релігій... І не варто думати, що навіть під оком цього органу церкві було солодко – варто нагадати хоча б про хрущовську протицерковну кампанію, тисячі храмів, перетворених на клуби чи зерносховища... Про знищення самої суспільної моралі, намагання вичавити з церкви все, що засвідчувало про щиру віру. Про тиск на священиків та їхнє вербування спецслужбами я вже й не кажу – це звичайна історія для всіх країн переможного атеїзму.

 

 

Вибори, на які влада не могла вплинути

   Всі вибори московських патріархів зі сталінських часів відбувалися під пильним оком ЦК КПРС. Можливо, Патріарху Алєксію ІІ вдалося стати більш автономною особистістю, ніж його попередники – проте його вибори відбувалися ще за умов існування партійної машини контролю. Це були останні радянські вибори, а тепер були перші російські. І тільки тепер можна говорити про вибори, на які влада немогла вплинути. Хоча, звичайно, намагалася – відомо було, що у Кремля були свої погляди на майбутнє церкви, свої улюблені ієрархи, проте церковні кола досить швидко знаходили можливості обережного блокування найбільш одіозних постатей. Так що насправді у Московському Патріархаті всі ці роки розвивався свій внутрішній процес – процес формування нової церковної еліти, яка намагалася, звичайно, співробітничати з державою і відігравати свою роль у формуванні державної політики – і не тільки церковної, проте вже не змушена була ходити звітувати до Ради у справах релігій і відбиватися від КДБ.

 

 

Священик і успішний політик

   З цього огляду постать нового Патріарха є показовою. У його попередника було, як не дивно це прозвучить, щасливіше дитинство, яке пройшло у незалежній Естонії – а вже після її приєднання до СРСР машина репресій почала поволі зупинятися і небула вже спрямована проти церкви так, як у роки найнестримнішого більшовицького терору. А Патріарх Кирил походить з релігійної священицької родини, що зазнала всіх жахіть життя в атеїстичній державі у часи жорстких репресій. І навряд чи він ставиться до Радянського Союзу з ностальгією, притаманною Володимиру Путіну – людині зовсім іншого життєвого досвіду. Адже

на відміну від російських керівників, що прийшли до храмів постояти зі свічками після років комсомольських, партійних та кадебістських кар’єр, новий Патріарх прийшов до церкви не з кон’юнктури, а з переконання і за багаторічною сімейною традицією.

   Разом із цим він не просто священик, а ще й досить успішний політик. Саме політик – попередній Патріарх був насамперед священиком і адміністратором, довгі роки очолював церковне Управління справами. А нинішній Патріарх керував Відділом зовнішніх церковних взаємин. Іноді вважають, що це своєрідне „міністерство закордонних справ” Московської Патріархії, проте це не зовсім так. Звичайно, контакти з іншими церквами – це головне завдання відділу. Проте він контактує ще й з позацерковним світом. Таким чином, у митрополита Кирила булабезпрецедентна можливість встановлення особливих взаємин у різних колах і він нею користувався. Як і новими медійними можливостями: митрополит був першим священиком, який вирішив мати власну телевізійну програму і, як бачимо, не відмовився від неї навіть після обрання Патріархом.

 

 

Яким буде майбутнє Української Церкви?

   Кирила нерідко називають реформатором, проте цю характеристику не варто перебільшувати. Церква взагалі досить консервативне утворення, а у випадку з Московською Церквою це визначення є остаточним. І перемога на виборах Патріарха означає, що новому главі церкви варто бути обережним у взаєминах із тими, кого вважають ретроградами і хто намагався скласти йому конкуренцію – адже позиції цих людей і можливість внутрішньої опозиції не варто недооцінювати.

Проте із однією проблемою Патріарху все одно доведеться щось робити. Це – майбутнє Української Церкви.

   Вплив українського священства, звичайно ж, зменшився із часів обрання Патріархом Алєксія ІІ. Тоді конкурентами майбутнього глави церкви були два українці – Київський митрополит Філарет, який згодом залишить Московську Церкву і створить УПЦ КП і Ростовський митрополит Володимир, якому суджено буде стати наступником Філарета на чолі УПЦ МП. Тоді навіть подейкували, що успіх Алєксія був обумовлений вічною конкуренцією „росіян” і „українців” у Церкві, що „росіяни” голосували за Алєксія, щоб не допустити засилля „української партії” в Патріархії – так, як у Ватикані після смерті Папи-поляка казали про занепад „польської партії”. Зараз на патріаршество вже балотувалися самі „росіяни”, проте без підтримки українських делегатів собору новий церковний предстоятель перемогти не зміг би. І тут виникає запитання – чи намагатиметься він відкласти проблему української автокефалії на якомога віддаленіші часи, може навіть, залишити її своєму наступникові чи, навпаки, буде вважати себе людиною, здатною переформатувати церковні взаємини Києва і Москви? Відповісти на це питання можна буде тільки з часом. 

 

 

Український журнал