Український журнал - 3/2009

Під знаком рожевого невидимого єдинорога

   Текст: Олег Супруненко, Берегово, Закарпаття

Переді мною замітка про результати дослідження, проведеного Київським міжнародним інститутом соціології та центром „Соціальні індикатори” стосовно ставлення мешканців України до релігії. Згідно з ними, 53 % українців стверджують: „Я вірю в Бога зараз і завжди вірив”, 21 % заявили, що не вірили раніше, однак тепер стали віруючими. Атеїстів у нинішній Україні значно менше – лише 11 % відповіли, що ніколи не вірили в Бога або перестали вірити. Ще 15 % не знайшли для себе хоча б одну із  запропонованих соціологами позицій.  

   Показово, що в центральних, південних та східних областях країни релігійного світосприйняття не поділяють 13%, тоді як в західних – усього 3 %. Отже я належу до тих трьох відсотків. Аж не віриться, що нас так мало. Моя дружина, яку я відбирав ніяк не за ознакою „віруюча – невіруюча”, також ніколи не сповідувала жодної релігії. Мій найкращий друг – затятий атеїст, майстер диспутів із вірниками. З трьох моїх колег по колишній викладацькій роботі невіруючими було двоє (один, щоправда, став завзятим вірником). Збіг, збій в теорії ймовірностей, чи що це?

Українська „духовність”

   Та я не оскаржуватиму даних київських соціологів. Просто, користаючись нечастою нагодою, поділюся враженнями нерелігійної людини. В сучасній Україні бути таким відкрито – ще не подвиг, ні, але вже вчинок. Чи можна уявити собі, наприклад, політика, претендента на більш-менш серйозне крісло, який би заявив: „Я – атеїст”? Це неймовірно. Можна бути колишнім інструктором компартії з  ідеологічних питань (і люди пам’ятатимуть, як ти відслідковував, чи не хрестить хтось потайки дітей або святить паску на Великдень). Можна бути хабарником, крадієм у левіафанівських масштабах, невірним сім’янином, відвертим брехуном. Тебе простять або принаймні зрозуміють. (Цікаво, чи суддя Зварич, той, що не лише „засівав” мільйонами, а й влаштовував гідні Содому з Гоморрою оргії у суддівському кабінеті – чи він вправно дотримувався усіх християнських обрядів?). Та якщо ти публічно заявиш, що не сповідуєш жодної релігії, або ж не віриш в Бога (що не одне й те саме) – на твоїй політичній кар’єрі буде покладено хрест. Країна, в якій заяложене до непристойності слово „духовність” нерозривно пов’язалосяз релігійністю, такого не пробачить. Тому мусимо споглядати, як на публіку хрестяться, пірнають в йордані, цілують священикам руки пани, пики яких надавніх наївних розписах мали б символізувати увесь набір смертельних гріхів.     

   Не кидатиму каміння в тих цілованих священиків, хоч і не вистачить журнальної площі, аби змалювати неприглядну картину з „душпастирів”, які освячують дорожезні машини, не соромлячись, вивішують тарифи на обрядові послуги в храмах (з яких той, кому вони нібито служать, виганяв торгашів), погрожують відмовити у відспівуванні, коли не здаси грошей „на церкву” тощо. У нездоровому суспільстві навряд чи знайдеться бодай одна цілком здорова сфера – і кризу в церковному житті ті духовні отці, з якими мені час від часу доводиться спілкуватись, відверто визнають.

„Його ж космонавти не бачили!”

   Тим не менш, стрімка де-атеїзація суспільства не дивує: насильницька за формою та вбога за змістом атеїстична пропаганда радянської доби зробила свою справу. Приклад: на початку 80-х у багатьох закарпатських родинах основні релігійні обряди виконувались вже без особливої конспірації. Але ж врозріз із „лінією партії”! Відтак, аби радянські школярі не пішли до церкви на Великдень, вони мусили весняної неділі прийти до школи – аби рядами піти до Будинку культури дивитись нашвидкуруч організовані самодіяльні концерти чи щось подібне. А у понеділок був допит тих, хто таки не прийшов, і короткі богоборчі лекції, на яких вчителька наводила нам, дітлахам, різні аргументи неіснування Бога – на кшталт того, що його ніколи не бачили наші численні космонавти. Не мине й десятиліття, як ті вчительки, а разом із ними ті, хто ними керував, повісять іконки в робочих кабінетах і радо зустрінуть введення в школах уроків з християнської етики.

   Саме тому в 2005-му я став одним із співавторів віртуального „Звернення до Президента України та міністра освіти стосовно введення курсу “Християнська етика” в державні школи”, що починалося словами: „Ми, громадяни України, які за своїми світоглядними переконаннями є атеїстами, або ж відкрито не відносимо себе до жодної релігійної конфесії, глибоко стурбовані намірами Міністерства освіти та науки з 1 вересня цього року ввести в шкільний курс предмет “Етика віри”. В своєму неприйнятті цього заходу ми виходимо з таких аргументів...” – і далі йшли аргументи юридичного та логічного обґрунтування, чому змішувати світське навчання з релігійною освітою недоцільно і неправомірно. Очікувано, ніхто до того звернення не прислухався, і наразі моя донька-третьокласниця має відвідувати щотижневий урок „Основ християнської моралі”. Має, бо урок – передостанній, і, хоч формально він необов’язковий, але сидіти в порожньому класі в компанії кількох однокласників – не найцікавіше заняття для дитини. Урок ведеться попом, хоч відділення церкви від школи в нас наразі не скасоване...

   Ця заява стала першою спробою українських атеїстів заявити, що вони є в українському суспільстві. Звернення довго „висіло”, збираючи підписи, наствореному того ж 2005-го першому українському сайті „Атеїзм в Україні” (офіційної організації атеїстів наразі в Україні немає, але під егідою сайту його розробники працюють над реєстрацією Громадської організації „Товариство атеїстів України”). Під його дивним логотипом у мережі спілкуються ті, кого не торкнулася повальна релігієзація. Логотип – стилізована голова міфічного єдинорога. Останнім часом він просувається як універсальний символ атеїзму. Вигаданий на одній із зарубіжних атеїстичних конференцій єдиноріг став жартівливим богом атеїзму, діалектичність якого проявляється в тому, що він водночас рожевий і невидимий.На сайті можна підкріпити свої переконання непоганою теоретичною базою,дізнатись останні навколо-релігійні новини, зрештою, покепкувати із завзятих вірників.

   Дуже корисним, як на мене, є перекладений з англійською мови хазяїном сайту тест-релігієметр, за допомогою якого можна з’ясувати, яка релігія підходить особисто для тебе – адже свою приналежність до тої чи іншої релігії людина часто обирає несвідомо або вимушено. Двічі упродовж трьох років я перевіряв себе на цьому тесті – і двічі виявлявся агностиком. З чим повністю згоден – я не богоборець, я той, хто має дуже великі сумніви, що хтось із простих смертних здатен пояснити мені світоустрій. І той, хто має великі претензії до тих, хто за сумнівні пояснення світоустрою намагається (й доволі успішно) отримати цілком матеріальний зиск.