УЖ
Українська Čeština
Polska English
LVIV - Open to the World

Український журнал - 3/2009

Операція „Ортодокс”

(Скачати весь номер: 3/2009 [PDF, 2.4 Mb])

 

   Текст: Ярослав Сирник, Вроцлав

  

Коли навесні 1947 року почалася чергова хвиля виселення корінних жителів Холмщини, Надсяння та Лемківщини, у новій „народній“ Польщі вже третій рік тривала фактична ліквідація Греко-католицької церкви. Проте, на відміну від УРСР, тут не було формального „собору“, на якому „возз’єднали“ б уніатів з православ’ям.

 

   Після арешту перемиських владик, греко-католики залишилися без свого духовного проводу. Від часу проведення акції „Вісла” богослужіння у цьому обряді були заборонені. Всупереч усьому продовжувалися вони лиш у Команчі і – напрочуд – розпочалися у Хшанові (на півночі Польщі). Нарешті у 1949 році державним декретом секуляризовано церковні маєтки. Розпорошеній отарі греко-католиків можна було або брати участь у православних богослужіннях, або латинізуватися. Ну, а найкраще повністю покинути віру.

 

 

Напівофіційне існування

   Довгих десять років після проведення акції „Вісла” тривала прихована боротьба за майбутнє Греко-католицької церкви у Польщі. Це був час випробовувань для вірних і для священиків, які залишилися по цьому боці польсько-радянського кордону. Прив’язаність до обряду схиляла частину вірних до Православної церкви. Для декого важливішим була єдність з римським престолом. Священики, крім лічених винятків, почали правити за латинським обрядом. Безупинну місію серед свого народу вів зокрема о. Мирослав Ріпецький. Коли настала відлига у політично-суспільному оточенні, саме завдяки його позиції, діям о. Василя Гриника, а також сотень анонімних світських дія чів, структури церкви помалу почали відроджуватися. На зламі 1956 і 1957 рр. державні власті дозволили напівофіційне існування греко-католицьких станиць при деяких латинських парафіях. У 1957 році встановлено їх 17. Впродовж наступного чвертьсторіччя їхнє число зросло до 70.

   Події 1956–1957 рр. не означали, що комуністична влада змінила свою позицію щодо подальшого існування Греко-католицької церкви у Польщі. Тим більше, що про повне відродження її структур надто стримано думали ієрархи Римо-католицького костьолу. Для Ватикану єпископський престол у Перемишлі був незайнятим, але юрисдикцію над греко-католиками ще у 40-х рр. передано примасу Польщі.

   Коли першим секретарем комуністичної партії у Польщі став Едвард Гєрек, державна пропаганда з новою силою заявила про національну „однорідність” країни. В окремих воєводствах чиновники сприйняли це гасло як поштовх для обмеження свободи дій греко-католиків. Саме у вроцлавському архіві Інституту національної пам’яті збереглися безперечно виняткові – беручи до уваги послідовну акцію нищення документів СБ, яка проходила наприкінці 80-х років (особливо тих, що стосувалися церковних структур, тобто матеріалів ІV Департаменту МВС) – матеріали, які документують дії колишнього комуністичного апарату безпеки Лігницького воєводства проти Греко-католицької церкви. Особливо цікавими є збережені записи про нагляд за нинішнім митрополитом Іваном Мартиняком.

 

 

„Ортодокс” 

  Те, що збереглося у ІНП – це, звісно, мізерна частина всіх матеріалів, створених безпекою. Мова йде про багатосторінкову папку з документами „об’єктної справи” (тобто одного з видів оперативної роботи, що проводилася з метою постійного надходження інформації про інституції, середовища або події, протидію проявам антисистемної діяльності тощо) з кодом „Ортодокс”. Її розпочато у Лігницькому воєводстві у лютому 1977 р. Це була складова частина загальнопольської однойменної акції. Саме ж „об’єктом”, як писалося у вступній заяві до справи, було у ній „питання українського націоналізму, греко-католицького віросповідання”. Документом, створеним паралельно до цієї заяви, була Характеристика проблеми українського націоналізму, греко-католицького віровизнання на території Лігницького воєводства”. Знаходяться тут і чіткі сліди активної багаторічної оперативної роботи СБ проти нинішнього митрополита. Тут теж згадується про „послідовні деструктивні операції”, спрямовані на знищення греко-католицької спільноти.

   Запущені наприкінці 70-х років у рух „коліщатка”, працювали у греко-католицькому середовищі, хоч з різнимиперіодами активності, постійно. Поява „Солідарності” спричинилася до кількалітньої маргіналізації греко-католицького, чи пак українського питання у діяльності СБ. Проте від середини 80-х усе почало повертатися до старої схеми. Стимулом до цього був ювілейний 1988 рік. Підготовка до святкувань Тисячоліття Хрещення Київської Русі була найголовнішим завданням самої Церкви. Підґрунтя для урочистостей заклав у ході своїх архієрейських відвідин владика Мирослав Марусин. Особливою формою підготовки до ювілейного року мали бути паломництва: до Ченстохови та Риму. У цьому другому випадку паломництва насправді стали нагодою для втечі з Польщі сотень молодих українців, які зміцнили згодом українські осередки, передовсім у Канаді.

 

 

Посилення нагляду

   Від середини 80-х років власті комуністичної Польщі почали дещо по-іншому ставитися до українського питання. Еволюція тактики влади не означала автоматичної згоди на поступки греко-католикам. Скоріш за все, комуністи справді побоювалися спалаху неконтрольованих ними процесів. І знову посилився нагляд за греко-католицькими священиками.

   У самій же церкві також наставали значні зміни. З 1981 року примас Йосиф Глемп призначив двох генеральних вікаріїв для греко-католиків у Польщі. Одним із них став о. Іван Мартиняк. Це не обійшло увагою СБ, яка ще у 1976 р. вбачала в особі нинішнього митрополита кандидата у єпископи. Органи безпеки відзначали наступні сфери активності о. Мартиняка: інтегрування української громади, навчання вірних історії народу і церкви, поширення зв’язків з українськими спільнотами за кордоном, розширення мережі греко-католицьких станиць, духовна опіка над молоддю ІV Загальноосвітнього ліцею у Лігниці з українською мовою навчання, поширення національних традицій тощо. З’ясувалося також, що підтримку діям о. Мартиняка надає вроцлавський латинський архієпископ – кардинал Генрик Гульбінович.

   Особливо бентежилася СБ впливом, який тодішній о. мітрат Мартиняк мав на молодь Лігницького ліцею з українською мовою навчання. Для протидії цьому, функціонери IV Відділу воєводського управління внутрішніх справ у Лігниці, за сприяння ІІІ Відділу ВУВС, наполягали на посиленні нагляду за вчительськими кадрами та учнями ліцею. Створений у червні 1988 року „Аналіз  операції

,Ортодокс’” подає ряд свідчень про методи оперативної розробки греко-католицького середовища Лігниці та його головного душпастиря. СБ завела т.зв. перлюстрацію кореспонденції нинішнього митрополита. Активно опрацьовувалися особи, пов’язані з о. мітратом. Реєструвався кожен його закордонний виїзд, що у ситуації, коли Паспортне бюро було дуже тісно пов’язане з СБ, не було чимось важким. З інших записів довідуємося про встановлену у помешканні священика апаратуру для підслуховування (код „Скарпа”). Однак найважливішою зброєю СБ були таємні агенти, що працювали під псевдонімами „Артур”, „Шимборський”, „Доньський”, „Ярослав”, „Анджей” та „Борис”.

 

 

Сумлінний священик

   СБ не була єдиною державною структурою, що активно цікавилася особою митрополита Івана. Не менш грізним, а бува й більш дошкульним, був постійний адміністративний тиск з боку Лігницького відділу д/с віросповідань. Цей відділ наполегливо збирав інформацію про о. Мартиняка. Нагодою для такого збору були численні розмови, які проводилися зі священиками римо-католицької чи православної церков. Управління д/с віросповідань періодично оновлювало персональні характеристики окремих священиків. Про о. Івана Мартиняка читаємо таке: „Багато вказує на те, що націоналізму не підтримує (...). Сумлінний священик. Має звичай дякувати вірним за присутність у богослужіннях, підкреслює, що участь римо-католиків у греко-католицьких відправах засвідчує єдність християн (...)”.   Представники Лігницького відділу віросповідань були присутні на врочистостях, пов’язаних з канонічною візитацією примаса Глемпа в греко-католицькій парафії (11 листопада 1984 р.). Виголошені тоді промови вони записували на магнітофонну плівку. У зробленій згодом стенограмі читаємо, що о. мітрат І. Мартиняк висловив зокрема свою думку з приводу дуже голосної тоді справи політичного вбивства латинського священика, пов’язаного з „Солідарністю”, о. Попєлюшка.

   Центральне Управління віросповідань неодноразово викликало о. мітрата Мартиняка на розмови. Після кожної обов’язково писалися урядові записки. В одній з них (від 11 березня 1986 р.) читаємо, що „в ході розмови ми дійшли висновку, що о. Мартиняк – це людина, яка добре розуміє специфіку становища греко-католиків у Польщі, яка діє виважено, щоб не довести до напруги і конфліктів з католиками і православними; він налаштований на діалог з державними властями та лояльнийстосовно них”.

   Подібно, як у випадку органів безпеки, великий інтерес до Греко-католицької церкви виявили адміністративні віросповідні власті під час ювілейних торжеств 1988 року. Згідно із запискою від 12 жовтня 1988 р., чиновники провели перед ченстоховськими святкуваннями (10–11 вересня 1988 р.) розмови з обома генеральними вікаріями, щоб впродовж урочистостей не трапилося ніяких „дратуючих акцентів”.

   Представлена картина, звичайно, жодним чином не претендує на бодай епізод з біографічної розповіді про митрополита Мартиняка. З-посеред вірної інформації у документах органів безпеки знаходяться непідтверджені дані, дослідження яких буде завданням майбутнього біографа. Проте, вже на основі наведених цитат, маємо можливість формулювання цікавих дослідницьких тез. Перша з них така: особою владики Івана Мартиняка польські комуністичні спецслужби, а також відомство з питань віровизнання, почали цікавитися дуже давно. Привертає увагу факт, що зацікавлення ним значною мірою ініціювали центральні органи (ІV Департамент МВС, Управління д/с віровизнань). І одні і другі вбачали у ньому справжнього провідника греко-католицької громади Польщі. Відкритим залишається тут питання про фактичні наміри церковного проводу (кардинала Вишинського, архієпископа Поджі, патріарха Йосифа, врешті, самого папи). Чи були наміри возведення о. Івана у сан єпископа вже наприкінці 70-х років?

   Владика Іван наділений великою харизмою. Цю внутрішню силу, яку розгледіли неприхильні до нього особи, відчули насамперед його духовні наставники. Відчувала її і його паства. Оця міць притягала до о. Івана, о. мітрата Івана, а врешті, владики Івана багато людей. У непростий період, завдяки активності, послідовності, хистові таких осіб, як владика, при допомозі Вселенської церкви, наша церква вистояла, вижила. В естафеті поколінь Церква Мучеників змогла наново, як визнана структура, посилити свою місію серед українців-греко-католиків у Польщі.

 

 

 

Український журнал