Український журнал - 3/2009

Богдан Рубчак. Вибране

ПРОМЕНИСТА ЗРАДА 

Треба більшої самоти,

ніж та, що в чотирьох стінах:

треба, щоб в собі ти

назавжди впав на коліна.

Так багато треба прощань

з веснами, з ніжністю, з світом,

щоб торкнути променів грань

хоч раз льодовим своїм літом.

І треба так довго йти

в непростимо яснім промінні,

і в пустинях німих самоти

собі говорити тіні,

і падати в тьми обрив,

де овоч і ангел падав,

щоб у тінях, що ти освятив,

зацвіла промениста зрада.

ПОЕТОВІ

1.

Сьогодні

я поклав на долоню листок

і подумав про тебе, Богдане Ігоре Антоничу:

не було б затісно в листку,

хрущем

було б не страшно.

Сьогодні

я подумав про дні твої,

Богдане Ігоре Антоничу:

кімнати,

де регочуть грамотні міщани, –

а ти:

на щоках рум’яність, немов від швидкого бігу,

і так дуже хочеться досягнути чогось

там ...

там ...

2.

Відображення свої

ти дотиком дитинним лишав на живих свідках:

на липі,

на бджолі,

на ласкавих лисицях.

І вони

казали тобі, хто ти.

я знаю:

ти був добрий,

такий, як Божі свідки,

такий, як ті,

що їх мордують рибалки й дроворуби,

такий, яких люблять діти,

такий,

як посли з Золотомор’я.

3.

Сьогодні

я почув, Богдане Ігоре Антоничу,

як пританцювало до тебе чорне весілля –

чорне весілля

в зелених сап’янцях –

і взяло тебе

у вир своїх пісень.

Не було страшно – ні,

бо ти мав друзів

ласкаволистих,

безмежнооких, –

бо ти звав,

як бути самотнім.

Бо щоніч ти слухав

таємні розмови

доброзичливих Співучасників.

КАССАНДРА ГОВОРИТЬ

1.

В подиві брови зводиш.

Ти не віриш устам моїм.

Деревом він прокляв би мене

або крислатим кущем:

я зронила би ягід червоне сузір’я

в долоні тобі.

Ти спрагу гарячки згасив би,

спочив би у тіні віт,

і розпуття років не роздерло б тебе.

Я хотіла б сказати : лишися,

шолом відклади, –

та дороги, як стріли,

застрягли в зіницях моїх.

Я хотіла б сказати про ніжність,

про вічність весни,

але то був би зойк

божевільних пророків-надій.

Ні, не можеш зостатися тут, –

мусиш устати і йти.  

2.

Він згоряє у сонці своїм,

цей мій день.

Блудниці ноги цілують комусь

і просять : “Помри !”

І зостаються дерев кістяки

та м’ясо зогниле рік.

Я з горлянки рву біль

і приношу тобі, а ти кажеш:

Це хліб !”

Ти не віриш мені.

Але йди. Хоч не вір, а йди!

Ти не можеш спинитись на мить:

болота тисячами ротів

ссуть сандалі твої.

Ти не можеш спочити ніде,

бо кондори хижі ждуть,

бо обрію труп тяжить

і піднести чоло не дасть,

бо ти – проклятий, як я:

проклятий прокляттям доріг.  

О, підкуй колісницю свою,

бо гостре каміння там.

Запали смолоскип свій – там ніч!

Зламається білість останніх вестальних дів, –

тож гори на шакалів

різким зеленим вогнем.  

Тож запалюй столицю днем,

а мене в боротьбі забудь.