Український журнал - 12/2008
Тарас Чорновіл: „Я перестав бути галичанином“
(Скачати весь номер: 12/2008 [PDF, 2.5 Mb])
Спілкувався: Петро Андрусечко, Київ
Тарас Чорновіл – постать незвичайна. Для початку вистачить уважно розгледітися в кабінеті депутата, що у будинку Парламентських Комісій. На протилежних стінах один на одного „дивляться“ портрет його батька, заслуженого дисидента і багаторічного лідера „Руху“, та відоме класичне фото Че Гевари в береті. Господар кабінету пояснив, що це в жодному випадку не вираз його ідеологічних уподобань. Фото революціонера Тарас Чорновіл вивішує тоді, коли перебуває у бойовому настрої. Співрозмовник, зрештою, звернув мою увагу на інший цікавий малюнок – Юлію Тимошенко та Віктора Ющенка, які взявшись за руки, стрибають через вогнище. Чорновіл каже, що купив його у серпні, ще перед спробою сформувати спільну коаліцію БЮТу та Партії регіонів.
Його неустанно порівнюють з постаттю батька, знаменитого В’ячеслава Чорновола, що аж ніяк не полегшує йому життя. Завдяки неординарним політичним рішенням Тарас Чорновіл набуває певної „популярності“ – у 2004 році переходить на бік „темних“, як багато хто тоді вважав. Як наслідок – його чимало-хто зненавидів. Донедавна Тарас Чорновіл – одна з небагатьох публічних персон Партії регіонів, хто умудрився при цьому зберегти незалежність в окремих питаннях. Після невдалих переговорів щодо створення коаліції з БЮТ він заявив про вихід з партії. Без сумніву, мій співрозмовник не шукає легких доріг і все життя йде власним шляхом – досить реалістичний, відвертий, з незмінною сигаретою в руках.
ЗМІ приділяють останнім часом вашій персоні велику увагу. Але я хотів би повернутись до часів дитинства. Ви народились у Західній Україні. Ваш батько– В’ячеслав Чорновіл. Наскільки важко бути сином видатної людини?
Знаєте, я по-інакшому не уявляв собі. Це була певна додаткова екзотика, пов’язана з тим, що я син В’ячеслава Чорновола. Батько перебував в ув’язненні багато років, але воно сприймалось як само собою зрозуміле. Те, що про батька постійно згадували то „Радіо Свобода“, то „Голос Америки“, було предметом додаткової гордості і заздрості з боку однокласників. А коли приходили регулярно з обшуками, це теж сприймалось, як певна атракція. Відчулись певні нотки загрози, коли мені в класі, якщо не зраджує пам’ять, восьмому, давали півроку умовно за писання нездорових віршів і елементи антирадянської пропаганди і казали, що мене треба запроторити в колонію, аби я звідки вийшов не скоро. Пізніше, в зрілому віці, в окремих випадках це створює проблему, коли тебе починають міряти не з В’ячеславом Чорноволом, а з абсолютно збоченим, викривленим уявленням про В’ячеслава Чорновола деякими людьми на тлі їхньої власної зіпсованості. От є у нас категорія людей, і не тільки тут, але й в діаспорі, які й далі живуть 60–70-ми роками, вони не перейшли у двадцять перше століття. І особливо це характерно для українського маргінального політикуму. Вони виробили собі образ Чорновола, який був тридцять років тому. І не можуть уявити, що він трансформувався. І до мене претензії: як Тарас Чорновіл може зробити таке й таке, якщо В’ячеслав Чорновіл у тому образі такого в житті ніколи б не зробив!
Ви, власне, випередили моє запитання, чи справді ваш батько змінювався?
Він був абсолютно реальним політиком. Він жив у реальному часі. У якийсь момент він випередив в 1991 році після президентських виборів весь „Рух“, потягнувся до Кравчука. Він перший сказав, що треба зараз зберегти якусь альтернативу, оголосити опозицію, створювати її проти нього. Він витримав розкол у „Русі“. Інакше цієї політичної сили просто не стало би, її купили б. Він пробував знайти порозуміння з владою. Був колосальний пласт суспільства, який підтримує національно-демократичну ідею і, на превеликий жаль, в абсолютній більшості неймовірно маргінальних політиків, які обслуговують ці прагнення. І щоб якось підтримати цей пласт, дати йому можливість розвинутись, він пробував знаходити контакти з владою. З тим же самим [Леонідом] Кучмою.
Про смерть В’ячеслава Чорновола багато чого говорять, є різні версії. Для вас особисто ця справа повністю пояснена?
Розумієте, вона буде повністю пояснена, коли буде вирок суду, остаточний і кінцевий. Для мене справа є зрозумілою в загальних рисах. Я думаю, що це вбивство, у мене є підстави так говорити. Але у мене немає для самого себе відповіді на перше питання: хто безпосередньо був замовником? Я був одним з тих, хто напряму звинувачував президента Кучму, а потім, трохи подивившись, зрозумів, що він був в курсі, можливо, дав згоду, а от хто реально цього найбільше хотів, звідки тягнуться ниточки? Чи вони тягнуться з України, чи з-за її меж? А якщо звідси, то чи не від тих, хто так активно використовує ім’я В’ячеслава Чорновола? У мене відповіді немає. Тому я не можу ані однозначно кинути камінь в город Кучми, ані звинувачувати спеціальні кола в Росії, ані висунути дуже жорстке моральне звинувачення [Віктору] Ющенку. Я назвав три об’єкти, щодо яких у мене є підозри. І по кожному з них дуже обґрунтовані: що замовлення могло бути в одному з них і в кожному робилось щось дуже конкретне проти В’ячеслава Чорновола, що могло закінчитись замовленням на вбивство.
Ми дізнаємось колись обставини, чи покарають винних?
Ви знаєте, занадто багато цих питань без відповіді. Наприклад, по справі Георгія Гонгадзе засудили тільки виконавців. Є підозри, що засудили підставних осіб, які погодились, бо їм грозило пожиттєве ув’язнення за безпосередню організацію вбивства одного з бізнесменів (так звані перевертні в погонах). І є підозри, чи не скинули на них інші злочини. Що стосується справи батька, у мене немає прямих претензій. Слідство у 2005 році відновлене, але успіхи мінімальні. Слідчі роблять те, що можуть, є певне імітування роботи. Я переконаний, що люди, які є замовниками, на сьогоднішній день ще десь достатньо високо. Оптимізму для остаточного завершення справи поки що немає.
Ваша політична кар’єра дуже цікава. Ви брали участь в акції „Україна без Кучми“. Пізніше перейшли до іншого табору. З чим це пов’язане?
Я брав участь в акції „Україна без Кучми“. Був засновником спільно з Олександром Морозом та Юлією Тимошенко акції „Форум національного порятунку“ (спочатку це називалось „Фронт національного порятунку“, а потім змінили на „Форум“ і громадський комітет „Опору за правду“, щось на зразок сербського „Одпору“). І ми проводили потужні акції. І яка реакція двох фігурантів наступних виборів? Середовище донецьких, які підтримували Януковича: тихенько, дуже обережно, але десь нам допомогли фінансово, ми десь контактували, але ми намагались показати, що ми не проти них. Ми за інші правила гри в країні. Тобто, там ми бачили принаймні якесь м’яке порозуміння. Друга сторона – Віктор Ющенко. Підписує разом з [Іваном] Плющем і Кучмою „лист трьох“, де тих, хто виступив проти Кучми, тільки за сам цей факт оголошують націонал-соціалістами і фашистами. Я прошу пробачення, я пішов у інший табір. Я пішов від людини, яка оголосила себе синомКучми і яка продовжила роботу Кучми в повному обсязі. Я пішов в середовище, яке було для мене достатньо чуже, і альтернативне, але станом на 2004 рік, на літо і першу половину осені, демонструвало дуже цікаві речі. За таких обставин, якщо недивитися на певні зовнішні фактори, це був дуже логічний вибір.
А коли вам перестало бути комфортно і цікаво в Партії регіонів?
У 2006 році. Знаєте, коли ми втягнули себе у виборчу кампанію 2006 року і я її відпрацював, як ніхто. Янукович об’їздив мало не всі райцентри України. В мене графік був такий самий. Я вдома майже не жив (...). Я свято вірив, що пройдуть вибори і все буде, як раніше. Що можна буде підійти до лідера партії і сказати: „Віктор Федорович, ви не праві в цьому і в цьому. Нам треба було прийняти інакше рішення“. Фракція може прийняти рішення всупереч думці лідера. І коли раптом замаячіла в 2005 році можливість прийти до влади, створити свій Кабмін і коаліцію, почались трансформації, які я тоді зрозуміти не зміг і які стали дуже зрозумілими вже в кінці 2006 року.
Але що ж відбулось?
Я не знаю. Можливо, не витримали випробування перемогою у владі. Перемога на виборах була занадто велика, занадто ласа. І друге: до партії моментально влився великий пласт тих, хто нас зрадив у 2004 році, хто переметнувся до помаранчевих. Я зрозумів, чому мені було так добре в партії у 2004 році: всі бандити з неї пішли до помаранчевих. Відверті злодії, на яких я сам збирав компромат і створював слідчі комісії, всі раптом опинились у БЮТ чи НУ, або у фракціях підтримки. А тут раптом вся ця шушера, весь бандитський осад повернувся назад, побіг у фракцію купувати собі місця. В один момент я зрозумів, що опинився в іншій політичній силі, і нетільки я. Просто хтось прийняв нові правила гри. А я не захотів.
Попри це ви протримались так два роки.
Так. Але у мене була все ж якась особиста прив’язаність до Януковича і віра, що все ж таки це переломиться. І другий момент: стримувала відсутність якоїсь іншої перспективи. І основне: у мене був найбільший у тій політичній силі простір для особистої свободи. Питання про Голодомор: я не можу досі зрозуміти, які ідіотські мотиви були в тій політичній силі, щоб прийняти жорстке рішення голосувати проти визнання Голодомору геноцидом. Але я міг голосувати! Ніхтонавіть не посмів зробити особисті закиди. Я міг виступати відверто, абсолютно проти ідеї, яку партія стала висувати на щит – другої державної мови. І формальний момент я не міг знайти. І за таких обставин йти було важко.
Іншими словами, якась надія на зміни в Партії регіонів у вересні була?
Там була цікава передісторія. Я до того повідомив, що виходжу з партії. Навіть моя колега Анна Герман сказала, що Чорновіл двадцять разів казав, що буде йти, і не йде. Але я двадцять разів попереджав: все, що ви робите, це для мене поза межею. Першого вересня під час засідання політради я вийшов на трибуну і в силу тих обставин, які склались (та ідіотська заява про визнання Абхазії і Південної Осетії незалежними країнами; до речі, та ж політрада наступного дня проголосувала підготовлене заздалегідь рішення, що ніякого визнання не було; грались в іншу гру на основі того, як ми підтанцьовували під Ющенка та його Секретаріат. Бізнес-інтереси домінували над політичними інтересами). Я десь зірвався, вийшов на трибуну і при всіх, навіть при лідері, сказав, що це вже все. Мене зупинив Янукович: „Почекай, завтра ти побачиш, і ти заспокоїшся“. Я дійсно не знав, що буде наступного дня, що готується домовленість з БЮТ. І те, що почалось 2-го числа, мені на дев’яносто відсотків сподобалось. Перші два лідери найпотужніших політичних сил готові чимось пожертвували. Одна – жертвами на президентство, а друга – на посаду прем’єра і на уряд. Хоча їх треба би було поміняти. З Януковича був би хороший прем’єр-міністр, а з Тимошенко – хороший президент. Але не навпаки. Та навіть у тому варіанті це була певна перспектива. Якби там не перемогли особисті амбіції, могли би попрацювати років десять і створити зону хорошої стабільності. Я на це серйозно сподівався. Десять відсотків, які отруювали відчуття – це „все і сьогодні“. Це законопроекти, які почали валити, як з рукава: про обмеження президента в тому й в тому. Остання крапля – зміна Кримінального кодексу і притягнення до кримінальної відповідальності. Та хлопці, зрозумійте, що навіть маленький пудель перетвориться на бультер’єра, якщо його загнати в кут.
Що завадило співпраці?
Перше – це те, що Янукович не зміг бути настільки твердим і серйозним лідером політичної сили. До шостого вересня він мене переконував, наскільки це добре і правильно. А десь після того почали грати роль ті сили, які були втягнуті в систему Партії регіонів зі сторони бізнесу. І ті люди керують сьогодні Партією регіонів, саме вони, я не хочу називати прізвища. Але центральну роль зіграла ющенківська група „РосУкрЕнерго“. Вона в 2005 році була зав’язана на Ющенкові. Це була структура, яка працювала з Росією. Потім вони купили людей з оточення президента, потім опанували систему енергопостачання України, а потім опанували Партією регіонів. Спочатку вони опинились в уряді Януковича у 2006 році. Я так розумію, що дехто з цих людей були поступкою Ющенку. Сьогодні вони, по суті, керують процесом. Це той десант, засланий Ющенком в Партію регіонів, що взяв Партію регіонів під контроль більше, ніж всім відомий Ринат Ахметов. „РосУкрЕнерго“ – це гроші з повітря, у них завжди є гроші. А коли Ахметов не захотів фінансувати окремі акції Партії регіонів або не зміг, ці дуже гарно вклинились. Я думаю, Ахметов до останнього часу придивлявся і думав, як йому повестися. Але, мабуть, його теж штовхнуло на сторону против ників процесу об’єднання з БЮТ. Але ця ультрарадикалізація [Андрія] Портнова та [Олександра] Лавриновича загрожувала новою нестабільністю.
Раніше ви багато говорили про зв’язки Рината Ахметова з оточенням президента.
Якраз я говорив найменше про це. У мене є особистий респект до Ахметова. Він дійсно цікава людина. Достатньо порядна і інтелігентна, на відміну від іншої шушери. Ну, які відносини можуть бути між популістом-президентом і ультрапрагматиком-бізнесменом? Очевидно такі, які мільярдер мусить мати з владою, щоб хоч якось працювати в країні. Якщо він піде на конфлікт з владою, йому не дадуть працювати. Другий момент – це момент певної доброчинності. Ахметов постійно запускає певні фонди, акції. І на цьому ґрунті для нього був прийнятним варіант (...) взяти участь у проектах, які курує президент. При цьому знімались проблеми з проектів, які проштовхує сам Ахметов. І рівень взаємовідносин найчастіше зводився до цього. Взаємовідносини [Бориса] Колесникова з [Віктором] Балогою дуже глибокі і дуже реальні. Але я б не пов’язував так Колесникова з Ахметовим, як про це всі говорять. Це абсолютно різні люди.
За кордоном нерідко можна зустрітися зі спрощеним образом Партії регіонів.З одного боку, говорили про протистояння групи Колесникова та Ахметова, а з другого, що це проросійська партія. Правда десь посередині?
Що стосується протистояння між Януковичем та Ахметовим, це абсолютна дурість. Партія регіонів створювалася не так просто. Це об’єднання ряду партій. Серед її засновників був Петро Порошенко, наприклад. Але об’єднувались десятки донецьких, східних еліт. В певний момент вони створили центр тяжіння. Бути опозиціонером цій партії стало незатишно. Але при тому всьому це дуже складна система прийняття рішень. Там в глибині. Я не знаю, як вони їх приймають. Але знаю, що принаймні кільканадцять груп мають своє значення. Наприклад, група [Раїси] Богатирьової. Вона ніколи не входила до Ахметова. Але вона розсіялась фактично після того, як Богатирьова пішла до президента. Але є окрема група Колесникова, [Андрія] Клюєва, є стародонецькі на зразок [Юхима] Звягільського чи [Володимира] Рибака, яким пробачається власна позиція, на відміну від інших. Це складна структура, і між її частинами часто виникають конфлікти. Але де немає конфліктів, так це між Ахметовим та Януковичем, щоб не казали журналісти. Це найбільш товариські стосунки в партії. І останнім, хто відмовиться від Януковича, буде Ахметов.
А проросійськість регіоналів?
Знаєте, вони стали заручником ідіотської доктрини, яку їм втовкли. Саме тому, що вони можуть використати її у внутрішньому електоральному полі. Це не була проросійська партія, а партія великого українського капіталу, яка сприймалась на Сході, як партія роботодавців. Це не Західна Україна, де зовсім інші традиції. Тут певний комплекс підтримки сприйняття директора. Це клас червоних директорів, як їх колись називали. Їх сприймали не як диктатора, а як батька рідного. Згадайте того ж [Володимира] Бойка в Маріуполі. Той же „Азовсталь“, там Ахметов – батько рідний. Директори там дбають про все! А потім під час президентських виборів відбулись перші кроки, коли цей комплекс дуже тупо і примітивно зламали російські технології, в провокаційний спосіб (оті плани розділу України, друга державна мова, особлива акцентуація на зв’язках з Росією, вперше прозвучало анти-НАТО в непродуманій формі). Але партія не орієнтувалась на Росію. І вона була набагато більш проукраїнською, якщо не рахувати мовних моментів, ніж інші партії (треба враховувати, що є українці, які говорять російською), поки персональна харизматизація лідерів та ці дії призвели до того, що сама партія стала їх заручником. І вибратись з цього курсу вже неможливо.
Яке політичне майбутнє Януковича, на вашу думку?
Я починаю в нього все менше вірити. Але він має особисту харизму. Якщо він у певний момент вирішить, що він господар партії і заткне рот іншим, протримається так пару місяців, переконає в цьому виборців, то тоді можливо й так. У іншому випадку він втратить і контроль за партією, і за її виборцями. Янукович втратив мобільність, самостійність. Я можу припустити, що він буде прем’єр-міністром, але особою, яка щось вирішує в цій країні – все менше і менше.
Тоді, з великою ймовірністю, Тимошенко буде президентом.
Ймовірність дуже велика, але втома від цієї гризні спочатку грала на руку Тимошенко. Бо всім було видно, де джерело неспокою, нестабільності. Але Тимошенко наразі втрачає багато і фатально. Я не є великим симпатиком Яценюка, але в цій ситуації, коли ці великі харизматичні партії вже сидять в печінках, народ готовий проголосувати за щось нове. Якщо він дуже мудро себе поведе і не набере в свою команду того дрантя, а набере щось зовсім нове, то в нього є перспектива зробити такий прорив, якого в Україні ніхто не робив. Я не в захопленні від Яценюка, але це не та застояна радянська схема, це щось пострадянське.
Помітно, що Тарас Чорновіл надзвичайно критично ставиться до президента Ющенка.
Я до нього так почав ставитись не тоді, коли почались провали в рейтингах, я дуже жорстко став виступати проти нього з 2001 року. В 2002-му, коли я висувався по виборчому округу, мене таки переконали піти у фракцію „Наша Україна“ (бо, в принципі, куди було йти?). Я формально був в ющенківському середовищі. І ще в 2003 році опублікував статтю під назвою „Це буде страшне президентство“. Так що у мене не мінялась позиція, я ніколи не оцінював його позитивно, окрім може національних речей. Мені подобається, що він займається темою Голодомору, але не подобається, як він це робить. Скажімо, коли б це зробити 2005 року, Росія немала б жодного спротиву. Тоді Ющенко мав сімдесят п’ять відсот ків рейтингу. Та візьми тоді всі ці теми, і УПА, і Голодомор, прийми закони відповідні. А як робить Ющенко? Коли можна це робити, він цим не займається, йому байдуже, він сидить на пасіці. В 2006 році, коли відбулись вибори, створилась складна скандальна коаліція, у нього розрив з Тимошенко, проблеми з коаліцією, він кидає закон, який має страшну опозицію в Росії, в Україні, він ще й дає кримінальну відповідальність за невизнання Голодомору. Він це робив настільки провокаційно, що дуже глибоко шануючи його мотиви, я не можу шанувати методи, якими він це зробив.
Ви заступник голови Комітету Верховної Ради з питань зовнішньої політики.Ви не раз висловлювались проти вступу України до НАТО. Яку позицію повинна займати Україна в зовнішній політиці?
Я не є противником вступу в НАТО. Я не є прихильником, а це різні речі. У ставленні до НАТО я є певним скептиком. Колись я молився на НАТО, а більшість фракції НУ та весь БЮТ були категорично антинатівські. Я постажувався свого часу в НАТО і за два тижні я перетворився в скептика. По-перше, я побачив абсолютно подвійні стандарти. Побачив неймовірну фальш, брюссельську бюрократію, і побачив принцип „валіза без ручки: і нести важко, і кинути шкода“. Як на мене, доки буде НАТО, доти буде гальмуватися процес створення європейської системи безпеки. І другий момент, який мені здається дуже добрий, як замінник НАТО, коли ми говоримо про реальну безпеку. А фактором безпеки вважаємо нестійкі режими Африки, Азії, які становлять загрозу створення ядерної зброї. То напевне треба думати не про ПРО в Чехії і Польщі, хоча тут не бачу жодних проблем. А мабуть треба думати про систему євроазіатської дуги, згадавши, що Євразія – це не лише Росія, там і Японія, і Південна Корея, Китай, Індія, Туреччина. Я великий прихильник цієї ідеї. В цю дугу включаються і українські станції ПРО, і в Азербайджані, і там, де є вплив американців та росіян. Вихід на Китай, який дуже хоче, щоб його сприймали як цивілізовану країну. І контакти з Росією – це ті договори, які потім не можна переступати. А Україна фактично в центрі цього стику. А що стосується вступу України в НАТО, я його оцінюю так. НАТО має підвищити рівень безпеки. Якщо якийсь акт, пов’язаний з НАТО, знижує рівень безпеки, це абсолютно протилежне тому, що ми закладаємо в поняття безпеки. І в 2004 році НАТО зробило дуже грубу помилку. Вони в попередній рік відкинули прохання Кучми про ПДЧ і в 2004 році категорично не сприймали вступ України до НАТО. Я особисто спілкувався з генсеком НАТО і відповідь була: не треба вам НАТО, дружіть з Росією, ви позаблокова країна, ми вам допоможемо отримати нейтральний статус. Тоді вступ України в НАТО не помножував загрозу. Росія була зайнята своїми внутрішніми питаннями. В Україні не було жорсткої опозиції проти НАТО. Сьогодні вступ до НАТО загрожує Україні, створює збурення серед сусідів. За якими мотивами ми тепер йдемо до НАТО?
А після російсько-грузинського конфлікту хіба небезпека з боку Росії не зросла?Мені здається, що після Грузії для України загроза існує з боку України. Пригадуєте фільм „Хвіст, який крутить собакою“? У фільмі, щоб підняти рейтинг кандидата, треба було вигадати загрозу. Вигадали війну в Албанії. І президент перемагає. І події в Грузії, хто б мені що не казав, є продовженням цього фільму. В серпні мало відбутись два конфлікти, перший в Грузії, другий – в Криму. Те, що Росія готувала анексію двох республік – це правда. Але й те, що Грузія стала жертвою Росії, але й Америки одночасно, теж правда. Американці були зацікавлені, аби там відбулось щось криваве. Те, що Чорноморський Флот Росії попрямував до Грузії заздалегідь, правда. Це не для того, що вони готувались до анексії в такий спосіб (якби захотіли анексувати, робили б через референдум, не через масове вторгнення). І подібне готувалось для України. Збудником і основним провокатором мала стати Україна.Це мало бути перекриття з бухт Чорноморського Флоту Росії, потоплення якогось нашого корабля. Але американські вибори відбулись і [Джону] Маккейну не допомогли в Грузії. А у нас вибори будуть.
Які ваші плани на майбутнє?
Та нарешті відпочити, вилізти з цього цирку. Я противник дострокових виборів, бо я розумію, що вони шкодять країні, але мені вже самому хочеться, щоб я зміг звільнити свій мандат. Чому сам не складу? У мене є сім’я, і я не маю іншого місця роботи. Доки ця Рада працює, я свою роботу виконую, я більш-менш порядно виконую свою роботу. Реально я готовий поки що працювати в аналітичній сфері. Є певні напрямки роботи: міжнародне право, викладацька робота, написання дисертації, вивчення англійської мови, робота в аналітичному центрі, який створюється.
Чи змінюється на Західній Україні ставлення до вас останніми роками?
Чесно кажучи, мені це вже трохи байдуже. Відбулась трансформація в мені. Мені, звичайно, ніколи не було байдуже, що про мене подумають в Галичині, але я перестав бути львів’янином. В 2004 році не тільки львів’яни перестали мене сприймати, але й я втратив респект до них. Таке творення ікони з Ющенка, якого навіть в російській глибинці немає до Путіна. Жіночки, які молились на Юлію Тимошенко. Це було масово. Коли за те, що ти посмів подумати, що Ющенко може бути не президентом, тебе готові проклинати. Коли тільки за підозрою, що ти проголосував проти Ющенка, село займається тим, а хто ж це міг проголосувати? Ага, а це той, у нього родич в Донецьку чи Дніпропетровську, а ми тобі хату спалимо; а на церкві – список тих, кого запідозрили, що він за Януковича. Тому я перестав бути галичанином.
