Український журнал - 12/2008

Руралізація aka рагулізація

(Скачати весь номер: 12/2008 [PDF, 2.5 Mb])

 

   Текст: Олег Супруненко, Берегово

 

Як на мене, міркувати про урбанізацію України слід насамперед у контексті її руралізації. Україна є типовим прикладом процесу урбанізації – тут у селах живе близько 35 % населення, тоді як 65 % – городяни. Хоча якраз і ні, городянами можна назвати далеко не кожного мешканця міста, як, власне, й містом неправильно називати кожен населений пункт із багатоповерхівками та промисловими підприємствами.

 

 

 

   Вперше з поняттям „руралізація“ я зіткнувся три роки тому на сторінках „Української технічної газети“, де Андрій Загорський зробив глибокий екскурс в історію та сучасні наслідки явища, яке виразив двома словами – „сільські городяни“. Віками вже манять селян, особливо молодь, вогні великого міста, навіть коли це „велике місто“ – заштатний райцентр. Тож процес перетікання людей із сіл до міст можна назвати якщо не природнім, то таким, що історично склався. Щоправда, переселення учорашніх селян до великих міст, насамперед, до столиць, задля елементарного виживання, фахівці звуть „удаваною урбанізацією“. Це коли місто не забезпечує нових переселенців роботою і житлом, відтак, вони потрапляють у не менші злидні, аніж у своїх селах.

 

 

З-поза міських меж

   Щодо руралізації, то російська Вікіпедія визначає її як процес, зворотній урбанізації, відтік населення з міст у сільську місцевість у зв’язку з погіршенням економічної (насамперед, продовольчої) ситуації. Ну, це той приклад, коли „колективний розум“ Інтернету помиляється. Усі інші джерела дають цілком протилежне визначення, за яким це – „розповсюдження на міський стиль життя продуктів сільської культури, в тому числі моделей поведінки та цінностей, які приносяться в міський культурний простір численними вихідцями із села“. „Сільські городяни“, одним, себто двома словами. Примітно, що українська Вікіпедія про руралізацію взагалі мовчить. Як і мовчить про тотожній термін, який нині в Україні доволі популярний – „рагулізм“. Ну що ж, слово росіянам: „Рагулізм – термін, що побутує на заході України, особливо у Львові та інших містах Галичини, і стосується людей, нездатних прийняти міську культуру: це “прояв самовпевненої малокультурності”“. Слово „рагуль“, яке ще й досі знайоме не всім українцям, має цікаве походження. Письменник Юрій Винничук, відомий дослідник Львова, висунув версію, що колись рагулями звали людей, які жили за міською межею. В’їзд до Львова перекривав шлагбаум („рогатка“), за який намагались не впускати брудно вдягнених чи підозрілих людей. „Натуральне село – це чудово, ... однак селянин, який хоче стати міщанином, але не може – це пародія“, – сказав Винничук в одному з інтерв’ю, присвячених 750-річчю Львова, міста, яке, на переконання багатьох знакових фігур української культури, нині просто потерпає від руралізації (сиріч рагулізації), втрачає свій унікальний дух європейського Міста, стрімко перетворюючись на провінційний обласний центр.

 

 

Спогади про єдині штани

   З наведених вище та багатьох інших причин українці масово переїхали з Села у Місто. І це стосується не лише Львова. Але Місто не змогло „переварити“ такої кількості колишніх селян, що й не дивно – ментальності селянина та городянина сильно різняться. Американський антрополог Роберт Редфілд ще у 1954 році у своїй книзі „Селянське Суспільство та Культура“ висунув теорію, що усі села на Землі мають схожі риси. В польових умовах проаналізував ставлення селян до таких речей, як особистість, сім’я, секс та любов, земля, погляди на зовнішній світ тощо.  Вочевидь, якби вчений досліджував городян, він би написав таку ж книгу й про них. Коли продовжити справу пана Редфілда, заглибившись у дослідження „сільських городян“ сучасної України, то можна було б виділити в них таку домінуючу рису, як удавану любов до своєї малої батьківщини, до якої при цьому кожен категорично не бажає повернутись. Вирватись з клятого села, залишитись у місті за будь-яку ціну, а тоді вже всім показати (отим міським снобам, що колись насміхались з неотесаного „рагуля“) – таким могло б бути кредо дуже багатьох переселенців. Наочним прикладам „нєсть числа“: хамуватий Леонід Кучма, хитрі Леонід Кравчук та Володимир Литвин, пихатий Віктор Ющенко і над усіма ними, апофеозом перемоги малограмотного нахрапистого Селянина над кволим  городянином – співаючий ректор Михайло Поплавський. Усі ці пани (і не лише вони, а й їхні прототипи дрібнішого масштабу) люблять відверті спогади про єдині штани, в яких їхали покоряти Місто, про сірі будні і намагання ухилитись від важкої та нудної праці.

   Безжальний діагноз наслідкам рагулізації поставлений у 2006 році у статті Юрія Романенка „Івченко як апофігей українського рагулізму, або Смішні роздуми на сумні культурологічні теми“ (нагадаю: Олексій Івченко очолював тоді „Нафтогаз України“ і прославився дорожезним „Мерседесом“, купленим за рахунок компанії): „Українські рагулі суть породження сільської архаїчної культури плюс хвилі масового “потреблятства”, що накрило Україну в 90-і роки... Головна небезпека рагуля для суспільства і держави полягає в тому, що він за визначенням нездатний перейматися довколишнім світом, оскільки головна прикладна сфера його інтересів – чого і як побільше затягти до своєї рагульської нори“. Пан Романенко, незважаючи на явну шовіністичну зверхність (до речі, скільки я не намагався віднайти російський аналог слова „рагуль“ – не вдалося; слова „жлоб“, „бидло“, „ліміта“, пропоновані російськими знайомими – не підходять; вони самі дивувались: явище є, а слова немає!), правий: головна небезпека рагулізації у тому, що її адепти не здатні дбати про оточуюче середовище у широкому значенні цього слова. Життєвий приклад. У дворі свого дитинства я кілька років спостерігав таке явище: щодня там з’являлась купа сміття, яку викидали ті, хто не встигав зранку вийти до сміттєвоза, а пройти 50 метрів до контейнеру лінувався. Так от, спочатку ці хитруни викидали сміття ввечері потайки, згодом – вдень, але так, аби ніхто не бачив. Останнім часом пакет зі сміттям черговий рагуль несе викидати під ніс сусідам ледь не з гордістю за себе. Слід відмітити, що за цей час двір майже залишили колишні мешканці, натомість більшість квартир викупили вихідці з передгір’я.

 

 

Маніакальні євроремонти

   Втім, не можна казати, що у рагуля взагалі немає почуття краси. Воно, якраз навпаки, яскраво виражене і полягає у любові до усього блискучого та кричущого – гламурного, одним словом. Зокрема, ця любов проявляється в маніакальній тязі робити так звані „євроре-монти“ – і в квартирах багатоповерхівок, і в приватних будинках, і в будівлях, облаштованих під офіси. Щодо квартир – то це справа особиста, але ж в полон нового архітектурного стилю нині потрапили цілі міста. І тому від Берегова і Львова до Києва й Одеси летять геть стародавні різьблені вікна й двері зі старих будівель, а їх місця посідає пластик. Розбирається бруківка з вікових вулиць, а на її місце кладеться карамельного кольору штучна тротуарна плитка ізпіску та цементу. Фасади солідних будинків фарбуються у кольори з набору „Будиночок для Барбі“. А ще на вулицях міст з’являються скульптурні потвори зі штучного мармуру і фальшивого золота. Найяскравіший приклад – „євроремонт“ центру Києва. Якщо золочену колону на арці ще можна пояснити прагненням до „варварського розкошу“, то „парники“ з головою видають у їх втілювачах колишнього селянина. Бо що на селі є предметом особливої гордості, як не парничок з огірками-помідорчиками? „Євроремонтна“ пошесть не оминає навіть такі пам’ятки, як знамениті карпатські дерев’яні церкви. Відомий закарпатський мистецтвознавець Михайло Сирохман не припиняє обурюватись тим, як „маленькі закарпатці“ поводяться з безцінною спадщиною краю. Якось бачив фотозвіт цього митця, де він порівнював первісний вигляд дерев’яних церков (на довоєнних світлинах) із сучасним. Тим з них, хто пережив епоху радянського атеїзму, непереливки стало саме тепер. Їх „прикрашають“ пластиковою ламберією, бані оббивають білою бляхою, малюють яскравими фарбами поверх давніх розписів, і навіть вирубують у дверях верхній портал, аби парафіянам було зручніше входити (бо двері занизькі – за задумом тодішніх будівельників, до церкви треба заходити, схиливши голову). А народу подобається – бо ж „файно“!

   Завершуючи опус, мушу зізнатись, що не знаю жодного рецепту проти стрімкої „рагулізації“ України. Зрештою, існують на світі й невиліковні хвороби, які можна хіба що діагностувати та пригнічувати. Рагулізація – це діагноз. Треба шукати ліки хоча б для призупинення розростання метастазів.