Український журнал - 12/2008
Вулиця Українська
(Скачати весь номер: 12/2008 [PDF, 2.5 Mb])
Текст: Жанна Комар, Івано-Франківськ
У нашому Технічному Університеті Нафти і Газу в Івано-Франківську, як наслідок потужного будівельного буму останнього десятиліття, відкрився новий факультет „Архітектура Туристичних Комплексів“. І ось уже чотири роки тут навчаються майбутні архітектори і міські планувальники. Це відповідь на вимогу часу, коли чисельні архітектурно-будівельні факультети почали масово з’являтися в різних сподіваних і несподіваних місцях.
Отож вулицею, або радше вузьким провулком із символічно-іронічною назвою „Вулиця Українська“ найчастіше пересуваються студенти і викладачі. Такий собі академічній шлях. Ця вуличка вузька настільки, що не має жодної можливості відділити її проїзну частину від пішохідної. Тут усі змушені погодитися рухатися в одному хаотичному потоці. Й так примарне поняття вулиці остаточно втрачається, коли минаєш утиснуту впоперек радянську п’ятиповерхівку. Тут це вже зовсім не вулиця, а якийсь прохід, де незручно розминутися навіть двом пішоходам!
Феномен і метафора
Колись, ще за Австрії, це була сільська вуличка. Потім, за Польщі, це була передміська вуличка із милою одноповерховою забудовою і такою ж милою назвою – вулиця Угодна. В радянський час цій непримітній стежині було надано нове ім’я – вулиця Українська. Ніби нічого дивного. Вулиці імені національних меншин, що відігравали більшу чи меншу роль в історії даного міста, природно отримували свої назви. Є багато подібних прикладів.
Натомість у радянському Івано-Франківську, беручи до уваги наявність глибоких традицій націоналізму Прикарпаття, рішення назвати дрібну непримітну вуличку Українською цілком можна класифікувати, як прояв українофобії. Адже в історії міста особливою подією була роль тимчасової столиці Західно-української Народної Республіки під час першої спроби створення незалежної української держави.
Однак, як вулицею Українською міг залишитися цей непривабливий провулок сьогодні? В незалежній Україні! На Заході! Українською мала би бути одна із центральних доглянутих вулиць.
Підтекст реляції „місце – назва“ не потрапив вочевидь до поля зору завзятих і невгамовних викривачів совєтизму. Сьогодні всі вони вже порядком втомилися. І сьогодні їм не до дрібниць…
Так і залишилася вулиця Українською. Вона і феномен, вона і метафора. Вулиця Українська – це віддзеркалення сьогодення, що надто часто скидається на нонсенс. І треба дуже сильно старатися, чи то швидко бігти, як це в Задзеркаллі у Льюїса Керрола, щоб залишатися на своєму місці і не дати змити себе течії цього викрученого навиворіт часу. Часу, коли назви не відповідають предметам, а речі називаються невідповідними словами. В університеті нафти і газу вчать архітекторів. Вулицею із національним ім’ям називають покручений недбалістю, немов артритом, провулок. Ми в процесі переходу через черговий бурелом, що, однак, дуже затягнувся.
Атмосфера близька до анархії, це очевидно. Це демонструє народ. Поки вони там нагорі зайняті своїми великими справами, ділять світ і ділять нас, народ не чекає – народ будується. Якщо їм немає діла до нас, то нам немає діла до них. Нікому немає діла. Це стало притаманною формою існування. І формулою виживання.
Вулиця Українська – це забуте місце
Це місце забутого народу. Населяють його ще поодинокі примари минулого – старі зруйновані будинки. Поруч із цими помираючими природною смертю динозаврами розквітають правдиві квіти сучасного народного генію, не обтяженого ані надмірними знаннями, ані традиціями, ані спадковістю. Тому що, попри всі негаразди і буревії, тенденцію будувати самостійно, без прототипу, як Бог на душу покладе, ніхто не відмінив. Цю діяльність і її плоди ми звикли окреслювати словосполученням „народна архітектура“. І вона відроджується, чи то продовжується, залежно від вибору пункту спостереження.
Кожний, хто брався будувати, керувався життєвою мудрістю і побутовою необхідністю. Матеріали використовувалися ті, що були під руками. А засоби – ті, що були найпростіші, щоб не сказати найпримітивніші. Все невдале, все, що не виправдало себе, відкидалося. А те, що виявлялося придатне, переймалося, копіювалося, повторювалося, аж до нудоти. Традиційність народної архітектури обумовлював певний суспільний здоровий глузд. Це він, а не архітектурний проект становив основу і міцний фундамент народної архітектури.
Житлове будівництво, це об’єкти людського здорового глузду апріорi, але тут вони з краплиною божевілля. Перевернуте раптом, ніби падаюче, вікно чи психоделічно туркусовий колір стін. Або хата із „проломом черепа“. В проваллях черепа-даху зручно вмостилися віконця! Крізь вікно першого поверху цього фундаментального об’єкту, який мав усі шанси стати таким собі пересічним „чвораком“, несподівано визирає турбіна реактивного літака.
Ще один будинок, це затишна нора, яка потопає в зелені пророслого скрізь дикого винограду, але нора з вікнамиочима. Її господар невтомний у вдосконаленні свого творіння. Його завзяттю і вмінню позаздрив би напевно сам Фріденсрайх Хундертвассер. Мансарда і вежа зухвало неконструктивні. Кольори яскраві, контрастні і виразні. Жовтий і блакитний зазначені особливо. Над входом в скляній ніші – іконка. Веселі пункти із ластикових закруток, планки та жерстянки. Все акуратно зібрано і скомпоновано в маленький художній шедевр.
Шанс на самовираження
Як колись, так і тепер народна творчість прямо залежна від свого творця. А сьогоднішній мешканець вулиці Української – це вчорашній радянський громадянин, що був жорстоко обмежений важкою працею і вузьким життєвимпростором. Сьогоднішній мешканець – це також учорашній селянин, який з легкістю привніс природно сільські традиції до міста, перетворюючи їх тим самим на кіч. І, незважаючи на факт, що в результаті почали поставати зовсім несподівані просторові композиції, не обумовлені ані архітектурно, ані історично, процес цей має свої позитивні, так би мовити, оптимістичні аспекти. Дійсно, тільки тепер мешканець Української вулиці отримав не лише можливість задоволення власних побутових потреб, але нарешті має шанс на самовираження. Що є вже цінністю самою в собі. І часом ця зворушлива в своїй безпосередності і непов’язаності ані з майбутнім, ані з минулим архітектура навіть дасть фору нашому дипломованому спеціалісту, однобока правильність якого часами така одноманітна і наскрізь комерційна.
Розповідь про нову народно-міську архітектуру, розповідь про її об’єкти, цікаві і повчальні при ближчому розгляданні, аж ніяк не обмежується до окремої вулиці чи навіть одного міста. Це радше прояв тенденції, що на сьогоднішній день має вже загальнонаціональний вимір, коли свідомо чи несвідомо, але чим далі, тим гостріше відчувається брак дороговказів і реальних стратегій на майбутнє.
