Український журнал - 12/2008

Давайте не соромитись Майдану!

(Скачати весь номер: 12/2008 [PDF, 2.5 Mb])

 

   Текст: Петро Андрусечко, Київ

 

   Чотири роки тому в Україні відбулися події під назвою „Помаранчева революція“. Досі тривають дискусії, чи була це справжня революція. Справа однак не в цьому. Ті гарячі дні – це насамперед вибух ентузіазму та віри у можливість змін, який тепер так рідко зустрінеш. У першу чергу, Майдан треба відібрати в політиків. Революція належить не їм, а звичайним людям, і в цьому сенсі вона є перемогою, а не розчаруванням. А політики? Що ж, вони ще не доросли до Майдану.

 

 

   22 листопада 2004 року, час 1.20. Голова Центральної Виборчої Комісії повідомляє, що опрацьовано 26 % виборчих протоколів. За офіційними даними, перший у марафоні – Віктор Янукович. З тієї миті щогодини зростатиме кількість голосів на користь лідера біло-блакитних.   Швидкість роботи Центрвиборчкому, відверто кажучи, дивує, зважаючи на проблеми з поданням результатів у першому турі виборів. Годиною раніше, о 0.15, на Майдані Незалежності оприлюднюють підсумки загальноукраїнського exit poll. Незалежне опитування показує, що попереду Віктор Ющенко. У нього 54 % голосів проти 43 % Януковича. До 14.32 понеділка ЦВК опрацьовує 99,38 % протоколів, згідно з якими Віктор Янукович набирає 49,42 % голосів, а Ющенко – 46,7 %.

   Люди почуваються обманутими, напруга зростає. В понеділок, 22 листопада, о 10.00 на Майдані Незалежності збирається близько 30 тис. людей, які підтримують Віктора Ющенка і переконані, що це власне йому належить перемога. З’являється перша інформація про перехід міліції на бік демонстрантів. З години на годну зростає підтримка лідера помаранчевих. Натовп скандує „Ющенко! Ющенко!“ Юлія Тимошенко – співголова коаліції „Сила Народу“ – та Віктор Ющенко закликають до акції громадянської непокори. Неподалік від Майдану Незалежності на головній вулиці Києва – Хрещатику – виникає містечко з наметів. О 13.00 наметів вже 150.

   Наметові містечка – специфічний український феномен. Вперше українські студенти поставили намети у центрі Києва ще за радянських часів, у 1990-му, під час так званої „Революції на граніті“. Пізніше цей метод протесту обрали учасники акції „Україна без Кучми“. Тим часом о 16.00 на Майдані зібрались вже близько 100 тисяч людей. Окрім киян, прибувають мешканці інших регіонів України. Активісти партії „Пора“ встановлюють на Хрещатику свої намети. О 14.00 їх вже 136. Демонстранти заявляють, що залишаться на Хрещатику доти, доки наявна влада не визнає перемоги Віктора Ющенка. Міськрада Києва, як і ради деяких областей, висловлюють недовіру ЦВК та офіційно підтримують Віктора Ющенка.   Незадоволення результатами виборів виникає одночасно в різних містах України. У Львові, в центрі міста, збирається 50 тисяч людей. На Майдані Свободи та прилеглих вулицях затримують рух транспорту. Натовп скандує: „Так, Ющенко!“ Цього дня, схоже, мітинги відбуваються в багатьох інших містах України, зокрема у Тернополі, Сумах, Вінниці, Харкові, Луцьку…

   Початок Революції застав мене в Запоріжжі, у територіальній комісії №77. Я перебував у складі місії спостерігачів ENEMO. Адміністративний будинок, де знаходилась комісія, обгородили спеціальним парканом. Всюди міліціонери, різного роду функціонери у формах і цивільному – ззовні та всередині. Загалом це важка ніч, а таких місць по всій Україні, очевидно, було багато.

   У Київ наша група добралась у вівторок, 23 листопада, після обіду. Хоча поспішали на літак до Польщі, ледь не силою примусили водія автобусу завезти нас на Хрещатик. Потрапляємо в ту мить, коли „Пора“ розширює зону присутності до перехрестя з вулицею Богдана Хмельницького. У нас всього кілька годин. До того ж, ми все ще у статусі спостерігачів, і не можемо виявляти підтримку жодній зі сторін. Однак і без цього нас постійно окликають і дякують за допомогу. Ентузіазм оточуючих переходить на декотрих із нас, і ми вирішуємо залишитись.

   У той час, як в Україні відбуваються масові виступи проти результатів виборів, президент Росії Володимир Путін, не чекаючи офіційних даних, надсилає вітання „новому президенту“ України Віктору Януковичу. Кремль надалі грає сценарій, написаний своїми спеціалістами… Так виглядає початок боротьби, яка через сімнадцять днів завершиться повторенням другого туру президентських виборів. Їх виграє Віктор Ющенко.

 

 

Листопад 2005-2008

   Вже перша річниця, попри її урочисте відзначення, давала занадто мало приводів для оптимізму. Після скандалу у помаранчевому таборі та відставки Юлії Тимошенко, коментар міг бути лише таким: „Незважаючи на кризу, потяг під назвою „Україна“ їде далі і вороття назад немає“. Наступні річниці викликають сумніви і в цьому твердженні. У 2006 році „помаранчевий кошмар – 2“, тобто спроба укладення коаліції завершується невдачею, і через два роки після пам’ятних подій 2004 року до влади приходить Партія регіонів. Далі дострокові парламентські вибори, потім наступні… (даруйте, невідомо ще, коли саме вони відбудуться, і чи взагалі це станеться).

   Ледь не напередодні річниці Майдану президент України Віктор Ющенко в інтерв’ю 5 Каналу заявив, що „Майдан є його найбільшою політичною гордістю“. Того ж дня президент своїм декретом нагородив голову Донецької обласної державної адміністрації Анатолія Близнюка орденом „За заслуги“ ІІ ступеню. Інформація для роздумів: Близнюк брав участь у так званому „сепаратистському з’їзді“ у Сіверодонецьку 2004 року. Його учасники ініціювали проведення референдуму щодо створення „Південно-Східної автономії“. Тоді Віктор Ющенко, який очолював Комітет Національного Порятунку, вимагав порушити кримінальну справу проти учасників заходу. „Те, що відбувається на Сході України – це злочин проти України“.

   На жаль, поділ на дві України, нав’язаний 2004 року як виборча технологія, надалі використовується в українській політиці. Президент, як і інші помаранчеві лідери, мали шанс переломити його одразу після завершення виборів. Слід було звернути увагу на звичайних людей. Сьогоднішнє нагородження чиновників, яким чотири роки тому обіцяли „тюрми“, складно назвати жестом у напрямку об’єднання.