Український журнал - 12/2008

Роман Скиба: „Пишеться тоді, коли добре і затишно“

   Спілкувалася: Юлія Стахівська, Київ 

   Однією з найлегендарніших та „найбогемніших“ постатей сучасної української поезії є Роман Скиба. Його зазвичай можна знайти в „пострадянському“ кафе „Полонез“ на київському Подолі, про нього розповідають, що у Львові він жив у телефонній буді, невідомо відколи за ним закріпився титул „поета в законі“. Навколо нього постійно гуртуються молоді (й не дуже) музиканти, художники, письменники, стелиться тютюновий дим при каві з коньяком. Роман Скиба – організатор  численних мистецьких фестивалів та акцій, серед яких можна назвати „Лір“, "Полір’я", „Неосфера“, „Тайм автора“ і виїзні акції молодих поетів до українських регіонів.

   Скиба – автор кількох поетичних книжок. Остання з них вийшла друком у видавництвах „Апріорі“ та „Маузер“ 2008 року й має назву „П’ятизнак, або Життя і нежить“. Його вірші передусім дуже ритмічні, Роман Скиба прихильник чіткої силаботоніки. Тож не дивно, що на декотрі з цих текстів поклали музику такі гурти, як, наприклад, „Піккардійська терція“ чи „Калєкція“. Сповнені майже особистих звертань до адресата, традицій „серветкової“ (заледве не альбомної) лірики, вірші Скиби також містять обігрування античних сюжетів, фізичних законів. Характерні для них і динамічні зміни візуальних планів – між іншим, колись Скиба хотів навчатися режисури. Окрім „дорослих“ віршів, він також видав декілька дитячих книжок і навітьотримав від журналу „Соняшник“ нагороду „Найбільшій дитині 1998 року“.

   Скиба – не тільки дітвак, а й дивак. У нього дуже цікава манера спілкування – так, наприклад, людей він часто називає „нелюдами“, а про себе говорить у третій особі. У доволі оригінальний спосіб готувалось і це інтерв’ю. Річ у тім, що Роман Скиба не любить, аби його записували на диктофон, не відповідає на запитання електронною поштою і не дає інтерв’ю просто так під час бесіди. Він пише свої відповіді на окремих папірчиках – по одному на кожне запитання, така собі нова епістолярія…

В Україні є лише один „поет у законі“ – це Роман Скиба. Як до вас прийшло це літературне „звання“?

Це визначає мої позиції в соціумі. Я ігнорую політику і ніколи не працював на зарплату. Такий собі кодекс вільного митця...

Тобто, в житті завжди намагаєтеся робити те, що подобається?

Дотримуватися такої „стратегії“ не так уже й важко. Апріорі це визначає мою „доктрину“. Але, хвала Богу, світ надто складний, щоб про нього можна було говорити однозначно. Інколи робити те, що не подобається – неабиякий кайф. Важливо тільки, аби цей мазохістичний імпульс був похідним від власної волі. І його дози теж, безумовно, мають значення.

Ви асоціюєтеся із кафешками, всілякими „богемними посиденьками“, написали три клапті „Серветкової лірики“. Що дає вам цей простір? Натхнення?

Я маю таку властивість – створювати навколо себе середовище, в якому почуваюся природно. Богемна тусівка – для мене „кухня“, де вариться моя геніальність.

І на цій „кухні“ не обходиться без всіляких частувань... От, наприклад, алкоголь – це каталізатор творчого процесу? Загалом, як ставитеся до усяких „допінгів“?

До творчого процесу, принаймні, у мене, алкоголь стосунку немає. Мухи окремо, котлети окремо. А взагалі до всього, що вважається шкідливим, я ставлюся з розумінням. Алкоголь у житті людства відіграє вельми важливу роль. Він здатний „занебеснювати“ – змінювати погляд людини (нелюда) на звичну систему цінностей, відривати від реалій і „тупого матеріалізму“... Жадібний раптом стає щедрим, невпевнений у собі – рішучим, чи агресивним, урешті решт. Агресивний плачеться в спідничку своїй (чи чужій) дамі... Такі змінені стани часом просто необхідні. Карма вимагає. Словом, алкоголь може не тільки вкорочувати віку, а й продовжувати його... А ще в мене є десь із п’ятнадцять пунктів, з огляду на які куріння – корисне... Це такі собі дрібнички, але вони справді ситуативно сприятливі. Саме тому чесний курець, попри все, залежить від цигарок психологічно. А всі ці страшні написи на пачках щодо шкідливості куріння – це якраз і є справжня отрута для психіки. Ось.  

Слово „нелюд“ – ваша своєрідна візитка. Що воно означає?

„Нелюди“ в моєму словнику – поняття двозначне. Воно охоплює і позитив, і негатив… Ось зразки: приходить Скиба до кав’ярні і застає там компанію, яку радий бачити. „О! Нелюди! Здоровенькі були!“ – каже він… Або приходить туди ж – а там нікого знайомого, але всі місця зайняті. „І звідки тут тих нелюдів набралося…“ – думає Скиба.

А чому ви говорите про себе у третій особі?

Такий собі своєрідний піар власного прізвища. Скиба – це звучить гордо... Це значно ефектніше, аніж перманентно вставляти в розмови своє скромне „я“...

До речі, як ви взагалі ставитеся до піару в літературі?

Піар – це чудово. Країна повинна знати своїх героїв. Коли твір написаний, далі довкола нього можна танцювати як завгодно, і на голові теж. Воно йому не зашкодить. Аби сам по собі він був класним і писаним не на замовлення... Автопрезентація ж, продюсування себе є безпосереднім доповненням до моєї творчості. Це основа для всього, що я роблю поза писанням, а діапазон діяльності, що „налипає“ до цього „стрижня“ не такий уже й вузький і, може, це дивно на перший погляд, у моїх проектах власне ім’я спокійно уживається з іншими. Поганий той поет, який не мріє стати легендою. „Писати своє життя, як художній твір“ (автоцитата), – саме цей підхід дає мені підстави називати себе „поетом у законі“. Міф – святе для митця. Як висловлювався Моем: „Людина, про яку складено легенду, отримує паспорт на безсмертя“. Звичайно, твори – річ самодостатня, але значення імені теж не слід применшувати. Змінюються епохи, змінюються смаки. Якими кумедними іноді виглядають класики… Але вони класики! Твори виводять ім’я на літературний обрій, воно ж оберігає їх від потоків часу, утверджує в історії.

А як щодо однієї „легенди“: колись в антології дев’ятдесятників „Іменник“ваше ім’я було згадане в контексті Нобелівської премії...

Я ніколи не висувався на Нобеля... Врешті-решт, самостійно це зробити неможливо. Я зробив запит у Нобелівський Комітет щодо механізму висунення і критеріїв відбору кандидатур. Мені прийшла докладна відповідь. Це було дуже давно, і тоді у мене ще навіть видання людського не вийшло. Зате я тепер „підкований“, і зовсім не виключено, що своєю обізнаністю найближчим часом скористаюся...

Під час виступів ви часто просите слухачів аплодувати після кожного вірша,тож саме позитивна реакція публіки для вас, безумовно, необхідна?

Я потребую зворотного зв’язку. Зокрема, виявів схвалення. Цитую Скибу: „Творчість у природі своїй передбачає визнання. Соромитися цього соромно, зрікатися ж – нечесно. Принаймні, перед собою“.

А як на цьому авторсько-центричному тлі виглядає критика?

Передусім я хотів би відповісти на питання щодо її літературної функції. Тільки наївний може вважати (а до таких подекуди належать і фахівці), що місія критики – вказувати авторам на плюси і мінуси їхніх творів. Це лише предмет „розмови“, що зумовлює змістову наповненість критичного опусу. Основне ж її, критики, призначення – популяризація літпроцесу оптом і вроздріб. Про що говорять, те існує. Схвальна чи розгромна рецензія на глибинному рівні однаково фіксує літературне явище в свідомості суспільства, а отже, нагадує йому, що література жива. Для самого ж автора, про якого пишуть, це вияв уваги, яка йому так необхідна, адже – цитую себе: „Творчість за природою своєю передбачає імпульс до визнання“. А що вже становитиме від- гук – дифірамб, змішування з багно, відсторонені асоціації чи навіть абсолютний маразм – це вже на совісті критика, адже він теж автор.

Ви вже втретє впродовж розмови себе цитуєте. Звідки така любов до автоцитувань?

Від Цезаря та інших… Просто я дуже прискибливо (правопис автора) ставлюся до формулювань чогось важливого. Якщо мені вдалося якусь думку висловити адекватно, то потім не хочеться псувати її випадковими інтерпретаціями. Тому й інтерв’ю мені приємніше давати письмово…

Тоді чи маєте якісь „прискибливі“ ритуали писання? Як саме пишете?

На папері і ручкою (сміється). Причому чернеток на один текст може бути дуже багато. А ще через певний час, як радили нелюдяні греки, „повертаю стиль“ – редагую те, що вже сто разів публікувалося. Я не впевнений, що це корисна звичка. Але так вже є...

А чи повинен поет „бути голодним“?

Це сказав Толстой, який поетом не був. Кричуща нісенітниця (хай вибачить Лев Миколайович). Принаймні на основі власної психології творчості, офіційно стверджую: пишеться тоді, коли добре і затишно. Драматизм, який перманентно проступає в текстах (тут уже я маю на увазі не лише свою, а й левову частку доробку світової поезії) – це тінь пережитого, катарсис, зумисний повтор. Так чи інакше, коли бракує чогось необхідного, вся енергія витрачається на „суєту“, що є цілком логічно, адже, законами тіла так само гріх нехтувати, як і законами душі.

Якось перелаштовуєте себе, коли пишете для дітей?

Вірші для дітей я почав писати, коли ще „під стіл пішки ходив“. Себто явно раніше, ніж „дорослі“. Власне, моя аудиторія – ті, хто схожі на мене тодішнього. А „я великий“ і „я малий“ мені знайомі однаково.

Ваші тексти майже всуціль римовані. Чи є у вас недовіра до верлібру?

Недовіри до форми нема. В мене теж їх трохи набереться... Є недовіра до авторів, що здатні писати тільки так. Свобода, яку дає верлібр, для поета може бути дуже небезпечна: тут свої закони, але не для кожного вони видимі, особливо, якщо автор і не наближався до форм „традиційних“.

Пане Романе, чим відрізняється нинішня літературна ситуація від ситуації90-х років?

Змінюються уявлення про моду, але це не надто впадає у вічі. Теперішньому молодняку (я маю на увазі тих, хто творить якісну літературу) мабуть-таки легше пробитися на широку публіку, але важче утримувати її увагу до себе, адже таких, як ти – багато. Але я, хоч і ветеран дев’яностих, у тусівці „двотисячників“ почуваюся природно (імовірно тому, що впадаю в дитинство).

Гаразд, тоді як ставитеся до чергової актуальної „реінкарнації“ артистично-жестового читання творів, наприклад, слему?

Те, що зараз називається слемом, мені довелося робити ще у 1997 році на завершальному фестивалі „Лір“. Але тоді я був один такий нелюд, до того ж центровий, бо організатор того ж таки „Ліру“. А коли це роблять всі, то я схильний бути глядачем, а не учасником. Одного разу, щоправда, взяв участь і всіх переміг. Ги-ги. Мається на увазі акція „Марнослем’я“ в Києво-Могилянській академії… А поза тим я ще тренером можу бути. От у Вінниці якось на фесті „Підкова Пегаса“ проконсультував колегу-ровесника, якому заманулося повимахуватися серед молодняка. „Стань, – кажу, – на голову і прочитай чотири рядки, несуттєво які, можна навіть мої“. Він потренувався в коридорі, згадав армійський досвід, і, попри зайву вагу, таке видав! Виграв перший тур із неймовірним відривом. Другий, звісно, вже програв, бо мені було ліньки придумувати йому концепцію виступу.

Якою ж залишається для вас поезія і чи можете уявити себе не-поетом?

Нескибою тобто? Елементарно! Знаєш, яка у нас, поетів, фантазія… А поезія – це те, що я можу робити найкраще. „Не бійтеся довершеності – вам її однаково не досягти“, – казав приколіст Далі. І ось маю нахабство її не боятися. А критерії щодо власної творчості в кожного свої – все решта вирішує інтуїція.