Український журнал - 12/2008

Призабуті страсті Осипа Турянського

   Текст: Марко-Роберт Стех, Торонто

   Один з найвражаючих прозових творів ранньої стадії українського модернізму був створений 1917 року далеко за межами України, на італійському острові Ельба, в таборі для полонених австрійських солдатів. Авторові цього твору на короткий час випала доля стати найвідомішим українським письменником серед німецьких літераторів та інтелектуалів. Німецькомовне видання книги „Поза межами болю“ віденські рецензенти початку 1920-х рр. оцінили вище „Вогню“ Андре Барбюса та „Червоного сміху“ Леоніда Андреєва, та й, зрештою, будь-якого іншого твору, що намагався змалювати жах Першої світової війни.

   Якщо повірити свідченням не надто прихильно налаштованих до нього українських сучасників, автор повісті „Поза межами болю“ Осип Турянський (1880–1933) до  кінця життя не спромігся вийти зі стану „запамороченості“ славою своєї першої книжки, не зміг, мовляв, подолати „манії геніальності і віри, що з ним починається доба світового значення нашої літератури“. Попри його сподівання, в Галичині, куди окрилений ентузіазмом письменник повернувся у 1923 році, покинувши посаду викладача порівняльного права у Віденському університеті, його зустріла апатія й суцільна байдужість, ба навіть презирство і зневага за його неминучий „бунт протишановного громадянства“, та й він сам теж у пізніших текстах не зумів піднятися до рівня свого блискучого дебюту. Замовчуваним і забутим серед земляків він став ще за життя, а пізніша заборона радянської цензури видавати твори цього автора „куркульського роману ,Син землі‘“ лиш підтвердила адміністративними засобами уже наявний факт, на тривалий час викресливши з колективної пам’яті української культури твори й ім’я Осипа Турянського.

   Авторова особлива увага до долі й слави твору „Поза межами болю“ була, значною мірою, спричинена глибоко особистим змістом повісті. Турянського, доктора філософії й учителя Перемишльської гімназії, у 1914 мобілізували до австрійської армії й кинули на австро-сербський фронт, де він незабаром потрапив у полон. Взимку 1915-го, відступаючи під тиском німецького наступу, серби повели за собою, у мороз і люту хуртовину, через албанські гори 60 тисяч полонених. Живими, пройшовши цей „шлях смерті“, залишилося 15 тисяч. Серед них, у групі сімох солдатів різних національностей, тим шляхом ішов і Турянський. Його товариші недолі замерзли біля погаслого вогнища на відлюдді серед гір. Він чудом врятувався, щоби згодом перелити на папір сконцентрований досвід тижнів голоду, морозу, виснаження й болю, щоденного жаху неминучої, здавалося, смерті, – пересадити особисті емоції небуденної сили-напруги в метареальність літературного тексту. Хіба це дивно, що відчував він тягар відповідальності за „подароване“ йому „чудом“ життя? Що жив з невгасимим почуттям провини й потреби виправдати „дар“ перед іншими і перед самим собою „геніальністю“ творів і відчайдушною „боротьбою за великість“?