УЖ
Українська Čeština
Polska English
LVIV - Open to the World

Український журнал - 12/2008

Кіно déjà vu

(Скачати весь номер: 12/2008 [PDF, 2.5 Mb])

   Текст: Івана Ґрешлик, Прага – Їглава

 

   Писати про кіно України – це майже те саме, що розповідати комусь про нове справжнє кохання – і тішишся, що воно є, і боїшся, що зурочиш – i все раптом зникне... Саме таке враження в мене склалося, коли я приїхала на Міжнародний фестиваль документального фільму в Їглаві. Тобто, і зраділа, побачивши у відеотеці для кіно-бізнесменів та журналістів три нові українські документальні стрічки, і не знала, як реагувати на них.

 

   Якщо повірити твердженню, що митці є дзеркалом і душею народу, то українці – народ дуже замучений. А якщо повірити „міфу“ про те, що документалісти мали б цьому терплячому народу допомогти звернути увагу на неординарні моменти, людей та пекучі проблеми й зміни в державі, то виходить, що Україна або постійно живе минулим, або в країні нічого й нікого цікавого немає.

   Не заперечую, що національні травми потрібно докладно освітлити – живим і ще не народженим поколінням, або й сусіднім державам історія не байдужа. Важливо з повагою ставитися до тих, хто відважно береться за відкриття не дуже  оптимістичних тем, як наприклад, сталінські табори. Не позаздриш тим, хто потрапляє під час зйомок у середовище сиріт, бездомних і наркоманів. Зрозуміти можна й приязнь до одеського порту. Але чому, дивлячись всі ці фільми, з’являється враження, що ви це вже десь бачили?

 

 

Травма травм

   Фільм Михайла Ткачука „Щаслива Настуня“ є продовженням циклу „Загадки Норильського повстання“ („За ґратами Півночі“, „Вірус непокори“, „Повстання духу“). В 2003 р., з нагоди святкування 50-ої річниці Норильського повстання, режисер шукає живих учасників, серед яких вибирає головну героїню фільму – Анастасію Тарнавську. Основні історичні факти розкриває голос за кадром. Спогади пані Насті про особисті тортури в таборі, діяльність в ОУН, вбивство першого чоловіка, зворушлива зустріч з родиною, яку не бачила 10 років, повернення в Україну викликають щире співчуття. Однак операторська робота є не дуже майстерною і монтаж сповіді пані Насті з архівними чорно-білими кадрами в деякі моменти виглядає, як кіч (наприклад, спогади режисера та Насті про їхні зустрічі та ч/б кадри з хлопчиком на санях, який прямує до сонця, що сідає за небокрай). Сцени, коли головна героїня розповідає про окремі травми (допити на електричному стільці, історію про те, як їй енкаведисти залишили на чолі шрам у вигляді тризуба та ін.) у фільмі згадано без допоміжних архівних матеріалів, ракурс камери впродовж фільму майже не міняється, і хоча Настя говорить дуже щиро, стрічка нічим не відрізняється від класичних європейських документальних портретів про очевидців важливих і маловідомих історичних подій.

 

 

Кому трудно?

   Те, що в Україні тисячі бездомних дітей та малолітніх наркоманів, навряд чи когось здивує. Проте тема режисерам не набридає. Фільм Миколи Бондарчука „Трудний“ є більш-менш типовим документальним фільмом про проблему дітей з вулиці. Однак,крім класичного опитування „трійці“ – батьки–дитина–соціальний працівник, – він показує й інший бік проблеми. А саме – не у всьому, що дитина розкаже про „безвідповідальну та жорстоку“ маму та важке дитинство, треба вірити. Хоча образ „трудного“ Васі – дислектика, залежного від комп’ютерних ігор – відкриває цю проблему, але глибше нею не займається. Імовірно тому, що кадри знято протягом короткого часу, і конфронтувати сучасну поведінку Васі з минулим неможливо. Імпонувати у фільмі може альтруїзм Тані (працює в школі-інтернаті, куди заходить за допомогою й Вася), який складає противагу абсурдним виступам політичних лідерів на Майдані в Києві („Українська культура, родина, завжди прагнули найбільше пізнати корені духовності народу. Турботлива мати, строгий батько, ніжна бабуся, сивочолий дідусь завжди піклувалися про майбутнє дитини, істинно пов’язуючи свої мрії перш за все з освітою, культурою, мовою. Так якою ж нині буде наша ненька Україна?!“).

   Фінал документальної стрічки відкритий, безкритичної оцінки, і це, беручи до уваги факт, що тема на екрані не вперше, трохи дивує.

 

 

Порт-феномен

   Замість заяложених туристичних кадрів сонячного порту, Потьомкінських сходів та молодих засмаглих моряків, у фільмі „Одеські мотиви“ режисера Дмітрія Хавіна з’являються бібліотекарки з невмирущим ентузіазмом виховати з дітей порядних людей, старий моряк, що продає власні вірші, м’ясник з Привокзального ринку, очевидці Голокосту та діти, які з успадкованим патріотизмом вас переконають, що Чорне море – одне з найважливіших у світі. Герої цікаві, проте фільму бракує чіткої драматургічної лінії та експресивнішої камери. Перехід між окремими особами різкий та іноді незрозумілий. Різноманітності поглядів та характерів героїв у цьому випадку недостатньо для того, щоб показати закордонним туристам „небачене“або підтвердити українцям феномен портового міста.

 

   Цікаво, що потрібно для того, щоб українські кінематографісти відірвалися від повторних візитів зухвалих батьків підлітків, місць, про які пише безліч європейських журналів та вчергове по-різному витлумачених історичних жахів? Адже ви теж не розглядаєте фотографії покинутих коханих щодня лише для того, аби про них не забути, чи не так?

Український журнал